Мороз був такий, що повітря ніби склом дзвенить. Світлана Петрівна стояла на майданчику п’ятого поверху, тримаючись за холодні перила, і дихала в долоні.
Пальто на ній було старе, з лисими рукавами, а хустка примерзла до волосся. Вона натисла дзвінок вдруге – довго, наче хотіла, щоб звук проник крізь двері й дійшов до самого серця доньки.
Двері відчинилися різко.
– Пустиш доню погрітися? – голос Світлани тремтів, але не лише від холоду. – Я з самого ранку в ЖЕКу була, а надворі такий мороз, що аж зуби зводить.
Оксана стояла в прочинених дверях у куртці, з сумкою через плече. Обличчя – камінь.
– Ні, – сказала тихо, але чітко. – Я на роботу йду, вдома більше нікого немає. Сама розумієш. Не можу залишити в квартирі чужу людину.
Світлана відсахнулася, ніби її вдарили.
– Чужу людину?.. – прошепотіла.
– Так, мамо. Чужу, – Оксана подивилася їй прямо в очі й зачинила двері. Без грюкання. Просто тихо. Остаточно.
Ключ повернувся в замку двічі.
Світлана стояла ще кілька секунд, потім повільно спустилася сходами. Ноги не тримали. На третьому поверсі сіла на підвіконня й заплакала – без голосу, тільки сльози котилися по зморшках і замерзали на підборідді.
Вона не пам’ятала, коли востаннє плакала так.
А Оксана в ліфті трималася за стіну, щоб не впасти. В горлі стояв клубок. Вона повторювала собі: «Правильно зробила. Правильно». Але руки тряслися так, що ледве натисла кнопку «1».
Вони не бачилися одинадцять років.
Останнього разу – в лікарні, коли Оксані потрібна була допомога. Світлана тоді прибігла, від оковитою, з розпатланим волоссям, кричала на лікарів, що то її донька, що вона має право.
Оксана, ще під наркозом, чула цей голос і просила: «Не пускайте її до мене. Не треба».
З того часу – тиша.
Оксана вийшла з під’їзду, мороз хльоснув по щоках. Вона йшла на роботу, але ноги несли її повз зупинку. Вона завернула за ріг, до маленької кав’ярні, де колись з Андрієм пили каву в їхні перші місяці. Замовила чай. Сіла біля вікна.
І раптом побачила її.
Світлана сиділа на лавці навпроти під’їзду, під парасолькою від снігу, який вже починався. Згорблена, маленька, в тому самому пальті. В руках тримала целофановий пакет – мабуть, всі її речі.
Оксана відвела погляд. Потім знову подивилася.
Мати не рухалася.
Оксана встала, заплатила й вийшла.
– Мамо, – сказала тихо.
Світлана здригнулася, підняла голову. Очі червоні.
– Я думала, ти вже поїхала…
– Ходімо, – Оксана зітхнула. – Тільки на пів години. Я справді спізнююсь.
Вони піднялися мовчки. Оксана відчинила двері, пропустила матір вперед.
– Проходь на кухню. Чайник поставлю.
Світлана скинула пальто, залишилася в старому светрі з діркою на лікті. Сіла за стіл, як колись – на те саме місце, де сиділа двадцять років тому, коли чекала Оксану зі школи.
Оксана поставила перед нею кухоль з чаєм. Сама не пила.
– Як ти мене знайшла? – запитала.
– Я завжди знала, де ти, – Світлана говорила тихо. – Просто… не наважувалася.
– І от наважилася.
– Пенсія – тисяча вісімсот сорок три гривні. Комуналка – дві двісті. Я вже три місяці не плачу. Сусідка вигнала. Сказала – або плати, або геть. Я всю ніч на вокзалі просиділа. Думала – може, ти…
Оксана відвернулася до вікна.
– У мене діти, мамо. Двоє. Софійка – сім, Артемко – чотири. Вони тебе не знають. І не треба.
– Я розумію, – Світлана стиснула кухоль обома руками. – Я не прошу жити тут. Просто… погрітися. Хоч трохи.
– Ти завжди «хоч трохи». Трохи випити, трохи позичити, трохи пожити в мами, поки не знайдеш роботу. А потім – зникаєш на роки.
Світлана мовчала.
– Пам’ятаєш, як мені було чотирнадцять? – Оксана повернулася. Голос тремтів. – Ти прийшла під оковитою, о третій ночі. З якимось чоловіком.
Ти сміялася. Сказала: «Не вередуй, то дядя Вітя, він добрий». Я тоді в коридорі спала три дні, бо боялася в кімнату заходити.
– Я пам’ятаю, – прошепотіла Світлана.
– А коли бабусі не стало? Ти навіть на похорон не приїхала. Сказала – «нема за що». Я тоді в дев’ятому класі була. Разом з дядьком Сашком все організували.
Світлана плакала. Тихо, без звуку.
– Я була погана мати, Оксано. Дуже погана. Я знаю.
– Ти була ніяка, – Оксана сіла навпроти. – Ти просто… була відсутня. Коли тато пішов, ти сказала: «Ну і добре, менше рота».
Мені було десять. Я думала, що це я винна. Що якби я була кращою, він би залишився.
– То не ти, – Світлана підняла очі. – То я. Я йому життя зіпсувала. Він гарний був. А я… я себе зіпсувала.
Оксана мовчала довго.
– А чому зараз? Чому саме зараз приперлася?
– Бо не довго залишилось, доню, – Світлана сказала це спокійно. – Місяців три-чотири. Може менше. Хочу… хоч раз в житті зробити щось правильно. Хочу попросити в тебе пробачення. По-справжньому. Не як раніше – п’яними сльозами.
Оксана завмерла.
– Ти брешеш.
– Ні. Папери в сумці. Хочеш – покажу.
Оксана подивилася на целофановий пакет біля ніг матері. Потім встала, вийшла в коридор, повернулася з курткою.
– Вдягайся.
– Куди?
– До мого знайомого лікаря. Перевіримо. Якщо ти справді хвора – будеш жити тут. Поки… поки зможеш. Але за правилами.
Ніякої оковитої. Ніяких «друзів». Ніяких істерик. І діти… діти самі вирішать, чи захочуть тебе знати. Зрозумілo?
Світлана плакала вже вголос.
– Зрозумілo, донечко. Зрозумілo…
Вони вийшли разом. Мороз вже не здавався таким страшним.
Через місяць.
Світлана сиділа на тому ж стільці на кухні. Тільки тепер на ній був новий светр – Оксана купила. Волосся акуратно зібране.
Обличчя чисте, очі ясні.
Софійка малювала поруч. Артемко спав.
– Бабусю, – сказала Софійка підняла малюнок. – Це ти, я, мама й Артемко. Ми разом на санчатах.
Світлана взяла малюнок тремтячими руками.
– Дякую, сонечко. Дуже гарно.
Оксана стояла в дверях, дивилася на них. В горлі знову клубок, але вже інший.
– Мамо, – сказала тихо. – Вечеря готова.
Світлана повернулася. Усміхнулася. Вперше за багато-багато років – щиро.
– І в цю мить вона вже не була чужою.
Зима минула повільно, ніби боялася відпускати.
Світлана слабшала на очах: спочатку перестала вставати до вікна, потім до столу, потім зовсім до кухні. Оксана брала відгули, потім відпустку за свій рахунок, потім оформила догляд.
Андрій, чоловік Оксани, спершу мовчки хмурився, але коли побачив, як Світлана читає Артемкові «Кота в чоботях» хрипким, але ніжним голосом, сам почав приносити з роботи фрукти й казав: «Мамо Світлано, спробуйте манго, солодке».
Найважче було з Софією. Дівчинка спершу трималася осторонь: «А чому бабуся кашляє в хустинку?» Оксана пояснювала, як могла. Одного вечора Софія прийшла до бабусі з альбомом і тихо поклала їй на коліна.
Я намалювала тебе здоровою. Ось ти з довгим волоссям, у червоній сукні, і ми всі на морі. Коли ти видужаєш, поїдемо туди, добре?
Світлана плакала так, що Оксана чула в іншій кімнаті. Потім увійшла й обійняла обох.
Березень приніс відлигу. Сніг танув, капіж стукав по підвіконню. Світлана вже не вставала. Лежала в кімнаті, яку колись була Оксаниною, і дивилася у стелю.
Одного ранку вона покликала доньку.
Оксано… підійди ближче.
Оксана сіла на край ліжка, взяла матір за руку. Рука була гаряча й тонка, як пташина кістка.
Я хочу, щоб ти знала… Я все життя чекала цього моменту. Щоб ти мене пробачила. І от дочекалася. Я щаслива. По-справжньому. Вперше.
Не говори так, мамо. Ти ще поживеш. Весну побачиш.
Ні, доню. Я вже бачу. Бачу, як ти виросла гарна. Як дітей виховуєш. Як Андрійко тебе кохає. Я все бачу… і мені спокійно.
Вона замовкла. Дихала важко.
І ще… скажи дітям… що бабуся їх дуже любила. Хоч і пізно прийшла. І що я їм лишаю… ось це.
Вона витягла з-під подушки маленьку коробочку з-під цукерок. Всередині лежали дві срібні ложечки з гравіюванням – одна «Оксана», друга «Світлана». Бабусині.
Це щоб ви пам’ятали… що ми були. І що я повернулася.
Оксана притисла коробочку і заплакала беззвучно.
Наступного дня Світлана заснула й не прокинулася. Тихо. Наче просто вирішила піти, коли вже все сказала.
Поховали її на старому кладовищі, поруч із бабусею. Софія поклала малюнок – той самий, з морем і червоною сукнею. Артемко кинув жменю землі й сказав: «Бувай, бабусю».
А ввечері Оксана дістала ложечки, поклала їх у сервіз і вперше за багато років відчула, що в серці не порожнеча, а тепло.
Бо іноді «чужа людина» – це просто та, що ще не встигла стати своєю.
Галина Червона
