Марина стала вдовою у двадцять п’ять. В день її народження коханий чоловік Сашенька провалився під кригу на зимовій риболовлі, і врятувати його не вдалося… А вона залишилася на цій землі одна-однісінька, з двома дівчатками, та ще й в очікуванні третього. Сама Марина була кругла сирота, батьки її пішли в світ інший давно — задиміли в старому домі. Виховувала її тітка Маня, сестра батька. Сувора, з насупленими бровами, худа, як палиця, жінка. Вічно невдоволена і втомлена від життя.
— Ой Маринко, як же ти жити тепер будеш, без мужика-то? Дві дівки на шиї і третім важка… Позбулася б, а? Глядиш, з двома легше було б. А так зовсім, хоч йди слідом за чоловіком… — похмуро говорила вона племінниці, дивлячись на неї з жалістю.
— Ні, тьоть Мань, не кажіть мені таких речей! Усі вони мої кровиночки, всі троє! Та Сашенька мені цього ніколи не пробачить! Звідти покарає…
… Через п’ять місяців після народила вона третю дівчинку. Тітка тільки руками сплеснула: — «Знову дівка, боже ж ти мій…»
Та що робити, жити ж треба. Марина дітей на собі тягла, ночами під’їзди мити бігала, а молодшу на старших залишала. Потім, коли малеча підросла і їй виповнилося два роки, влаштувалася в місцеву їдальню посудомийкою. На той час старшим десять і дев’ять виповнилося.
Довго вона на двох роботах маялася, поки не виявила в себе небувалого таланту. Ще з юності вона зі швейною справою дружила — кому штори підрубить, кому фартух пошиє. А тут випадок підвернувся, подруга прийшла в гості в сльозах. Мовляв, завтра на весілля до сестри їхати, а кравчиня сукню пошити не встигає. На дворі вісімдесяті — кравчині, як і хороші стоматологи, на вагу золота.
— А давай я тобі сукню пошию! — раптом запропонувала Марина. Навіть сама від себе не очікувала. А подруга візьми, та й погодься.
Пошила Марина сукню за ніч. Та яку! Строчка до строчки, і фасон модний, і сидить по фігурі! Заглядіння! З того часу сарафанне радіо рознесло по всій окрузі славу про молоду швачку. Стали до неї люди не останні заходити — замовлення робити. Тут Марина і під’їзди мити кинула, і посуд у їдальні. Вся в шиття поринула, тим більше що дохід це приносило дуже навіть непоганий.
Добре заробляла Марина, відповідно і жити вони стали краще. Вона дівчаткам своїм ні в чому не відмовляла. Їжа найкраща, речі найдорожчі за великим блатом діставала. І дім повна чаша — гарнітур чеський, спальня німецька… Тут би жити та радіти, та тільки в житті все гладко не буває.
Стала її молодшенька, Світланка, хворіти без кінця і краю. Що тільки не робила Марина, щоб доньку вилікувати — по лікарях хороших водила, ліки імпортні купувала. Все марно. Поки літня жінка-лікар не сказала їй, що клімат їхній, дівчинці дуже шкідливий. У теплі краї їхати треба, там і легені в доньки одужають…
Довго Марина думала, що робити, голову ламала. Та тут випадок допоміг. Подруга шкільна їй листа написала. Написала, що сумує і в гості запросила. До Одеси. Недовго вона думала, справи свої поправила, дівчат зібрала, та й у путь вирушила. На той момент старші дівчатка Катя і Надя вже підлітками були, одній чотирнадцять, другій тринадцять років. А молодшій до школи рік ще.
— Залишайся, Марин! Дивись, як Світланці краще стало. Не кашляє зовсім і не задихається. І мені на душі радісно, що ти тут поряд будеш. Ти ж як сестра мені. А там що тебе тримає? Немає в тебе там нікого. Тітка була, та й тої нестало давно. А щодо шиття — то ти зі своїми ручками золотими і тут клієнтів знайдеш! У чергу стануть! — вмовляла Марину подруга.
А й справді, що її там тримає? Чоловіка немає, родичів теж, роботу і тут знайти можна, було б бажання. Зате плюсів багато — і Світланка одужає, і подружка дорога поряд… Подумала Марина і вирішила послухатися…
Так вони й переїхали. Марина в швейний кооператив влаштувалася, як і раніше заробляла добре. Дівчатка виросли, старші вже наречені майже, і молодшенька, Світланка, як тростинка витягнулася. Доньки виросли кмітливими, вчилися добре, матері ніколи за них червоніти не доводилося.
