Юля стояла на балконі своєї двокімнатної квартири в спальному районі Харкова, тримаючи телефон біля вуха. Голос матері, різкий і з ноткою образи, лунав крізь гудки метро внизу:
– Приїздити до мене тільки заради грошей та домашніх харчів не треба. Мені пенсії вистачає, а не хочеш отак просто матір свою рідну бачити, то сиди ти, Юлю, дома, у своїй квартирі.
Юля відчула, як щоки палять. Вона щойно попросила дві тисячі на комуналку – квартплата зросла, а премію на роботі відклали.
– Мамо, ну що ти починаєш? – відповіла тихо, щоб сусіди не чули. – Я не заради грошей. Просто… важко зараз. Робота, кредити, все на мені.
– Важко? – перепитала мати. – А мені в твої тридцять п’ять легко? Одна в селі, хата велика, город, кури. Ти востаннє коли була? На Великдень? Чи на мої іменини?
Юля зітхнула. Востаннє справді була пів року тому. Приїжджала на вихідні, взяла вареників, борщу, банку огірків – і назад.
Мовчки посиділи за столом, поговорили про погоду, про сусідів. Мати скаржилася на ноги, Юля – на начальника. Потім поцілувала в щоку і поїхала.
– Добре, мамо. Приїду в суботу. Не по гроші, не по харчі. Просто до тебе.
– От і приїдь, – буркнула мати. – І не спізнюйся. Автобус о дев’ятій.
Юля поклала трубку і подивилася на місто: сірі панельки, машини, реклама.
“Може, справді я погана донька?” – подумала.
Робота в маркетинговому агентстві забирала все: дедлайни, презентації, клієнти, що дзвонять о десятій вечора. Чоловік?
Розійшлися три роки тому – він поїхав до Польщі, вона залишилася. Дітей немає. Подруги – свої турботи. А мати – в селі за сто кілометрів, одна, з пенсією вісім тисяч і городом.
У суботу Юля сіла на автобус о восьмій ранку. Взяла тільки сумку з речами – ніяких пакетів, ніяких “привези те, привези се”. Дорога – дві з половиною години. За вікном – поля, села, корови. Телефон вимкнула – нехай.
Приїхала.. Хата матері – крайня на вулиці, дерев’яна, з синьою хвірткою, виноградом над ґанком. Мати стояла біля воріт у хустці, з кошиком.
– О, приїхала, – сказала без посмішки. – Заходь. Чайник поставлю.
Юля обняла – мати відсторонилася.
– Руки брудні, з городу. Іди мийся.
В хаті пахло хлібом, часником, старим деревом. Все як завжди: вишиті рушники, ікони, фото на стіні – Юля маленька з косичками, батько в формі, весілля батьків.
– Сідай, – мати поставила чай, хліб, сир домашній. – Їж. Без грошей, кажеш?
Юля відкусила хліб.
– Мамо, вибач. Я не те мала на увазі. Просто… втомилася.
– Втомилася? – мати сіла навпроти. – А я ні? Щодня город, кури, прання, прибирання. Сусіди допомагають, але я ж одна. Твого батька не стало – і все на мені.
Юля кивнула. Вона приїжджала на похорон, плакала, обіцяла бути частіше. Але робота, переїзд, розлучення – і знову рідко.
– Я знаю, мамо. Вибач. Давай просто побудемо разом. Без сварок.
Мати зітхнула.
– Гаразд. Пішли в город. Картоплю копати треба.
Вони вийшли. Сонце, повітря, запах землі. Юля взяла лопату – руки міські, манікюр, але намагалася.
– Ось так, – показувала мати. – Не глибоко, корені не пошкодь.
– Мамо, а пам’ятаєш, як я в дитинстві картоплю крала? – засміялася Юля. – І продавала сусідським дітям за цукерки?
– Пам’ятаю, – всміхнулася мати вперше. – Шибениця ти була. А я тебе за вухо – і додому.
Вони копали, розмовляли. Про дитинство, про школу, про перше кохання Юлі – хлопця з сусіднього села, що поїхав до армії і не повернувся.
– А ти чому не вийшла заміж вдруге? – запитала Юля.
– Та хто мене візьме, стару? – відмахнулася мати. – І не треба. Самій спокійніше.
До обіду набрали відро картоплі. Мати зварила борщу – з квасолею, з свининою.
– Їж, – сказала. – Ти худа стала. Місто тебе висушує.
– Робота, – зітхнула Юля. – Клієнти, презентації. Начальник – тиран.
– А кидай ти цю роботу, – раптом сказала мати. – Приїдь до мене. Хата велика, город, кури. Разом будемо.
Юля мало не подавилася.
– Мамо, ти що? Я в селі? Я ж маркетолог, комп’ютер, інтернет. А тут… кури, гній, сусіди пліткують.
– Пліткують? – образилася мати. – А в місті не пліткують? Краще кури, ніж твої колеги-фальшиві.
Юля мовчала. Борщ був смачний – як у дитинстві.
Після обіду пішли до сусідів – тітки Ганни.
– О, Юля приїхала! – закричала тітка Ганна. – Сідайте, дівчата, чай з пиріжками.
Тітка Ганна – ровесниця матері, вдова, з великим городом.
– Як там у місті? – питала. – Чоловік є?
– Нема, – відповіла Юля.
– А треба! – втрутилася мати. – Одна, як палець.
– Мамо! – скрикнула Юля.
– Що мамо? Правда. Я в твої роки вже тебе мала.
