Над селом зависла важка, задушлива липнева спека, але в хаті Гнатенків було ще гарячіше від криків. Посеред просторої кухні, де пахло свіжою випічкою та дорогою кавою, стояли двоє: Ігор, розчервонілий від гніву, та його мати, Марія Степанівна, яка щойно приїхала з десятирічних заробітків.
— Раз таке тебе, мамо, не влаштовує, — просичав Ігор, стискаючи кулаки так, що побіліли кісточки, — то пакуй свої манатки і дуй назад у свою Італію! Хата моя, я тут господар, і я не дозволю тобі вказувати, як мені жити у власному домі!
Марія Степанівна зблідла, її руки, звиклі до важкої праці в чужих людей, безсило опустилися на стіл.
— Твоя хата, синку? — голос її тремтів, але в ньому чувся не стільки сум, скільки гірке розчарування. — Твоя? А ти забув, звідки взялися гроші на цю цеглу?
Ти забув, як я десять років не бачила сонця, доглядаючи вередливих старих у Римі? Кожен євро, який ти тут проїдав і пропивав, зароблений моїм горбом!
— Ой, не починай знову цю стару пісню про «зароблений горб»! — вигукнув Ігор, крокуючи кімнатою. — Ти надсилала гроші, бо хотіла, щоб у твого сина все було найкраще! Ти сама так казала в кожному листі. А тепер приїхала і хочеш перетворити моє життя на пекло? «Ігоре, не так зореш», «Ігоре, чому паркан кривий», «Ігоре, нащо тобі така дорога машина». Це моє життя!
— Я хочу, щоб ти людиною був, а не паном на порожньому місці! — Марія Степанівна витерла сльозу краєм хустки.
— Я приїхала додому, до своєї сина, а бачу перед собою чужинця, який навіть не спитав, чи не болять у мене ноги з дороги. Ти ж за ці гроші, що я передавала, мав фермерство підняти, а ти що зробив? Купив залізяку на колесах, щоб перед хлопцями в центрі села хизуватися?
— Це сучасний автомобіль! Мені статус потрібен! — відрізав син. — А ти привезла сюди свої італійські порядки. То тобі квіти не такі, то тобі город заріс. Тобі не подобається, як я господарюю? То двері відчинені! Їдь назад до своїх синьйорів, вони тебе навчать смиренності.
— Смиренності я там навчилася достатньо, — тихо відповіла мати, дивлячись у вікно на розкішний сад, який вона так мріяла побачити. — Я думала, приїду, сяду під грушею, буду внуків бавити… А ти мене, рідну матір, наче собаку з двору виганяєш. Невже тобі хата дорожча за совість?
— Хата моя по документах! Батько відписав її мені перед смертю, бо знав, що я тут залишуся, а не по закордонах буду вештатися! — Ігор підійшов ближче, його погляд був холодним. — Ти тут — просто гостя. Тобі виділили кімнату, тебе годують. Чого тобі ще треба?
— Мені треба, щоб ти схаменувся! — Марія Степанівна підвелася, і в її очах спалахнув той самий вогник, який колись змусив її, молоду жінку, поїхати в невідомість заради родини.
— Ти кажеш «дуй в Італію»? Добре. Я поїду. Але пам’ятай: ці стіни без душі — просто каміння. Ти виганяєш не манатку, ти виганяєш своє коріння. Коли тобі стане важко, коли твої «друзі» відвернуться від тебе, бо гроші закінчаться — не шукай мого номера.
— Не налякаєш! — буркнув Ігор, але відвів очі. — Я сам собі раду дам. Пакуйся. Автобус на район завтра о шостій ранку.
Марія Степанівна мовчки пішла до своєї кімнати. Весь вечір у хаті панувала мертва тиша, лише чути було, як клацають замки старих валіз, що бачили італійські порти та українські митниці.
Ігор сидів на ганку, пив оковиту, намагаючись заглушити всередині тонкий голос сумління.
Вранці, коли перші півні тільки-но прокинулися, Марія вийшла з хати. Вона не взяла з собою нічого з того, що купила синові за ці роки. Тільки стару іконку, що була з нею в Римі, і зміну білизни.
— Прощавай, синку, — сказала вона, зупинившись біля хвіртки. — Хай тобі твоя хата гріє душу взимку. Тільки дивись, щоб не замерз ти в ній від власної люті.
Вона пішла дорогою, не озираючись. Ігор стояв на порозі, дивлячись на її маленьку постать, що зникала в ранковому тумані.
Він зайшов у хату, яка тепер була повністю «його». Але чомусь повітря в ній раптом стало занадто багато, а затишку — занадто мало. Сніданок на столі, який вона приготувала за звичкою перед виходом, уже встиг охолонути.
Минув рівно рік з того туманного ранку, коли Марія Степанівна зачинила за собою хвіртку. Село живе своїм ритмом, але в хаті Гнатенків усе змінилося.
Перші кілька місяців Ігор почувався королем. Ніхто не бурчав над вухом, не вчив, як садити помідори, і не соромив за безлад.
Він влаштовував гучні застілля, вихваляючись перед сусідами своєю «свободою». Проте статус «господаря», яким він так пишався, почав тріщати по швах разом із першими осінніми холодами.
Дорога машина, яку він купив на материні гроші, виявилася надто дорогою в обслуговуванні. Одного вечора він влетів у вибоїну, і ремонт витягнув останні заощадження.
Фермерство, про яке він так красиво розповідав, занепало: город заріс бур’яном вище пояса, бо Ігор вважав, що копатися в землі — це «не престижно».
— Та що ти, Ігоре, зовсім хату запустив? — питав сусід Микола, заглядаючи через похилений паркан. — Мати б побачила — серце б розірвалося. Дивись, стріха вже мохом береться.
— Моя хата, що хочу, те й роблю! — волав Ігор, але голос його вже не мав колишньої впевненості.
Взимку стало зовсім сутужно. Газ подорожчав, а грошей не було. Він сидів у великій вітальні, загорнувшись у три ковдри, і дивився на італійські шпалери, які Марія Степанівна обирала з такою любов’ю.
Хата, за яку він так воював, стала холодною кліткою. Він кілька разів брав телефон, щоб набрати її номер, але гординя — та сама, що вигнала матір — не давала натиснути кнопку виклику.
Тим часом Марія Степанівна до Італії не повернулася. Діставшись до району, вона зустріла свою давню подругу, яка тримала невелику пекарню.
— Маріє, ти ж такі пироги пекла, що все село збігалося! Залишайся в мене, мені якраз потрібна права рука, — запропонувала та.
Степанівна погодилася. Вона зняла маленьку, але дуже затишну кімнатку. Спочатку серце боліло так, що дихати було важко.
Кожен дзвінок сприймала як надію, що це він, що вибачиться… Але тиша загартувала її. Вона вклала всю свою нерозтрачену любов у тісто. Її випічка стала кращою в містечку. Люди приходили не просто за хлібом, а «до Степанівни» — за добрим словом і мудрою порадою.
Одного разу в пекарню зайшов молодий чоловік, який шукав торт на весілля.
— Мені б такий, щоб як вдома, знаєте? — сказав він. Марія Степанівна подивилася на нього і раптом посміхнулася. Вона зрозуміла: дім — це не адреса в паспорті й не документи на право власності. Дім — це там, де тебе цінують.
Минулого тижня Ігор все ж таки приїхав до міста. Одягнений у стару куртку, змарнілий, він випадково побачив матір через вікно пекарні. Вона сміялася, розмовляючи з колегами, виглядаючи молодшою та щасливішою, ніж за всі ті роки в селі.
Він хотів зайти, але зупинився. Подивився на свої брудні руки, згадав свої слова: «Дуй звідси, хата моя». Він зрозумів, що хата в нього залишилася, а от матері він більше не має.
Марія Степанівна помітила його постать на вулиці, їхні погляди зустрілися на мить через скло. Вона не відвернулася, але й не побігла назустріч. У її очах був спокій людини, яка нарешті знайшла свій справжній дім, де немає місця злобі та жадібності.
Ігор розвернувся і пішов до свого порожнього «палацу», а Степанівна повернулася до своєї роботи, тихо наспівуючи пісню, яку колись співала йому маленькому. Тепер вона знала: коріння можна пересадити, якщо стара земля стала занадто гіркою.
Юлія Хмара
