Двадцять років шлюбу з Михайлом проминули для Олени як затяжна інсталяція старої побутової драми. Тільки-но їхня донька Христина відсвяткувала повноліття й зібрала валізи до Львова, Олена зробила те саме, але в масштабах країни.
Розлучення пройшло без гучних сцен, радше з почуттям глибокого взаємного зневоднення. Михайлові вічно бракувало затишку й кулінарних шедеврів, Олену ж до гикавки доводили його розкидані шкарпетки та звичка коментувати кожен її крок.
У рідному селі перспектив не було, тому Олена, скориставшись зв’язками давньої подруги Наталі, поїхала до Португалії.
Життя на віллі під Лісабоном виявилося затишним, хоч і важким. Олена крутилася як білка в колесі: прибирала барокові зали, готувала паелью, доглядала за примхливою дев’яносторічною сеньйорою і виховувала двох галасливих португальських дітлахів.
Зате господарі виділили їй безкоштовну мансарду, а євро, які вона щомісяця відкладала та надсилала доньці, гріли душу.
Навесні 2021 року Олена взяла відпустку й приїхала до мами. Дивитися на стару перекошену батьківську хату було боляче. Олена швидко закрутила ремонт: найняла майстрів, оновила паркан, закупила сучасні меблі. Головне — аби не перетинатися на одній вулиці з колишнім Михайлом і не слухати шепіт за спиною.
Саме тоді сусідка, баба Стефа, вирішила продати свою ділянку поруч.
— Оленко, бери, тобі по-сусідськи за пів ціни віддам, —, щебетала старенька. — Хатину знесеш, зате земля яка! Редиска як кулак росте!
Олена погодилася. І саме під час підписання попередніх паперів у будинку баби Стефи вона зустріла його — племінника старенької, Сергія.
Чоловік був кремезний, з мозолистими руками, спокійним поглядом і дивовижною турботою в голосі. Він допоміг Олені розвантажити перші машини з будматеріалами для маминого паркану, підвіз до міста… Роман закрутився так швидко, що перед самим її від’їздом назад до Португалії вони розписалися.
Донька Христина навіть примчала зі Львова, розчулено вручивши мамі велетенський букет білих гортензій.
А потім Олена повернулася до Лісабона — заробляти на дім мрії.
Сухі звіти та фотографії в месенджерах спочатку тішили. Ось Сергій стоїть на тлі залитого фундаменту. Обличчя в цементі, усмішка до вух.
Ось уже вигнали перший поверх, звели терасу. Олена щомісяця дисципліновано перераховувала на його картку тисячі євро.
Тріщина в ідилії з’явилася, коли Олена почала детальніше вчитуватися в чеки
Був теплий португальський вечір, коли Олена зателефонувала чоловікові по відеозв’язку. Вона сиділа на своїй мансарді, втомлена після генерального прибирання вілли, гортаючи надіслані Сергієм фотографії.
— Сергію, я переглянула кошторис за останній місяць, — почала вона спокійно, але твердо. — За майстрів — моя картка. За цеглу — моя. За арматуру — знову моя. А де твої гроші, які ти обіцяв відкладати з лісопилки?
Екран телефона здригнувся. Сергій, який сидів на тлі ще незаштукатуреної стіни їхнього майбутнього будинку, зітхнув:
— Оленко, ну ти ж знаєш, яка в мене зарплата. Наші гривні проти твоїх євро — це сміх! Я ж тут за всім дивлюся. Прорабів контролюю, сам цеглу розвантажую. Це хіба не внесок?
— Контроль — це чудово, Сергію. Але майстри безкоштовно не працюють. Чому з твого боку на матеріали не пішло ні копійки?
— Як це ні копійки? — обурився чоловік. — А хто минулого тижня їздив у будівельний супермаркет? Хто купив три мішки шпаклівки, валики, пензлі, цвяхи?
— Ти купив їх за ті гроші, які я тобі скинула на «непередбачувані витрати»! — Олена відчула, як до горла підкочується клубок.
— Я перевірила виписку. Ти просто приїхав, приклав картку з моїми євро і вважаєш, що вклався в будівництво?
Сергій на екрані спохмурнів, його тон став різким:
— Ти починаєш рахувати кожну копійку, Олено. Тобі там, у твоїй Португалії, здається, що гроші на деревах ростуть. А я тут спину рву на будівництві після основної роботи
Минув тиждень, але напруга не зникла. Навпаки, Олена помітила нову графу витрат, яка взагалі не стосувалася архітектурних шедеврів.
