– Приїздити до мене тільки заради грошей та домашніх харчів не треба. Мені пенсії вистачає, а не хочеш отак просто матір свою рідну бачити, то сиди ти Юлю дома, у своїй квартирі

Юля стояла на балконі своєї двокімнатної квартири в спальному районі Харкова, тримаючи телефон біля вуха. Голос матері, різкий і з ноткою образи, лунав крізь гудки метро внизу:

– Приїздити до мене тільки заради грошей та домашніх харчів не треба. Мені пенсії вистачає, а не хочеш отак просто матір свою рідну бачити, то сиди ти, Юлю, дома, у своїй квартирі.

Юля відчула, як щоки палять. Вона щойно попросила дві тисячі на комуналку – квартплата зросла, а премію на роботі відклали.

– Мамо, ну що ти починаєш? – відповіла тихо, щоб сусіди не чули. – Я не заради грошей. Просто… важко зараз. Робота, кредити, все на мені.

– Важко? – перепитала мати. – А мені в твої тридцять п’ять легко? Одна в селі, хата велика, город, кури. Ти востаннє коли була? На Великдень? Чи на мої іменини?

Юля зітхнула. Востаннє справді була пів року тому. Приїжджала на вихідні, взяла вареників, борщу, банку огірків – і назад.

Мовчки посиділи за столом, поговорили про погоду, про сусідів. Мати скаржилася на ноги, Юля – на начальника. Потім поцілувала в щоку і поїхала.

– Добре, мамо. Приїду в суботу. Не по гроші, не по харчі. Просто до тебе.

– От і приїдь, – буркнула мати. – І не спізнюйся. Автобус о дев’ятій.

Юля поклала трубку і подивилася на місто: сірі панельки, машини, реклама.

“Може, справді я погана донька?” – подумала.

Робота в маркетинговому агентстві забирала все: дедлайни, презентації, клієнти, що дзвонять о десятій вечора. Чоловік?

Розійшлися три роки тому – він поїхав до Польщі, вона залишилася. Дітей немає. Подруги – свої турботи. А мати – в селі за сто кілометрів, одна, з пенсією вісім тисяч і городом.

У суботу Юля сіла на автобус о восьмій ранку. Взяла тільки сумку з речами – ніяких пакетів, ніяких “привези те, привези се”. Дорога – дві з половиною години. За вікном – поля, села, корови. Телефон вимкнула – нехай.

Приїхала.. Хата матері – крайня на вулиці, дерев’яна, з синьою хвірткою, виноградом над ґанком. Мати стояла біля воріт у хустці, з кошиком.

– О, приїхала, – сказала без посмішки. – Заходь. Чайник поставлю.

Юля обняла – мати відсторонилася.

– Руки брудні, з городу. Іди мийся.

В хаті пахло хлібом, часником, старим деревом. Все як завжди: вишиті рушники, ікони, фото на стіні – Юля маленька з косичками, батько в формі, весілля батьків.

– Сідай, – мати поставила чай, хліб, сир домашній. – Їж. Без грошей, кажеш?

Юля відкусила хліб.

– Мамо, вибач. Я не те мала на увазі. Просто… втомилася.

– Втомилася? – мати сіла навпроти. – А я ні? Щодня город, кури, прання, прибирання. Сусіди допомагають, але я ж одна. Твого батька не стало – і все на мені.

Юля кивнула. Вона приїжджала на похорон, плакала, обіцяла бути частіше. Але робота, переїзд, розлучення – і знову рідко.

– Я знаю, мамо. Вибач. Давай просто побудемо разом. Без сварок.

Мати зітхнула.

– Гаразд. Пішли в город. Картоплю копати треба.

Вони вийшли. Сонце, повітря, запах землі. Юля взяла лопату – руки міські, манікюр, але намагалася.

– Ось так, – показувала мати. – Не глибоко, корені не пошкодь.

– Мамо, а пам’ятаєш, як я в дитинстві картоплю крала? – засміялася Юля. – І продавала сусідським дітям за цукерки?

– Пам’ятаю, – всміхнулася мати вперше. – Шибениця ти була. А я тебе за вухо – і додому.

Вони копали, розмовляли. Про дитинство, про школу, про перше кохання Юлі – хлопця з сусіднього села, що поїхав до армії і не повернувся.

– А ти чому не вийшла заміж вдруге? – запитала Юля.

– Та хто мене візьме, стару? – відмахнулася мати. – І не треба. Самій спокійніше.

До обіду набрали відро картоплі. Мати зварила борщу – з квасолею, з свининою.

– Їж, – сказала. – Ти худа стала. Місто тебе висушує.

– Робота, – зітхнула Юля. – Клієнти, презентації. Начальник – тиран.

– А кидай ти цю роботу, – раптом сказала мати. – Приїдь до мене. Хата велика, город, кури. Разом будемо.

Юля мало не подавилася.

– Мамо, ти що? Я в селі? Я ж маркетолог, комп’ютер, інтернет. А тут… кури, гній, сусіди пліткують.

– Пліткують? – образилася мати. – А в місті не пліткують? Краще кури, ніж твої колеги-фальшиві.

Юля мовчала. Борщ був смачний – як у дитинстві.

Після обіду пішли до сусідів – тітки Ганни.

– О, Юля приїхала! – закричала тітка Ганна. – Сідайте, дівчата, чай з пиріжками.

Тітка Ганна – ровесниця матері, вдова, з великим городом.

– Як там у місті? – питала. – Чоловік є?

– Нема, – відповіла Юля.

– А треба! – втрутилася мати. – Одна, як палець.

