— Раз ти купила квартиру для свого старшого, то й моїй дочці теж мусиш! — гримнув чоловік.
Ольга поспішала від паркінгу, поправляючи на плечі сумку. Жовтневий вітер рвався під пальто, хапаючи її за поли, ніби хотів затримати. На сходовому майданчику пахло свіжою фарбою — сусіди почали ремонт. Відчинивши двері, вона одразу впізнала знайомий аромат дому: трохи кави, трохи миючого засобу — тепло, затишок, безпека.
У передпокої сушився парасоль. Значить, Андрій уже вдома.
— Андрію, я прийшла! — гукнула вона, стягуючи туфлі й прямуючи до кухні.
Чоловік сидів за столом, втупившись у телефон. Навіть не повернув голови.
— Привіт, — пробурмотів, продовжуючи гортати стрічку новин.
Ольга поставила пакети з продуктами, дістала курку на вечерю. Щось було не так. Зазвичай донька Настя вже крутилася поруч, розповідаючи, що було в школі.
— А де Настя? — запитала, відкриваючи воду, щоб помити руки.
— У твоєї мами, — байдуже відповів Андрій. — Ти ж сама подзвонила, сказала, що затримаєшся на роботі. Попросила забрати Настю, я переадресував до твоєї матері.
Ольга зітхнула. Почуття провини підкралось, як холод за комір. Робота бухгалтера виснажувала, особливо в кінець кварталу — звіти, перевірки, безсонні ночі. Вдома вона була вичавлена, як лимон. Андрій працював у автосалоні, але заробляв майже вдвічі менше. Фактично жили на її зарплату. П’ятнадцять років вона тягнула цю родину.
Спочатку з Віталиком — сином від першого шлюбу. Потім з’явився Андрій, з’явилася Настя — турбот побільшало.
Ольга витерла обробну дошку й заходилася готувати курку. Телефон у кишені завібрував.
«Мамо, я взяв ключі. Сантехнік усе підключив. Дякую тобі! Ти найкраща!» — повідомлення від Віталика.
Синові було двадцять два, навчався на третьому курсі юридичного. Нещодавно вона допомогла йому з першим внеском за однокімнатну квартиру. Невелика, на околиці, але власна. Іпотеку оформили на сина, але Ольга вирішила перші роки платити сама — поки він не стане на ноги. Його батька не стало, коли Віталіку було три роки. Ольга звикла покладатися лише на себе.
— Хто там тобі пише? — нарешті озвався Андрій, помітивши усмішку на її обличчі.
— Віталік. Переїхав. Сантехнік підключив усе, — відповіла вона, споліскуючи ніж.
Андрій мовчки кивнув. За вікном сутеніло. У склі Ольга побачила своє відображення — і його спину, що завмерла, наче кам’яна.
— Можеш допомогти з прибиранням на вихідних? — перевела вона розмову. — Хочу оновити куточок Насті. Скоро ж їй десять.
— Побачимо, — відмахнувся чоловік. — Мама в гості збирається, ти ж пам’ятаєш.
Валентина Іванівна, мати Андрія, з’являлася в їхньому домі частіше, ніж дехто із родичів на свята. Жінка з непохитним характером і чіткими поглядами на життя вважала своїм обов’язком контролювати все, що стосується сина. Ольгу й через десять років спільного життя називала «невісткою», а Віталіка — просто не помічала.
Невдовзі пролунав дзвінок у двері — бабуся привела Настю. Дівчинка влетіла на кухню, радісно махаючи малюнком:
— Мамо, дивись! Дванадцять з малювання!
Ольга притиснула доньку до себе, вдихаючи знайомий аромат дитячого шампуню.
— Молодчинка моя! Повісимо на холодильник, щоб усі бачили!
Бабуся довго не затримувалась — поцілувала онуку й пішла. За вечерею Настя щебетала без упину, розповідаючи про школу, а Ольга підтримувала розмову. Лише Олексій сидів мовчки, не схожий сам на себе.
Коли Настя побігла до кімнати робити уроки, Ольга обережно торкнулася руки чоловіка:
— Щось трапилось? Ти сьогодні якийсь не такий…
Олексій відвів погляд:
— Просто втомився. День був важкий.
