Мар’яна навіть у найгіршому сні не уявляла, що для того, щоб стати по-справжньому щасливою, їй доведеться спочатку втратити майже все: роботу, заощадження, довіру рідних і навіть віру в себе.
Але саме через ці випробування вона знайшла і справжнє кохання, і своє покликання, і, головне, мир із сім’єю.
Усе почалося восени 2019 року. Мар’яні було тридцять два, вона працювала головним бухгалтером у великій львівській будівельній компанії, жила з мамою в двокімнатній квартирі на Сихові й щомісяця відкладала «на майбутнє».
Гроші були її бронею: «Поки маю подушку, нічого не страшно», любила повторювати вона.
А потім усе посипалося, немов картковий будиночок.
У грудні власник фірми втік за кордон, залишивши борги по зарплатах і податках. Мар’яну, як головбуха, викликали на допити.
«Пані Мар’яно, ви підписували платіжки на фіктивні фірми?» спокійно питав слідчий.
«Я підписувала те, що мені приносив директор і головний інженер. Я не знала, що це фіктив!» голос Мар’яни тремтів.
«Тепер знаєте. Підписуйтесь під протоколом».
Вона підписалася. Через тиждень її звільнили «за статтею», заблокували рахунки, а податкова нарахувала 420 тисяч штрафу «солідарно».
Мама, Ганна Степанівна, коли дізналася, схопилася:
«Мар’янко, доню, то ж усі наші гроші підуть! Ми ж на ту квартиру в новобудові відкладали тобі на весілля колись…»
«Мамо, я не винна! Але доведеться продавати все, що є», Мар’яна ледве стримувала сльози.
Вона продала свою маленьку «Ладу, зняла з депозиту 18 тисяч доларів, які збирала п’ять років, і сплатила штраф.
Залишилася з мамою, без роботи, з боргом перед банком за кредитку і з відчуттям, що життя закінчилося.
Телефонувала старшій сестрі Лілі, яка з чоловіком жила в Польщі.
«Лілю, можеш позичити хоч п’ять тисяч євро? Я поверну, клянусь!»
Ліля зітхнула в слухавку:
«Мар’янко, ми самі ледве кінці з кінцями зводимо. Діти, іпотека… Ти ж розумна, щось придумаєш. І взагалі, чому ти не пішла до директора, не спитала, куди гроші йдуть? Сама винна».
Молодший брат Роман, який жив у Києві й торгував криптовалютою, теж відмахнувся:
«Я ж казав: тримай гроші в біткойні, а не на депозиті в гривні! Тепер пізно плакати».
Рідні не просто не допомогли, вони ще й дорікали. Мар’яна вперше відчула себе абсолютно самотньою.
Вона влаштувалася бухгалтером у маленьку фірму за 12 тисяч гривень, але грошей вистачало тільки на комуналку й їжу.
Мама почала підробляти прибиральницею в офісі.
Одного лютневого вечора 2020-го Мар’яна сиділа на кухні й рахувала копійки.
«Мамо, я більше не можу так. Треба щось міняти кардинально».
«Куди ти підеш, доню? В тебе вища освіта, досвід…»
Саме тому піду туди, де платять більше, навіть якщо це буде страшно».
Вона записалася на курси інтернет-маркетингу. Вчилася ночами, після роботи. За три місяці отримала першого клієнта, інтернет-магазин дитячого одягу, і заробила 800 доларів за налаштування реклами.
«Мамо, дивись! Я за місяць заробила стільки, скільки раніше за три!» раділа вона.
Але рідні знову не повірили.
Ліля по відеозв’язку:
«То ти тепер якийсь фрілансер? Серйозно? Коли вже нормальну роботу знайдеш?»
Роман:
«Реклама? То ж несерйозна справа. От коли мільйон на крипті піднімеш, тоді поговоримо».
Мар’яна перестала ділитися успіхами. Працювала ще завзятіше. За рік вийшла на стабільні 3–4 тисячі доларів на місяць.
Купила мамі нову пральну машину, віддала борг по кредитці, почала знову відкладати.
І тут з’явився він, Тарас.
Вони познайомились у чаті фрілансерів. Тарас був власником невеликого продакшну у Києві, знімав рекламу й корпоративні відео. Шукав людину, яка б вела йому рекламу.
«Привіт, чув, ти робиш дива з фейсбуком. Допоможеш стартапу?» написав він.
«Привіт! Покажи сайт і цифри, подивлюся», відповіла Мар’яна коротко, бо вже втомилася від «халяви».