Кажуть, якщо в любові дитина виросла, то вона любов випромінюватиме. Мабуть, так і є, але в Марини так не вийшло. Росли дівчатка в достатку і звикли, що все для них. І не для кого більше. Аби речі за останньою модою були. Туфлі тільки на модному підборі й сумочка в колір. А куртка минулорічна взагалі не річ уже — хоч на смітник відправляй. На кожне свято нове плаття. Та щоб такого ні в кого не було!
Марина з ніг падала, щоб усі доччині капризи виконувати. А на той час вона й старшою стала, та й зір через постійне сидіння за швейною машинкою псуватися став. Стала Марина менше шити і заробляти відповідно…
— Мамо! Мені плаття нове потрібне! У Люськи весілля на тижні. Хочу найкрасивішою бути. Та не шите хочу, а магазинне. Пам’ятаєш, я тобі показувала на вітрині?
— Доню, але в тебе ж є нове. Он те блакитненьке. На новий рік куплене. Ти в ньому на весіллі найкращою будеш.
— Здрастє… А на новий рік я що вдягну? — донька подивилася запитально.
— Так його й вдягнеш. Що, воно від одного разу зітреться, чи що? — здивувалася Марина.
— Не зітреться. Але новий рік на те й новий, щоб на нього все свіженьке вдягати. А це плаття вже ношене виходить… — надула губи донька.
— Доню, з грошима зараз не дуже. Ти ж повинна розуміти, що вас троє, мені важко. Зарплата ще через тиждень тільки. Треба якось протягнути…
— До чого тут зарплата? Візьми замовлення додому, поший щось. Он тітка Ніна, завідувачка пошти, скільки разів тебе просила їй костюм пошити. А ти все лінуєшся. Не лінувалася б, і проблем з грошима не було б! — зло сказала донька.
— Доню, до чого тут лінь! У мене очі не бачать зовсім! Я строчку не бачу, так зір упав… Давай я тебе навчу шити? Навчишся, і собі пошиєш, і гроші зароблятимеш.
— Ага, ти хочеш, щоб і в мене очі нічого не бачили? От спасибі, мамо, за те, що доньці таку долю бажаєш. А ти, між іншим, могла б і окуляри купити! А то придумала проблему, очі в неї не бачать! — відвернулася донька…
Марина тільки плечима знизала, та зітхнула важко. Що сказати. Егоїстками діти виросли. А винна вона. Розпестила їх своєю любов’ю, а тепер уже що вдієш…
Такі розмови в родині Марини часто велися. То це не так, то те не так. Часто думала Марина, як так вийшло, що дівчатка її такими виросли. Безсердечними і злими. Вона ж усе життя їм віддала. Працювала, не покладаючи рук, щоб вони не потребували ні в чому. Рідне місто заради молодшої покинула… Місто, яке часто їй ночами снилося. І прокидалася вона від тих снів вся в сльозах. Так і марила улюбленими вуличками та рідним домом…
— Дівчаточка, а давайте назад переїдемо! У місто наше улюблене! Пам’ятаєте, як нам там жилося добре? Та й могили там вашої бабусі з дідусем недогянуті стоять. Негарно це, не по-християнськи… — часто говорила вона дочкам, на що ті відповідали.
— Мамо, ти що, зовсім, чи що? Мені той клімат не підходить! Ти зла мені бажаєш, так? Хочеш, щоб я захворіла там остаточно? — обурювалася молодша, Світана.
— Не поїду я нікуди! Що за примха тобі в голову прийшла? У мене тут усе — і навчання, і друзі. Не хочу я в ніяке рідне місто, тут моє місце, — говорила середня донька, Надя.