Ольга не стала розпитувати. Вона вже знала — бувають у нього такі дні, коли краще не чіпати. Вона прибрала зі столу, увімкнула телевізор. Життя йшло своєю чергою.
Минув тиждень. Ольга саме сиділа вдома з паперами — взяла частину роботи додому, щоб встигнути здати квартальний звіт. Як раптом задзвонив телефон.
— Алло? — озвався у слухавці різкий голос Валентини Степанівни.
— Добрий день, — Ольга відклала документи. Розмова зі свекрухою завжди вимагала зібраності.
— Це правда, що ти купила квартиру своєму? — без жодних привітань випалила Валентина Степанівна.
Ольга на мить завмерла. Звідки вона дізналася? Вони з Олексієм не приховували цього, але й не розповідали зайвого. Фінансово було непросто, і сторонні коментарі були зайві.
— Так, я допомогла з першим внеском. Віталій оформив іпотеку, а я поки що підтримуватиму його — поки не зможе сам, — тихо відповіла Ольга, відчуваючи, як напружуються плечі.
— А ти мала на це право? — свекруха заговорила з напругою. — Це ж спільні гроші! Як ти могла так вчинити? Це зрада родини!
Ольга повільно порахувала до п’яти. Сваритися з Валентиною Степанівною було марно. Але й мовчати не хотілось.
— Це мій син. Його батька не стало, коли Віталій був зовсім маленьким. Більше допомогти йому нікому. Я не відмовляюсь ні від Насті, ні від Олексія, — відповіла спокійно.
— Не крути! — обірвала її свекруха. — На свого гроші знайшла, а на Настю, виходить, шкода? Олексій мені все розповів. А якби ви ті кошти на дачу витратили? Або на відпочинок? Урешті-решт, Насті ж теж колись знадобиться житло!
Відпочинок? Дача? Ольга стиснула пальці. Вона рахувала кожну гривню, і Олексій це добре знав. Як і те, що допомогти Віталію — це для неї справа честі. Вона збирала на той перший внесок три роки. Відмовляла собі в усьому — аби тільки дати синові шанс на самостійне життя.
— Ми ж це обговорювали з Олексієм. Він не заперечував, — тільки й змогла прошепотіти Ольга.
— Ще б він заперечував! — обурилася Валентина Сергіївна. — Ти ж усім керуєш. Олексій і слова вставити не може. — Але я бачу, що ти робиш! Своєму допомагаєш, а наша Настя для тебе чужа!
Ольга припинила розмову, пославшись на термінову роботу. Її руки тремтіли, коли вона набирала номер чоловіка. Але Олексій не відповів.
Увечері, коли чоловік повернувся додому, Ольга чекала його на кухні. Настя вже спала.
— Твоя мама телефонувала, — почала Ольга, намагаючись говорити спокійно. — Влаштувала мені допит через квартиру Віталія.
Олексій знизав плечима, уникаючи погляду.
— А що ти хотіла? Ти ж розумієш, як це виглядає збоку.
Ольга не повірила своїм вухам:
— Що? Як це виглядає? Льошо, ми ж усе обговорили! Ти ж сам сказав, що все гаразд!
— Так, сказав. А що мені лишалося? — нарешті глянув на неї Олексій. — Ти ж усе одно зробила б по-своєму.
— По-своєму? — Ольга відчула, як до обличчя червоніє. — Це я одна тягну на собі всю сім’ю! Плачу за квартиру, за Настині гуртки, за твою машину, зрештою! І ще винна, що хочу допомогти рідному синові?
Олексій відвернувся, гримнув чайником.
— Я теж, між іншим, працюю. І по дому все роблю.
— Все — це що? — Ольга почала дратуватися. — Лампочку вкрутити? Чи винести сміття після десяти нагадувань?
— Почалося, — зітхнув Олексій. — Ну давай, розкажи, який я чоловік. А ти у нас героїня.
Ольга проковтнула гіркоту, що підступала до горла. Усі ці докори нічого не змінять — лише поглиблять тріщину, яку вона вже давно помічала між ними.
Наступні тижні перетворилися на протистояння. Олексій уникав розмов, затримувався на роботі, вдома сидів у телефоні або дивився телевізор. Ольга удавала, що все в порядку. Вона завжди так справлялася з труднощами — більше працювала, дбала про дім, посміхалася доньці.
