Приїхали з Мариною на митницю. Стоїмо, як дві дyри з торбами. Народу стільки, що ні пройти, ні проїхати. Залишилося два перстені, й нема куди вчепити. Стою, як опудало в коноплях. На кожному пальці перстень, а як вузький, то й – два. На шиї п’ять ланцюжків, а на вухах – по три пари сережок. І тут на очі потрапила стара баба-монашка

Приїхали з Мариною на митницю. Стоїмо, як дві дyри з торбами. Народу стільки, що ні пройти, ні проїхати. Яблуку нема де впасти. Я забрала золото, що мала, побутові речі вигребла всі. Знайома принесла якусь залізяку, а вона, «зараза», тяжка, як дідько – зайняла півсумки.

Сидимо третій день на митниці. Брудні, немиті, нечесані. Я вже клeну ту Перебудову – і в хвіст, і в гриву. Жили як жили – ні захотілося Горбачову змін. Усі перестали пити гоpілку, їсти цукор. Лежимо на дивані й дивимося телевізор. Пугачова співати не хоче, а каже, щоб на «суху» співала Рая. Народ підпільно тихенько мовить: «Дорогой наш, Горбачов, дорогой наш Міша, пiлі, пйoм і будем пiть, только чуть потіше».

– Усе тiло свербить, – сердиться Марина. – Ще трохи – й наша черга. Хоч би нічого не конфіскували, бо мій Богдан з мене шкyру здере. Буде репетувати: «Я казав, я казав…»

Мовчу, як риба, бо картина така сама. Навіть гірша. Залишилося два перстені, й нема куди вчепити. Стою, як опудало в коноплях. На кожному пальці перстень, а як вузький, то й – два. На шиї п’ять ланцюжків, а на вухах – по три пари сережок.

– Може, сховай ці два, – радить Марина.

– Куди? Знайдуть… і пиши – пропало.

Поки ми розмовляли, на очі потрапила стара баба-монашка. Стоїть собі збоку. Речей нема. Така маленька, приємна. Тут мене осяяла думка.

– Бабусю, слава Ісусу Христу, – тихо вклонилася до неї.

– Навіки слава! – відповіла, лагідно посміхаючись.

– У мене така ситуація, – заїкаючись, почала я розмову.

– Що трапилося, дитино?

– Я бачу, що у вас нема речей, то, може допомогли б мені?

– Як?

– У мене залишилося два перстені. Не маю куди начепити. Може б, якось ви…

– Добре, – швидко погодилася вона. – Без проблем. Ближнього не можна залишати з бідою сам-на-сам.

Хитрий і лукавий блиск промайнув у її очах. Я від щастя аж зашарілась. Яка чутлива жіночка! Видно, що справжня монахиня. Приємна на розмову, привітна, щира… Скарб, а не бабуся.

Ми з нею проговорили майже годину, аж поки не підійшла черга. Але мою увагу привернув митник, який пильно спостерігав за нею. Я ще подумала: «Витріщився, мов на Зету Джонс».

– Ну, – звернувся до бабусі, – золото маєш?

– А ти як гадаєш? За мною стоїть ладна пані. Це її.

І тут же поклала перед ним мої два перстені. Повернулася до мене і пальцем тикнула в грyди. Потім узяла паспорт і велично, наче пава пропливла на вихід. Мені відняло дар мови. Затряслися коліна. Вулканічна лава накрила з голови до ніг. Язик заплітається. Пальці затерпли, а сережки на вухах – дзвенять, мов дзвони у великодню п’ятницю. Ну, думаю, тільки пройду перевірку, то розітру бабу, мов муху.

Митник глянув на мене, як на мале пиво. Оглянув сумку й, поставивши штамп, – пропустив на вихід. Вийшла мокра, наче хлющ. Стан від сумок гнеться. Ледве плетуся. Такої ганьби в моєму житті ще не було.

– Пані… – почула знайомий голос.

Читайте також: Дізнавшись, що дитина наpoдилася кaлiкою, його мати одинадцять років тому написала «відмовну». Цю заяву Санька бачив сам, коли відносив особисті справи в медпункт. Він перестав чекати батьків. А потім серед гостей побачив чоловіка у формі льотчика

Повернувши голову назад – побачила «свою» бабусю. Стоїть і посміхається. Мої очі повільно почали виходити з орбіт. Слина десь пропала. Змокріли жмені… Поки я добирала слова для неї, бо все-таки старша, та ще й черниця – вона витягнула з-за пазухи пакунок. Розгорнула його, а там… добряча жменя золота.

– Забирай свої перстені й не падай духом. На цих каламутних хвилях життя – кожний рятується і випливає як може. Гра вартує свіч…

За матеріалами видання “НашДень“. Автор – Василина ВОВЧАНСЬКА. м. Тернопіль

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram