Скляні двері офісу Марії Сергіївни відчинилися так різко, що декоративна ваза на консолі жалібно здригнулася. Олена стояла на порозі, стискаючи кулаки.
Її дихання було уривчастим, а в очах палав вогонь, якого Марія Сергіївна, звикла до покірності підлеглих, ще ніколи не бачила.
— Олено, люба, що за манери? — Марія Сергіївна повільно зняла окуляри й поклала їх на папку з документами. — Я якраз збиралася тебе покликати.
— Не варто, Маріє Сергіївно. Я вже все почула в коридорі. І про «особливе ставлення», і про ваші плани на цей бонусний тур до Єгипту.
Марія Сергіївна зітхнула, розправляючи плечі. Її голос став солодким, як патока, за якою завжди ховалася гіркота.
— Ти ж розумієш, Тетяні зараз важче. У неї складний період, Тарас постійно на нервах через ці звіти… Я вирішила, що їм ця поїздка потрібніша. Це просто жест доброї волі.
— Жест доброї волі? — Олена зробила крок вперед, і її голос забринів від обурення. — Ви обіцяли цю путівку мені за виконання річного плану за три місяці!
Я жила в цьому офісі, я витягнула проект, який Тетяна з Тарасом ледь не поховали під завалами своєї ліні! А тепер ви кажете про «складний період»?
— Не будь егоїсткою, Олено, — втрутилася Тетяна, яка саме «випадково» проходила повз і зупинилася в дверях, манірно поправляючи локон. — Ми з Тарасом працюємо на цю компанію роками. Нам потрібне перезавантаження. А ти молода, ще встигнеш.
Олена різко розвернулася до неї:
— Перезавантаження від чого, Тетяно? Від постійного обговорення моїх помилок за моєю спиною? Чи від заздрості, яка заважає вам просто вчасно відкрити Excel?
— Як ти смієш! — пирхнула Тетяна, глянувши на Марію Сергіївну в пошуках захисту. — Ми з повагою до тебе, а ти…
— З якою повагою? — перебила Олена. — Ви з Тарасом тільки те й робите, що вираховуєте, скільки разів я пішла на обід, і шепочетеся по кутках про мій «занадто швидкий зліт».
То ось що я вам скажу: Путівку дайте Тетяні, хай їздить з Тарасом і відпочинуть від своєї заздрості! Може, хоч під сонцем ваші душі трохи відігріються від того холоду, який ви сієте навколо.
Марія Сергіївна вдарила долонею по столу:
— Досить! Олено, ти переходиш межу. Я керівник, і я вирішую, хто заслуговує на винагороду.
— Ви не керівник, Маріє Сергіївно, ви — майстер маніпуляцій, — Олена відчула, як всередині нарешті зникає страх. — Мені ваші подачки не потрібні. Я до вас була від щирої душі насправді. Я вірила, що ви бачите працю, а не підлещування. Я допомагала вам з особистими справами, закривала ваші хвости в неробочий час, бо вважала нас командою. А ви виявилися простою ляльководкою.
— Я даю тобі шанс забрати слова назад, — процідила Марія Сергіївна, її обличчя пішло червоними плямами. — Інакше про кар’єру в цій фірмі можеш забути.
— Ви запізнилися з погрозами, — Олена дістала з кишені аркуш і поклала його на стіл поверх окулярів начальниці. — Це моя заява. Подавіться своєю путівкою. Разом із Тетяною, Тарасом і всією цією фальшивою ідилією.
Знаєте, у чому ваша проблема? Ви думаєте, що за гроші чи поїздки можна купити лояльність людини, яку ви щойно плюнули в душу.
Тетяна спробувала щось вставити про «невдячність», але Олена навіть не глянула в її бік.
— І не переживайте, Тетяно, я не заберу ваші сонцезахисні окуляри. Вони вам знадобляться, щоб не бачити, як ця фірма піде на дно без тих, хто реально працював, поки ви «втомлювалися» від заздрощів.
Олена розвернулася і вийшла, не чекаючи відповіді. В кабінеті запала важка, гнітюча тиша. Марія Сергіївна дивилася на заяву, а Тетяна нервово м’яла край своєї блузки. Раптом поїздка до Єгипту вже не здавалася такою солодкою.
Коли двері за Оленою зачинилися, у кабінеті Марії Сергіївни повітря, здавалося, застигло. Тетяна нервово сіпнула плечем, намагаючись повернути собі звичний вираз зверхності, але пальці тремтіли.
— Яке нахабство! Ви бачили, Маріє Сергіївно? — пискнула вона, зазираючи в очі начальниці. — Це ж просто невдячність! Ми до неї як до рідної, а вона… путівку їй шкода!
Марія Сергіївна не відповіла. Вона повільно підняла заяву про звільнення Олени, розглядаючи розмашистий підпис. В цей момент у кабінет, сяючи від передчуття, залетів Тарас.
— Ну що, дівчата? — він потер долоні. — Я вже подивився готель! П’ять зірок, перша лінія, «все включено»! Тетяно, збирай валізи, ми це заслужили! Олена вже поплакала в туалеті?
Тетяна гигикнула, але Марія Сергіївна раптом гучно ляснула долонею по столу.
— Замовкніть обидва! — гаркнула вона так, що Тарас аж підстрибнув. — Заслужили? Ви хоч розумієте, що ви накоїли своїм ниттям?
— Маріє Сергіївно, ви чого? — Тарас розгублено кліпав очима. — Ви ж самі казали, що ми — кістяк колективу, а вона просто… амбітна вискочка.
— Ця «вискочка» вела три основні контракти! — Марія Сергіївна підвелася, впершись руками в стіл. — Тетяно, ти хоч знаєш пароль від бази постачальників? А ти, Тарасе, зможеш за ніч переробити звіт для лондонського офісу, який Олена робила «з заплющеними очима»?
— Ну… ми розберемося… — пробурмотів Тарас, знітившись. — Є ж інструкції.
— Інструкції? — Марія Сергіївна іронічно підняла брову. — Інструкції були в її голові! Ви хотіли відпочити від своєї заздрості? Будь ласка! Тільки тепер ви будете працювати за трьох, поки я шукатиму заміну. І якщо хоч один термін буде зірвано — ви поїдете не в Шарм-ель-Шейх, а на біржу праці!
Тетяна зблідла. Її обличчя перекосилося від злості, яку вона вже не могла приховати.
— То це тепер ми винні? — вигукнула вона, забувши про субординацію. — Ви ж самі її терпіти не могли! Ви самі казали, що вона занадто багато про себе уявляє! Ви дали нам цю путівку, щоб заткнути нам роти, бо ми бачили, як ви забираєте собі її премії!
— Тетяно, закрий рот! — прошипіла Марія Сергіївна, але було пізно.
— Ні, не закрию! — Тетяна розійшлася не на жарт. — Ви нас використали, щоб вижити її, бо вона стала розумнішою за вас! А тепер, коли вона пішла, ви на нас зриваєтеся? Тарасе, скажи їй!
Тарас, який завжди намагався бути «і вашим, і нашим», відступив до дверей.
— Знаєте що… — пробурмотів він. — Якщо тут такі розборки, то мені та путівка вже й не треба. Я не збираюся бути крайнім, коли все розвалиться.
— Ах ти ж боягуз! — Тетяна розвернулася до нього. — Ти ж перший нив, що в тебе «вигорання» від її успіхів! Ти перший шепотів, що вона спить з кимось із міністерства, щоб отримувати такі цифри!
— Я шепотів?! — Тарас обурено витріщився на неї. — Це ти мені вуха проїла її новими туфлями і тим, як вона на тебе «не так подивилася»!
— Досить! — крик Марії Сергіївни змусив їх обох замовкнути. — Геть з мого кабінету! Обидва! Путівка анулюється. Повернетеся до роботи негайно.
Тетяна зневажливо кинула погляд на начальницю, потім на Тараса.
— Знаєте, Маріє Сергіївно… Олена була права. Ви — ляльководка. Але ваші ляльки щойно зламалися.