На День народження Насті Ольга організувала свято — запросила подруг дівчинки, замовила торт, купила подарунки. Віталію зателефонувала заздалегідь, попросила приїхати — донька дуже сумувала за братом.
Коли Віталік з’явився на порозі з великою коробкою, Олексій стиснув губи й відійшов убік. Валентина Сергіївна, що сиділа в кріслі, мов на троні, скривилася:
— Явився, спадкоємець.
Настя кинулась до брата, не звертаючи уваги на напруження між дорослими. Свято пройшло без ексцесів тільки завдяки дітям, які бігали по квартирі, сміялися й гралися.
Після того як гості розійшлися, Валентина Сергіївна не поспішала йти. Коли Ольга мила посуд, а Настя розбирала подарунки, свекруха відвела сина вбік. Ольга чула уривки розмови:
— Бачиш, як вона чинить… Своєму квартира, а що твоїй дочці залишиться? Крихти?
Ольга стиснула зуби, але промовчала. Навіть коли Олексій повернувся похмурий, як хмара, вона не сказала ані слова. Напруження у повітрі ставало нестерпним.
За кілька днів Олексій зателефонував серед робочого дня:
— Мама захворіла. Тиск. Треба провідати її, купити ліки.
Ольга зітхнула. Щомісячні «приступи» свекрухи стали такою ж частиною їхнього життя, як і комунальні платежі.
— Добре, купи все необхідне. Тобі вистачить грошей?
— Не хвилюйся, твої гроші я не чіпатиму, — холодно відповів Олексій.
Через кілька днів питання квартири знов стало загострюватися між подружжям.
— Ти знов вчинила по-своєму, — дорікав дружину Олексій. — Купила квартиру своєму сину, а зі мною не порадилася.
— По-своєму? — повторила Ольга повільніше. — Це — допомогти власному синові, який виріс без батька, — це по-своєму? Льошо, я не купувала йому особняк у центрі. Це скромна квартира в кредит. Я хочу, щоб він не тинявся по гуртожитках, щоб мав старт у житті!
— А ти подумала, як себе почуватиме Настя, коли дізнається? — заговорив він голосніше. — Вона ж теж твоя дитина!
— І я про неї дбаю щодня. І про тебе. Ти ж не Віталія утримуєш, правда? Я працюю на трьох роботах, щоб у нас було що їсти і чим платити комуналку! — її голос почав тремтіти. — І знаєш, що найгірше? Що ти навіть не став на мій бік, коли твоя мати мені виговорювала.
— Вона просто… — почав Олексій, але Ольга підвела руку, зупинивши його.
— Вона просто завжди тебе контролювала. І тепер думає, що й мною може. Але досить. Я не зобов’язана звітувати ні перед нею, ні перед тобою — за те, що допомогла синові. І знаєш, Льошо, найгірше — не те, що вона так сказала. Найгірше — що ти повторюєш її слова. Що вважаєш мого сина «чужим».
У кухні запала тиша. За стіною тихо поворушилася Настя уві сні.
— Я просто хотів справедливості, — нарешті сказав він.
— Справедливості? — усміхнулася гірко жінка. — То скажи мені чесно: коли твоя мама прийде й скаже, що треба купити квартиру твоєму племіннику — бо він «наш» — ти підтримаєш її?
Олексій нічого не відповів.
— От і все, — тихо сказала Ольга. — Якщо ти думаєш, що я мушу розділяти любов до дітей на «своїх» і «ваших» — ти погано мене знаєш. У мене є серце, а не калькулятор.
Вона вийшла з кухні, відчуваючи, як після кожного кроку всередині наростає спокій — глибокий і остаточний. Цієї ночі вона довго не могла заснути, але рішення вже визрівало у ній, як дозріла груша перед падінням.
Наступного ранку Ольга роздрукувала виписку з банку і додала до неї коротку записку:
«Це витрати на квартиру. Якщо хочеш — половину повернеш. Якщо ні — я переживу. Але будь ласка: більше не ображай ні мене, ні мого сина.»
Вона залишила папірці на кухонному столі й поїхала на роботу. І вперше за довгий час — не з почуттям провини, а з внутрішнім відчуттям гідності.