– Мамо! – скрикнула Юля.

– Що мамо? Правда. Я в твої роки вже тебе мала.

Вони сміялися. Тітка Ганна розповідала про село: хто помер, хто одружився, як сусід Петро корову продав за десять тисяч.

– А в нас тут спокій, – казала. – Ніяких пробок, ніяких нервів.

Юля слухала і думала: “Може, й справді?”

Ввечері сиділи на ґанку. Мати дістала альбом – старі фото.

– Дивись, – показувала. – Оце ти в садку. Оце ми з батьком на море. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – Юля взяла фото. – Я тоді п’ять мала. Ти мене на руках носила.

– Носила, – мати зітхнула. – А тепер рідко бачу.

– Вибач, – Юля обняла. – Буду частіше.

Ніч. Юля спала в своїй старій кімнаті – ліжко скрипить, вікно на сад. Прокинулася від півнів. Мати вже на ногах – кури, сніданок.

– Вставай, – сказала. – Поїдемо на ярмарок до райцентру. Треба курям зерна купити.

Вони сіли на автобус. Ярмарок – гамір, люди, столи з сиром, медом, овочами.

– Купи собі що-небудь, – сказала мати. – Я заплачу.

– Ні, мамо, я сама.

Юля купила светр ручної в’язки, мед, горіхи. Мати – зерно, тканину на простирадла.

– Бачиш, – казала мати. – Тут все своє. Не те що в ваших супермаркетах.

На зворотному шляху Юля запитала:

– Мамо, а ти не сумувала за мною, коли я в Харків поїхала?

– Сумувала. Але рада була. Вчилася ти добре. Думала, життя велике буде.

– А не вийшло, – тихо сказала Юля.

– Чому не вийшло? – здивувалася мати. – Робота є, квартира є. Просто… не те.

Вдома Юля допомагала: пекли хліб у печі, консервували помідори.

– Ось так, – вчила мати. – Сіль, цукор, оцет. На зиму вистачить.

– А я в місті купую, – зізналася Юля.

– Купуй, – буркнула мати. – Але своє смачніше.

Ввечері дзвонила подруга з Харкова – Оксана.

– Юлю, ти де? У відпустці? Приїжджай, у клуб підемо!

– Ні, Оксанко. У мами в селі.

– У селі?! – зойкнула Оксана. – Ти що? Там же нудьга!

– Не нудьга, – відповіла Юля. – Спокій.

Поклала трубку. Мати дивилася.

– Подруги?

– Так. Кличуть у клуб.

– Іди, – сказала мати. – Молодість не вічна.

– Ні, – Юля сіла ближче. – З тобою краще.

В неділю Юля мала їхати. Зібрала сумку.

– Мамо, я приїду через два тижні. Обіцяю.

– Приїдь, – мати дала пакет. – Вареники, сир, огірки.

– Мамо, ти ж казала – без харчів!

– То для тебе, не для грошей.

Юля обняла міцно.

– Дякую. І вибач за все.

Автобус. Юля їхала і думала: “Треба щось міняти”.

Через тиждень подзвонила начальнику:

– Ігорю Петровичу, я йду. Звільнення за згодою.

– Юлю, ти що? – здивувався він. – Премія ж скоро!

– Не треба. Втомилася.

Вона зібрала речі, здала квартиру в оренду, взяла кота – сусідського, бездомного – і поїхала до матері.

– Ти серйозно? – запитала мати, коли Юля з валізами стояла біля хвіртки.

– Серйозно. Разом будемо. Город, кури, хліб.

Мати заплакала.

– Доню…

Вони оселилися. Юля влаштувалася віддалено – фріланс маркетологом. Менше грошей, але більше часу.

– Дивись, – казала матері. – Сайт для місцевих фермерів роблю. Мед продаватимуть онлайн.

– Оце так, – дивувалася мати. – А я думала, інтернет – зло.

Село ожило. Юля заводила подруг: молоду вчительку Олю, сусіда Василя – вдівця, що допомагав з дровами.

– Юлю, ти міська, а як наша, – казали.

Василь – високий, сорок п’ять, з руками майстра – лагодив хату.

– Ось тут дошка прогнила, – казав. – Заміню.

– Дякую, Василю, – всміхалася Юля.

Мати підморгувала:

– Гарний чоловік. Самотній.

– Мамо!

Але Василь запрошував на прогулянку до річки.

– Пішли, рибу подивимося. Тихо там.

Вони сиділи біля річки. Василь взяв за руку.

– Юлю, я не міський. Але добрий.

– Знаю, – відповіла вона.

Мати раділа.

– Бачиш? Приїхала – і щастя знайшла.

Зима. Юля з Василем – разом. Весілля скромне – в хаті, сусіди, музика.

– За молодих! – гукали.

Мати плакала від щастя.

– Доню, дякую, що приїхала. Не заради грошей.

Юля обняла.

– Заради тебе, мамо. І заради себе.

Навесні – дитина. Хлопчик. Назвали Петром – на честь діда.

– Онук! – раділа мати. – Тепер я не одна.

Юля працювала з дому, вирощувала город, пекла хліб. Василь будував альтанку.

– Для сім’ї, – казав.

Вечорами сиділи втрьох – мати, Юля, Василь. Чай, розмови.

– Пам’ятаєш, мамо, як ти сказала: “Сиди дома, якщо не хочеш бачити”?

– Пам’ятаю, – сміялася мати. – А ти приїхала. І все змінила.

Юля дивилась на небо, на зорі.

– Щастя – не в місті. І не в грошах. А тут. З вами.

І справді.

Валентина Довга

You cannot copy content of this page