— Сергію, а що це за списання на сорок тисяч гривень учора зранку? — запитала вона під час чергової розмови. — Ми ж домовлялися, що цей транш іде суто на вікна для тераси!
— Олено, не починай, — відмахнувся Сергій, крутячи в руках гайковий ключ. — У мене «Мерседес» став серед дороги. Стійка полетіла, коробка передач почала барахлити. Мені що, пішки на твоє будівництво мішки з цементом носити? Чи на собі прорабів возити?
— На твоє будівництво?! — Олена аж підхопилася з ліжка. — Тобто дім уже суто мій, коли треба купувати блоки, але картка спільна, коли твоєму старому кориту потрібна нова зимова гума й ремонт?
— Це не корито, а машина, якою я обслуговую нашу будову! — підвищив голос Сергій. — Ти взагалі відірвалася від реальності! У мене, між іншим, двоє дітей від першого шлюбу. Я аліменти плачу щомісяця, і сума там чимала. У мене фізично не залишається грошей на ремонт машини
— То, може, треба було думати про витрати до того, як будувати великий дім? — Олена вже не стримувала емоцій. — Я працюю без вихідних. Я доглядаю за чужою літньою жінкою, мию чужі туалети, щоб кожну копійку віддати в стіни, в яких ми маємо жити разом! А ти розказуєш мені про свої аліменти й амортизацію авто?
Сергій сердито блиснув очима в камеру:
— Знаєш що? Тобі шкода грошей для власного чоловіка! Ти вискочила заміж, а тепер поводишся як капіталістка-наймач. «Я плачу, тож ти мій наймит» — так, чи що? Мені твої євро вже поперек горла стоять, якщо за кожен цент треба вислуховувати лекції
Найбільше Олену лякало навіть не те, що Сергій жив на широку ногу за її рахунок. У голові дедалі чіткіше вимальовувалася юридична картина українського законодавства. Шлюб офіційний. Будинок будується під час шлюбу. Земля оформлена тепер.
Під час наступної розмови вона вирішила зайти з іншого боку.
— Сергію, нам треба поговорити про юридичний бік справи. Дім будується виключно за мої заробітки. Я хочу, щоб ми оформили папери, де буде чітко вказано, що цей об’єкт — моя приватна власність.
Або давай укладемо договір, який визначить твою частку згідно з твоїми реальними фінансовими вкладеннями. Які, на секундочку, дорівнюють нулю.
На тому кінці дроту запала важка, гнітюча тиша. Обличчя Сергія набрякло червоними плямами.
— Що ти сказала? — тихо, але злісно перепитав він. — Папери? Тобі мало того, що я тут дупу надриваю на майданчику? Ти хочеш мене бомжем залишити, якщо раптом щось не так?
— Я хочу захистити свої гроші, які заробляю важкою працею! — крикнула Олена. — Ти не вклав туди нічого, крім свого часу в суботу! Потім, не дай Боже розлучення, ти прийдеш і скажеш: «Віддай мені половину першого поверху»? За які заслуги? За те, що ти колеса на своєму «Мерседесі» за мій рахунок міняв?
— Ти дивишся на мене як на злодія! — закричав Сергій у відповідь, розмахуючи руками. — Які корисливі наміри? Я з тобою через кохання розписався, думав, ми сім’я! А ти міряєш усе шматками бетону. Мене все влаштовує, у нас немає жодних проблем, крім твоїх параноїдальних думок! Я ніякі папери підписувати не звик і не буду. Ми в шлюбі, Олено. Все, що робиться — робиться разом. Не бачиш у цьому проблеми — будуй сама, шукай іншого дурня, який безкоштовно тут виконробом працюватиме!
Сергій вибив дзвінок. Екран згас.
Олена залишилася сидіти в порожній кімнатці на португальській віллі. Стіни її майбутнього дому в Україні росли, але разом із ними росла й стіна відчуження між нею та людиною, яка, здавалося, знайшла ідеальний спосіб побудувати своє щастя за чужий кошт.
Вона розуміла: попереду або серйозна, жорстка розмова віч-на-віч під час наступної відпустки, або повний крах цього «євроремонту» її особистого життя.
Два дні телефонного мовчання здавалися Олені вічністю. Вона ходила кімнатами лісабонської вілли, машинально витираючи пил із коштовних ваз, але думками була там — на будмайданчику, де підсихав залитий за її гроші бетон. Образа випікала зсередини. На третій день вона не витримала й набрала Сергія сама.