— Ага, зараз, прямо побігли переїжджати! У мене особисте життя тільки налагоджуватися стало. Я, між іншим, заміж збираюся, а ти мені все обломити вирішила? — кричала старша Катя…
Зрозуміла Марина, що доньки її ностальгії не поділяють і нікуди не поїдуть. І все в її мріях так і залишиться. І вулички рідні, і дім улюблений… Важко їй було це усвідомити, але вона змирилася. Знову ж таки, заради дітей. А дівчатка росли, дорослішали. Ось уже старша заміж вискочила, а за нею і середня сім’єю обзавелася. Вийшли вони заміж і поїхали з міста зі своїми чоловіками. Старша Катя за кордон покотила слідом за чоловіком, а середня Надя в теплі краї, там у її чоловіка бізнес був. Залишилася Марина з молодшою Світланкою, але скоро й та до Києва вчитися поїхала, та звідти повертатися не захотіла…
І залишилася Марина одна… Доньки листи писали, зі святами вітали, але самі не приїжджали. І Марину в гості не кликали. І як вона живе, добре їй чи погано, особливо не цікавилися. І грошей матері на життя-буття не присилали. Довго сумувала Марина, поки не сталося диво. Постукалася в її дім дівчина. А Марина їй двері відчинила. Дівчина маленька, худенька, очі в пів обличчя. Дивиться сумно й недовірливо.
— Здрастуйте. Ви пробачте мене, я спитати тільки. Ви випадково кімнату не здаєте? — спитала вона несміливо. А Марина, дивлячись на неї, візьми та й погодься. Від самотності й туги, мабуть.
З того часу життя Марини змінилося на краще. Мешканка виявилася хорошою дівчиною, а ще відмінною господинею й розумницею. І чисто стало в Марини в домі, і пирогами пахне завжди, та свіжовипраною білизною. І поговорити, знову ж таки, тепер є з ким. Марина повеселішала, духом піднеслася… Хоча про дочок не забувала. А ті писали дедалі рідше й рідше, забуваючи, видно, у справах своїх і клопотах, матір рідну…
— Олечко (так звали квартирантку), а ти не хочеш переїхати? Зі мною у сторону мою рідну? Адже в тебе тут близьких немає, наскільки я знаю? І робота не така вже прибуткова, щоб її триматися. Поїдеш зі мною? Хочу поїхати звідси, роки останні на рідній землі провести і у визначений час там і залишитися. Я не потрібна своїм дочкам, лише ти в мене підтримка й опора…
— Щодо дочок ваших. Тьоть Марино, не засмучуйтеся, видно, ніколи, раз не дзвонять і не пишуть. Ви головне не ображайтеся, бог їм суддя. А щодо переїзду. А чому б і ні? Ці краї і мені чужі, батьків моїх немає давно, інших родичів немає. А ви для мене, як мати рідна. Куди ви, туди й я… — усміхнулася Оля, а Марина її обняла і до себе притиснула…
На тому й вирішили. Дім продали і в дорогу вирушили з усім своїм скарбом. Оля одразу на роботу влаштувалася, і в педінститут на заочне вступила. А Марина ніг під собою від щастя не відчувала. Дочкам своїм на радощах повідомила, що переїхала. В гості кликала разом з онуками, яких не бачила ніколи. Та тільки не приїхали дочки. Не відповіли навіть…
На той час Марина вже зовсім не молодою була, хворіти стала сильно. Оля доглядала за нею, як за рідною людиною… Та час нікого не щадить, і забрав за рік сильний недуг Марину на той світ… Недовго вона рідному краю раділа…
Оля тієї ж миті дочок про смерть матері сповістила. Всю правду написала. На прощання покликала. І приїхали всі три дочки. І Катя з Надею, і Світлана молодша. Та не матір в останню путь проводжати, а спадщину на трьох поділити. А Олі на двері вказали одразу. Мовляв, іди-но ти звідси, тому що ніхто й звати тебе відповідно…
Яким же було їхнє здивування в нотаріальній конторі, куди вони для консультації прийшли, що все майно Марина Петрівна залишила Олі. Рухоме і нерухоме. А також гроші в банку. А дочкам залишила листа прощального. Якого нотаріус тут же й оголосив. Що було в тому листі, нікому не відомо, крім трьох дочок. Тільки зібралися вони зранку і поїхали геть. Може, соромно стало? Хоча таким, як то кажуть — хоч кіл на голові теши, все божа роса…
А Оля оселилася в домі, який їй Марина Петрівна залишила, і зажила щасливо. Заміж вийшла, відучилася, дітей народила. І що б не було в її житті, завжди згадувала Марину тільки добрим словом…
