— Все далі так продовжуватися не може! — Тетяна грюкнула дверима так, що скло в серванті задзеленчало. — Четверта робота за два роки, Сергію! Четверта! Ти що, спеціально їх шукаєш, щоб тебе виганяли?
Сергій стояв посеред кухні в куртці, ще не встигши її зняти. В руках тримав трудову книжку, яку щойно повернули з останнього місця — автосервісу «Швидкий старт».
— Та я… — почав він і замовк. Сказати було нічого. Знову «не зійшлися характерами з директором». Знову «не вписався в колектив». Знову «вибачте, але ми вас звільняємо».
Тетяна сіла за стіл, закрила обличчя руками.
— У нас іпотека, Сергій. Дитина в дев’ятому класі, репетитори, англійська, підготовка до ЗНО. Моя зарплата виховательки в садочку — це смішно.
Ти обіцяв, що на цьому СТО вже точно залишишся. Ти ж сам казав: «Таню, там хлопці нормальні, директор адекватний, зарплата біла!» А тепер що? Знову «не склалося»?
— Я не винен, — буркнув Сергій, але голос був тихий, винний.
— Ти завжди не винен. Завжди, хтось заздрить, хтось підставляє. А ми з Даринкою завжди винні, що віримо тобі.
В коридорі з’явилася Даринка — п’ятнадцять років, навушники на шиї, очі червоні від сліз.
— Тату… Ти знову? — голос тремтів. — Мені соромно перед однокласниками. Всі питають: «А чим твій тато займається?» Я вже не знаю, що казати.
Сергій опустив голову.
— Вибачте… Я завтра піду шукати нову.
— Завтра буде п’ята! — крикнула Тетяна. — Я більше не витримаю. Або ти щось робиш із собою, або… або я забираю Даринку і їду до мами в село. Принаймні там їсти буде що.
Тієї ночі Сергій не спав. Лежав і дивився в стелю. В голові крутилося одне: «Четверта… четверта…»
На ранок він встав о п’ятій. Тихенько зібрав інструменти в стару сумку, поцілував сплячу доньку в лоб і пішов… не на біржу праці, не на співбесіди. Пішов до свого старого друга Василя, який тримав маленький гараж на околиці.
— Привіт, Василю. Мені потрібна допомога, — сказав Сергій без зайвих слів.
Василь, весь у маслі, витер руки ганчіркою.
— Бачу по очах — знову вигнали?
— Вигнали. Таня сказала: або я змінююсь, або вона йде. Я не знаю, як змінитися. Я ж стараюсь…
Василь подивився на нього довго.
— Слухай, Сергію. Ти найкращий моторист, якого я знаю. Руки золоті. Але язик — ворог твій. Ти завжди сперечаєшся з начальством. Завжди «я краще знаю». Оце тебе й губить.
— Але ж справді краще знаю!
— А толку? Начальник — цар і бог. Поки ти це не зрозумієш — будеш вічно без роботи.
Сергій мовчав.
— Давай так, — запропонував Василь. — Працюй у мене. Неофіційно. Я тобі платитиму за кожну машину. Але! Ти — не сперечаєшся. Ти — мовчиш. Клієнт каже «помаж жовтим маслом» — ти мажеш жовтим, навіть якщо воно зелене має бути. Зрозумів?
— Зрозумів… — невпевнено відповів Сергій.
Перший тиждень був пеклом.
Приїжджає чоловік на старій «дев’ятці».
— Майстре, двигун троїть. Зробіть, щоб не троїв.
Сергій оглядає — свічки залиті, треба міняти.
— Треба свічки…
— Ні-ні! — кричить клієнт. — Я вчора залив супербензин з 95-го, має пройти!
Сергій стиснув зуби. Хотів сказати: «Та який там супербензин, у вас масло в циліндрах!» Але згадав слова Василя. Мовчки почистив свічки, прогазував — троїння зменшилося.
— О! Бачили? Я ж казав! — радіє клієнт і дає 300 грн зверху.
Сергій мовчки взяв гроші.
Другий клієнт — дівчина на «Рено».
— Зробіть, щоб не пахло бензином у салоні.
Сергій знає: шланг паливний тріснув. Треба міняти.
— Шланг треба…
— Ні, я не хочу! Це дорого! Просто затягніть хомути!
Він затягнув хомути. Через три дні вона приїхала знову — бензин ллється.
— Я ж казав… — почав Сергій.
— Що ви казали?! — закричала вона. — Ви мені гарантію давали!
Василь вийшов, заспокоїв, зробив безкоштовно. Потім відвів Сергія в куток.
— Бачиш? Ти знову почав. Мовчи. Робиш — і мовчиш. Клієнт завжди правий, навіть коли ні.
Сергій кивнув. Важко було. Дуже.
А вдома — теж не легше.
Тетяна щовечора:
— Ну що, знайшов роботу?
— Поки ні…
— Поки ні?! Ти що, цілими днями вдома сидиш?
Він мовчав. Не казав, що з шостої ранку до дев’ятої вечора в гаражі.
Через місяць Василь покликав його за кавою.
— Слухай, Сергію. Ти змінився. Я вже тиждень не чую від тебе «я краще знаю». Ти молодець. Тримай. — Він витягнув товстий конверт. — Це за місяць. 38 тисяч. Готівкою.
Сергій розкрив — очі на лоба.
— Василь… Це ж…
— Це твої гроші. Ти заробив. І ще — я беру тебе в долю. 50 на 50. Тільки ти — старший майстер. Але без скандалів. Домовились?
— Домовились! — Сергій мало не плакав.
Вдома він зайшов тихо. Поклав конверт на стіл.
Тетяна саме готувала вечерю.
— Це що?
— Це зарплата. За місяць.
Вона перерахувала. 38 тисяч.
— Ти… десь украв?
— Ні. Я працюю у Василя. В гаражі. Неофіційно поки що. Але він бере мене в долю.
Тетяна сіла. Заплакала.
— Ти місяць мовчав? Ти щодня вставав о п’ятій і йшов, а я тобі сцен влаштовувала?
— Ти мала право. Я ж раніше… був не дуже.
Вона обняла його.
— Пробач мене. Я думала…
— Я сам винен. Але тепер усе буде по-іншому.
Через пів року гараж «Швидкий старт-2» вже мав вивіску. Василь і Сергій — співвласники. Черга на тиждень вперед.
Сергій більше ніколи не сперечався з клієнтами. Навіть коли приїжджав чоловік і казав:
— Зробіть, щоб машина літала.
Він усміхався:
— Зробимо, щоб співала.
І робив.
Даринка вступила до університету на бюджет. Тетяна перестала рахувати кожну копійку.
Одного вечора, коли вони сиділи на новій кухні (бо іпотеку закрили достроково), Тетяна взяла плчшку, що тримала для особливих днів:.
— Сергію… Ти пам’ятаєш, як я казала «все далі так продовжуватися не може»?
— Пам’ятаю. І дякую, що сказала.
— А я тепер кажу: так хай продовжується. Назавжди.
Він підняв келих.
— За те, щоб більше ніколи не повертатися до старого Сергія.
— І за те, щоб ти завжди пам’ятав: іноді краще промовчати, ніж довести свою правоту.
— Я зрозумів це на все життя.
А в гаражі на стіні висить табличка, яку повісив Василь:
«Клієнт не завжди правий. Але він завжди клієнт.
А ми — професіонали.
Тому посміхаємося і робимо.»
І під табличкою — фото: Сергій, Василь, Тетяна, Даринка. Всі сміються.
Бо тепер усе справді змінилося.
Віра Лісова