Чоловік відповів не одразу. На екрані знову з’явилося його обличчя, але вже не на тлі будови, а в салоні того самого клятого «Мерседеса».
— Привіт, — сухо кинув Сергій, не дивлячись у камеру. — Якщо ти знову звинувачуватимеш мене у крадіжці твоїх мільйонів, то краще поклади слухавку. Я за кермом, їду по арматуру.
— Я не звинувачую, Сергію, я намагаюся знайти логіку, — Олена намагалася говорити спокійно, але голос зрадницько тремтів.
— Ти кажеш, що працюєш виконробом. Але виконробу платять зарплату, а не віддають половину будинку! Ти розумієш, що це несправедливо? Ти купуєш деталі до машини, платиш свої аліменти, твоя зарплата йде на твої особисті потреби й твоїх дітей. А мої євро — на наше спільне? Це так називається?
Сергій різко загальмував, судячи з ривка камери, і повернувся до екрана.
— Олено, ти знову за своє! Які особисті потреби? Я аліменти плачу, бо це мої діти, я не можу їх кинути! А машина мені потрібна, щоб жити й заробляти.
Ти хочеш, щоб я закрив лісопилку й сидів біля твоєї хати цідобово, охороняв цеглу? Мене все влаштовує в нашому житті, це в тебе якісь вічні претензії. Михайло тобі був поганий, тепер я недогодив!
— Не чіпай Михайла! — спалахнула Олена, забувши про спокій. — Михайло принаймні не претендував на гроші, які я заробляю на чужині! Він не брав мою картку, щоб оплатити свій комфорт. Ти кажеш, що тебе все влаштовує. Звісно!
Тебе влаштовує жити в шлюбі, де дружина працює за кордоном як проклята, скидає тисячі євро, а ти лише керуєш і купуєш фарбу за її ж кошт! Ти хоч раз подумав, як мені ці гроші даються? Як у мене спина тріщить після прибирання трьох поверхів?
— А в мене спина не тріщить?! — закричав Сергій, остаточно втративши рівновагу. — Я після зміни на лісопилці їду до твоїх майстрів! Вони без мене розкрадуть половину твого бетону! Ти сидиш там у своїй Європі й думаєш, що тут усе само собою робиться? Я вкладаю сюди свій час, свої сили, своє здоров’я! Чи це в твоїх євро не конвертується?
— Конвертується, Сергію, але в розумних межах! — Олена теж перейшла на крик. — Час і сили — це чудово. Але коли постане питання, чий це дім, закон скаже: спільне майно.
І ти, не вклавши жодної власної гривні у стіни, станеш власником половини моєї праці. Я не хочу бути обдуреною! Якщо ти не бачиш у цьому проблеми, то давай підпишемо шлюбний договір. Чому ти так боїшся юриста, якщо твої наміри чисті?
— Тому що це принизливо! — відрізав Сергій, його голос став хриплим від гніву. — Підписувати папірці з власною дружиною — це неповага. Ти мені не довіряєш. Ти з самого початку бачила в мені не чоловіка, а безкоштовну робочу силу, яка має збудувати тобі замок. Знаєш що? Мені набридло. Тобі потрібен не чоловік, а раб із паспортом.
— Мені потрібен партнер, Сергію! Людина, яка ділить зі мною і труднощі, і витрати, а не просто користується моїм гаманцем під приводом «маленької зарплати»!
— Олена відчула, як по щоках потекли гарячі сльози. — Якщо ти не готовий вкладатися фінансово або юридично захистити мої гроші, то, можливо, нам не варто продовжувати це будівництво. І ці стосунки теж.
— О, ось і головні слова пішли! — гірко засміявся Сергій. — Шантаж! Ну то й забирай свої євро, Олено. Шукай собі португальського сеньйора з грошима, який будуватиме тобі вілли. А я до цієї будови більше пальцем не торкнуся. Нехай твій перший поверх заростає бур’янами!
Він знову вимкнув зв’язок. Цього разу Олена не плакала. Вона підійшла до вікна, дивлячись на залитий сонцем Лісабон, і вперше за довгий час відчула дивну, холодну рішучість.
Будівництво вона не покине — це її мрія. Але фінансувати чуже безтурботне життя вона більше не збиралася. Наступного дня вона зателефонувала Наталі, щоб дізнатися контакти хорошого адвоката в Україні. Борьба за власний дім лише починалася.
Світлана Малосвітна
