Рідна мати й чоловік допекли. Кілька днів вона вичікувала нагоди, коли нікого не буде вдома. Спакувала в сумку найнеобхідніші речі, взяла документи і поїхала на вокзал. Перед тим як сідати у потяг, вийняла з мобільного телефону картку і викинула її в урну

ЩЕ МІСЯЦЬ ТОМУ ВОНА БУЛА У СВОЄМУ ДОМІ. В КВАРТИРІ, ДЕ ВИРОСЛА, КУДИ ПРИВЕЛА СВОГО ЧОЛОВІКА, ДЕ ПРОЙШЛО ВСЕ ЇЇ ЖИТТЯ. АЛЕ НАСПРАВДІ ВОНА НІКОЛИ НЕ БУЛА ТАМ ЩАСЛИВОЮ. ХОЧ ЯК БИ НЕ НАМАГАЛАСЯ.

Шкода, що вона, Ольга, зрозуміла це зовсім недавно. А до того старанно намагалася завоювати любов і прихильність. Спочатку таткову й мамину. Вона була єдиною і пізньою дитиною, але батьки завжди скупилися на ласку та ніжність для неї. Вони хотіли іншої дитини: активної, непосидючої, впевненої в собі. А Ольга любила усамітнитися в кутку і читати книжки. Або мріяти про щось своє.

У старших класах мама з татом відверто казали, що Ольжині успіхи їх не задовольняють. Звісно, вона вчилася непогано, але… Батьки щоразу перелічували досягнення сусідських дітей, її двоюрідних сестер, синів і доньок колег. Ні, Ольга завжди була гіршою від них. Як не старалася, шкільних предметів на «відмінно» не «витягувала». І спортивною чемпіонкою не вдалося стати.

Після закінчення школи Ольга вирішила вчитися на філолога. Бо книжки — це її справжнє захоплення. З ними вона забувала про свої клопоти та проблеми, поринала в іншу реальність. На той час її батька вже не було серед живих. А мати, почувши, яку професію обрала собі донька, лише покрутила пальцем біля скроні. Мовляв, що з неї взяти.

Незважаючи на несхвалення найріднішої людини, Ольга успішно закінчила виш. Влаштувалася працювати у школу. І дуже любила свою роботу. Їй подобалося прищеплювати дітям любов до рідної мови, до слова.

Зі своїм майбутнім чоловіком познайомилася на зупинці. Спішила додому і ненавмисне роздерла пакет. Картоплини покотилися по тротуару. Славко кинувся їх збирати. Так і розговорилися. Ользі її новий знайомий видався ввічливим та турботливим, тому відповіла на його залицяння. А Славко називав її красунею, обіцяв носити на руках і завжди бути поруч із нею. Тож дівчина, якій завжди бракувало добрих слів і підтримки, була певна, що вона нарешті знайшла своє щастя.

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegram та Instagram

Казка закінчилася через кілька тижнів після весілля. Чуйного, уважного Славка ніби підмінили. Він почав дорікати дружині, що вона не так одягається, не те готує, забагато часу проводить на роботі. А сам осів вдома після того, як його скоротили.

— Я шукаю високооплачувану роботу. Гарувати за мінімальну зарплату не буду, — відмахувався від дружини.

Ользі доводилося нелегко. Сварки, суперечки, крики… Вона завжди в усьому була винною, а мати з чоловіком об’єдналися проти неї єдиним фронтом.

Того дня після уроків Ользі різко стало погано. Все через те, що зранку мати допікала їй тим, що ніяк не могла знайти своєї сумочки. Винуватила в цьому доньку. Хоча Ольга навіть не заходила в її кімнату.

— Знаю, що це ти нишпорила по закутках, аби привласнити мою пенсію! Рідна донька, а краде гроші в матері. От і пригріла змію під боком, — не вгавала ненька.

Ольга виправдовувалася, як могла, але марно. Від безсилля та розпачу по щоках потекли сльози.

— Тихо! Спортивні новини! — гаркнув із кухні чоловік. Він навіть не думав захищати дружину і продовжував смакувати кавою.

А в обід у Ольги запамopочилося в гoлові. Їй здалося, що ось-ось знепритомніє. Перелякані вчительки викликали «швидку». Медики сказали, що в неї гіпepтонічний кpиз.

Пропонували поїхати в лікapню, але жінка навідріз відмовилася. На щастя, через пів години медuкаменти подіяли і Ользі стало трохи легше.

— Бережи себе, Олечко. Ти ж іще така молода, — клопоталася біля неї директорка Лідія Дмитрівна. — У тебе ще все життя попереду.

Ольга лише зітхнула, бо їй здавалося, що вона — стара бабця. А від майбутнього не очікувала ні радості, ні добра, ні щастя.

— Ходімо. Хочеш я проведу тебе додому? — запропонувала підлеглій чуйна директорка. І була вражена, коли почула відповідь.

— Не хочу додому, — прошепотіла Ольга.

Вони говорили довго. Ольга виливала свій бiль та образу. На місто впали листопадові сутінки, а по підвіконню застукотіли краплини дощу. На прощання Лідія Дмитрівна обійняла Ольгу і обіцяла допомогти їй, якщо буде потрібно. Ольга ж обіцяла подумати над її пропозицією.

Як тільки-но молода жінка ступила на поріг оселі, мама з чоловіком кинулися до неї з претензіями.

— Де ти вешталася? Купила продукти? Скоріше готуй вечерю, — дратувались обоє. І ніхто й не думав запитати, чи не трапилося нічого на роботі, як вона себе почуває, чи не хоче горнятка чаю.

«Ні, я тут не донька й не дружина, а так, прислуга», — подумалося Ользі. Вночі їй не спалося: врешті зрозуміла, що її терпінню настав кінець.

Кілька днів вона вичікувала нагоди, коли нікого не буде вдома. Спакувала в сумку найнеобхідніші речі, взяла документи і поїхала на вокзал. Перед тим як сідати у потяг, вийняла з мобільного телефону картку і викинула її в урну.

Уже надвечір Ольга була далеко. На пероні її зустріла Катерина Іванівна — подруга Лідії Дмитрівни, теж директорка школи. Вона зраділа приїзду цієї жінки, бо зі школи якраз звільнилася вчителька української мови та літератури. А тут — доля послала хорошого фахівця.

Читайте також: – Нас батьки вигнали, – пояснила Карина, – і мої проти нашого шлюбу були, і батьки Богдана вказали на двері, як тільки стало видно мій живіт. Ми ж після того, як одружилися у них жили. Через місяць Карина наpoдила. І почалося в нашому маленькому світі пeклo

Зовсім скоро Ольга відчула, що в цьому маленькому містечку біля гір їй легше дихається. І дуже хочеться жити. Тож вона вдихає повітря на повні грyди, гуляє тихими вуличками і вчиться усміхатися перехожим. Записалася в бібліотеку й читає багато книжок. А вечорами кутається у спокій і п’є трав’яний чай з медом разом із старенькою бабусею, в якої винаймає кімнату. Минуле відступило, і тепер Ользі не треба завойовувати любов.

Автор – Яна НЕДІЛЬСЬКА, за матеріалами видання “Вільне Життя”

Фото ілюстративне з вільних джерел