Він скинув усе за 10 хвилин, без зайвих слів. Через місяць співпраці Тарас написав:
«Мар’янко, ти не просто рекламу налаштувала, ти нам продажі втричі підняла. Дякую. Може, зустрінемось у реальному житті, коли ти у Києві будеш?»
Вона посміялася: «Я у Львові живу, до Києва раз на рік їжджу».
«Тоді я до Львова приїду. Кава за мій рахунок».
Вони зустрілися в «Львівській копальні кави». Тарас виявився високим, з добрими очима й тихим голосом. Замовив дві кави й штрудель.
«Знаєш, я коли тебе вперше побачив у зумі, подумав: гарна дівчина. А вживу ще краще», сказав він прямо.
Мар’яна почервоніла: «Ой, не починай, я не ведусь на компліменти клієнтів».
«Але Тарас виявився наполегливим і щирим. Дзвонив щовечора, надсилав квіти кур’єром, приїжджав на вихідні.
Через пів року він зробив пропозицію на Ратуші, під час дощу.
«Мар’яно, я не багатий, але чесний. Я тебе люблю. Вийдеш за мене?
Вона розплакалася: «Так. Але я з мамою, з котом і з фрілансом. Береш усе пакетом?»
«Беру. І маму, і кота, і твої ночі за ноутом».
Весілля планували скромне, на 30 людей. І тут почалося найцікавіше.
Ліля з Польщі:
«То ти за киянина виходиш? А як же Львів? А квартира, яку ми тобі відкладали?»
Роман:
«Я чув, він якийсь відеоператор. Ти що, з головним бухгалтером на ютубера міняєшся?»
Мама, Ганна Степанівна, теж хвилювалася:
«Доню, а раптом він тебе не забезпечить? Ти ж звикла сама заробляти».
Мар’яна спокійно відповіла всім однаково:
«Я виходжу заміж за людину, яка мене поважає і підтримує. А гроші я й сама зароблю».
Рідні образилися. Ліля з сім’єю не приїхала, Роман надіслав 200 доларів і написав: «На квіти». Тільки мама була на весіллі й плакала від щастя.
Через рік Мар’яна з Тарасом купили велику трикімнатну квартиру в новобудові на Сихові, половину в іпотеку. Мар’яна вже заробляла 7–8 тисяч доларів на місяць, вела свою маленьку агенцію. Тарас розвинув продакшн.
А потім трапилося диво.
Ліля подзвонила восени 2024-го:
«Мар’янко… У нас біда. Чоловік втратив роботу, нас виселяють з орендованої квартири. Можна… пожити в вас тиждень-два?»
Мар’яна не вагалася:
«Приїжджайте. У нас три кімнати, місця вистачить».
Ліля з чоловіком і двома дітьми приїхали з трьома валізами й почуттям провини.
За тиждень Ліля побачила, як Мар’яна працює з дому, як Тарас готує сніданки, як мама Ганна Степанівна грається з онуками.
«Мар’янко… Пробач, що ми тоді так… Ми думали, ти просто гордуєш, коли не просила допомоги. А ти просто сильна була».
Мар’яна обняла сестру:
«Я не гнівалася. Просто знала: якщо впаду, то встану сама. Але рада, що ви тут».
Роман приїхав на Новий рік сам, без дружини, бо посварилися. Сиділи за столом і говорили.
«Мар’янко, я тоді був . Думав, ти просто не вмієш гроші тримати. А ти їх заробляти навчилася краще за мене. Навіть я в тебе рекламу замовив», засміявся він.
Тарас підняв келих:
«За родину. Щоб вона не робила, все одно наша».
Мар’яна подивилася на всіх: маму, яка вже не прибирала офіси, сестру, яка влаштувалася до неї в агенцію менеджером, брата, який нарешті продав свій біткойн у плюс, і на Тараса, який тримав її за руку.
Вона подумала:
«Навіть у найгіршому сні я не уявляла, що для того, щоб стати щасливою, мені доведеться спочатку втратити роботу, заощадження, довіру рідних і страх перед майбутнім.
Але саме коли я залишилася наодинці з собою, я зрозуміла, хто я можу все. А коли перестала чекати допомоги, допомога прийшла сама. І любов теж».
Вона притулилася до Тараса й тихо сказала:
«Дякую тобі. За те, що дочекався, коли я стану собою».
Він поцілував її в скроню:
«Я просто кохаю тебе. Успішну, невдаху, багату, бідну, всяку».
І в тій теплій кухні, де пахло мандаринами й хвоєю, Мар’яна нарешті відчула: вона вдома. По-справжньому.
Тетяна Макаренко