Вони сміялися. Тітка Ганна розповідала про село: хто помер, хто одружився, як сусід Петро корову продав за десять тисяч.
– А в нас тут спокій, – казала. – Ніяких пробок, ніяких нервів.
Юля слухала і думала: “Може, й справді?”
Ввечері сиділи на ґанку. Мати дістала альбом – старі фото.
– Дивись, – показувала. – Оце ти в садку. Оце ми з батьком на море. Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, – Юля взяла фото. – Я тоді п’ять мала. Ти мене на руках носила.
– Носила, – мати зітхнула. – А тепер рідко бачу.
– Вибач, – Юля обняла. – Буду частіше.
Ніч. Юля спала в своїй старій кімнаті – ліжко скрипить, вікно на сад. Прокинулася від півнів. Мати вже на ногах – кури, сніданок.
– Вставай, – сказала. – Поїдемо на ярмарок до райцентру. Треба курям зерна купити.
Вони сіли на автобус. Ярмарок – гамір, люди, столи з сиром, медом, овочами.
– Купи собі що-небудь, – сказала мати. – Я заплачу.
– Ні, мамо, я сама.
Юля купила светр ручної в’язки, мед, горіхи. Мати – зерно, тканину на простирадла.
– Бачиш, – казала мати. – Тут все своє. Не те що в ваших супермаркетах.
На зворотному шляху Юля запитала:
– Мамо, а ти не сумувала за мною, коли я в Харків поїхала?
– Сумувала. Але рада була. Вчилася ти добре. Думала, життя велике буде.
– А не вийшло, – тихо сказала Юля.
– Чому не вийшло? – здивувалася мати. – Робота є, квартира є. Просто… не те.
Вдома Юля допомагала: пекли хліб у печі, консервували помідори.
– Ось так, – вчила мати. – Сіль, цукор, оцет. На зиму вистачить.
– А я в місті купую, – зізналася Юля.
– Купуй, – буркнула мати. – Але своє смачніше.
Ввечері дзвонила подруга з Харкова – Оксана.
– Юлю, ти де? У відпустці? Приїжджай, у клуб підемо!
– Ні, Оксанко. У мами в селі.
– У селі?! – зойкнула Оксана. – Ти що? Там же нудьга!
– Не нудьга, – відповіла Юля. – Спокій.
Поклала трубку. Мати дивилася.
– Подруги?
– Так. Кличуть у клуб.
– Іди, – сказала мати. – Молодість не вічна.
– Ні, – Юля сіла ближче. – З тобою краще.
В неділю Юля мала їхати. Зібрала сумку.
– Мамо, я приїду через два тижні. Обіцяю.
– Приїдь, – мати дала пакет. – Вареники, сир, огірки.
– Мамо, ти ж казала – без харчів!
– То для тебе, не для грошей.
Юля обняла міцно.
– Дякую. І вибач за все.
Автобус. Юля їхала і думала: “Треба щось міняти”.
Через тиждень подзвонила начальнику:
– Ігорю Петровичу, я йду. Звільнення за згодою.
– Юлю, ти що? – здивувався він. – Премія ж скоро!
– Не треба. Втомилася.
Вона зібрала речі, здала квартиру в оренду, взяла кота – сусідського, бездомного – і поїхала до матері.
– Ти серйозно? – запитала мати, коли Юля з валізами стояла біля хвіртки.
– Серйозно. Разом будемо. Город, кури, хліб.
Мати заплакала.
– Доню…
Вони оселилися. Юля влаштувалася віддалено – фріланс маркетологом. Менше грошей, але більше часу.
– Дивись, – казала матері. – Сайт для місцевих фермерів роблю. Мед продаватимуть онлайн.
– Оце так, – дивувалася мати. – А я думала, інтернет – зло.
Село ожило. Юля заводила подруг: молоду вчительку Олю, сусіда Василя – вдівця, що допомагав з дровами.
– Юлю, ти міська, а як наша, – казали.
Василь – високий, сорок п’ять, з руками майстра – лагодив хату.
– Ось тут дошка прогнила, – казав. – Заміню.
– Дякую, Василю, – всміхалася Юля.
Мати підморгувала:
– Гарний чоловік. Самотній.
– Мамо!
Але Василь запрошував на прогулянку до річки.
– Пішли, рибу подивимося. Тихо там.
Вони сиділи біля річки. Василь взяв за руку.
– Юлю, я не міський. Але добрий.
– Знаю, – відповіла вона.
Мати раділа.
– Бачиш? Приїхала – і щастя знайшла.
Зима. Юля з Василем – разом. Весілля скромне – в хаті, сусіди, музика.
– За молодих! – гукали.
Мати плакала від щастя.
– Доню, дякую, що приїхала. Не заради грошей.
Юля обняла.
– Заради тебе, мамо. І заради себе.
Навесні – дитина. Хлопчик. Назвали Петром – на честь діда.
– Онук! – раділа мати. – Тепер я не одна.
Юля працювала з дому, вирощувала город, пекла хліб. Василь будував альтанку.
– Для сім’ї, – казав.
Вечорами сиділи втрьох – мати, Юля, Василь. Чай, розмови.
– Пам’ятаєш, мамо, як ти сказала: “Сиди дома, якщо не хочеш бачити”?
– Пам’ятаю, – сміялася мати. – А ти приїхала. І все змінила.
Юля дивилась на небо, на зорі.
– Щастя – не в місті. І не в грошах. А тут. З вами.
І справді.
Валентина Довга