Вона вилетіла з кабінету, гупнувши дверима так, що цього разу ваза таки впала і розбилася на дрібні шматочки. Марія Сергіївна залишилася в тиші, дивлячись на уламки.
Вона виграла цей раунд маніпуляцій, але програла все інше. А десь на іншому кінці міста Олена вперше за довгий час дихала на повні груди, знаючи, що її щирість більше не продається.
Минув рівно тиждень. Офіс, який раніше гудів як налагоджений вулик, тепер нагадував корабель, що повільно йде на дно під звуки істеричних криків.
Марія Сергіївна сиділа в темряві свого кабінету. Перед нею світився монітор з червоними цифрами: три ключові контракти були на межі розірвання, а лондонські партнери вже другу годину не отримували відповіді на критичний запит.
Тетяна та Тарас, замість того щоб рятувати ситуацію, остаточно пересварилися. Тетяна демонстративно пішла на лікарняний, а Тарас сидів у навушниках, роблячи вигляд, що не бачить хаосу навколо.
Тремтячими пальцями Марія Сергіївна набрала номер Олени. Один гудок, другий, третій…
— Слухаю вас, Маріє Сергіївно, — голос Олени був спокійним, навіть дещо відчуженим. На фоні чулося щебетання пташок і шум кав’ярні.
— Олено… люба, — Марія Сергіївна спробувала повернути свій «оксамитовий» тон. — Я тут переглянула твою заяву. Ти ж розумієш, ми всі люди, емоції зашкалювали. Давай забудемо той інцидент? Я готова подвоїти твій оклад і… ту путівку я переоформила на твоє ім’я. Тільки на тебе одну! Повертайся, тут без тебе все зупинилося.
У слухавці запала довга пауза. Марія Сергіївна затамувала подих.
— Подвоїти оклад? — перепитала Олена з легкою усмішкою в голосі. — Цікаво. Значить, гроші в бюджеті були завжди, просто ви вважали, що моя щирість коштує дешевше за комфорт Тетяни й Тараса?
— Олено, не будь дріб’язковою! — голос начальниці знову зрадницьки здригнувся. — Ти ж професіонал! Фірма руйнується!
— Фірма не руйнується, Маріє Сергіївно. Вона просто очищується від ілюзій. Ви пропонуєте мені путівку? Ту саму «подачку», від якої я відмовилася? Ви справді думаєте, що після всього бруду, який ви на мене вилили разом із вашими «улюбленцями», я захочу знову дихати тим самим повітрям?
— Я звільню Тетяну! — випалила Марія Сергіївна. — Прямо зараз! І Тараса теж! Ти будеш моєю правою рукою, без жодних посередників.
— О ні, — Олена тихо засміялася. — Не треба нікого звільняти. Ви заслуговуєте одне на одного. Ви — на їхню заздрість і лінь, а вони — на ваше лицемірство. Це ідеальний союз. Знаєте, я зараз сиджу в парку і вперше за три роки просто п’ю каву, не перевіряючи пошту кожні п’ять хвилин. І знаєте, що я зрозуміла?
— Що? — прошепотіла начальниця.
— Що моя «щира душа», про яку я вам казала, вартує набагато більше, ніж ваш подвійний оклад. Я вже прийняла пропозицію від ваших конкурентів. І, до речі… пароль від бази даних я змінила перед виходом. Він автоматично скинеться, коли ви виплатите мені всі заборгованості по бонусах до останньої копійки. Офіційно. Через бухгалтерію.
— Ти… ти не смієш! — Марія Сергіївна зірвалася на крик. — Я тебе по судах затягаю!
— Судіться, — спокійно відповіла Олена. — Але спочатку поясніть лондонцям, чому їхні гроші зникли в невідомому напрямку, поки ви ділили мою путівку. Гарного відпочинку, Маріє Сергіївно. Сподіваюся, Тетяна з Тарасом допоможуть вам розібратися з архівами.
Олена натиснула на «відбій» і заблокувала номер. Вона підняла очі на сонце, глибоко вдихнула і відчула неймовірну легкість. Перець у цій історії виявився цілющим: він випік усе зайве, залишивши тільки чисту дорогу вперед.
Олеся Срібна
