Люба стояла посеред кухні, тримаючи в руках мокру ганчірку. З кухонного вікна лилося холодне січневе світло, а на столі парувала недопита кава з учорашнього ранку.
– Ти що, справді думаєш, що я її покину? – голос у неї тремтів не від сліз, а від злості.
– Ти що, справді вважаєш, що я можу спати спокійно, знаючи, що моя дев’ятирічна дитина живе з людиною, яка її батька вкрала, а потім ще й зробила вигляд, що це нормально?
Сестра Галина сиділа за столом, обхопивши чашку обома руками, ніби боялася, що Люба зараз її вирве.
– Любо, ти вже рік не бачила дитину нормально. Ти кричиш по телефону, кидаєш трубку, блокуєш його, розблоковуєш, знову кричиш… А Софійка що? Вона ж не винна.
– А я винна? – Люба різко повернулася. – Я винна, що він з моєю подругою два роки, а я нічого не бачила? Я винна, що коли дізналася – не впала в істерику, а просто зібрала речі й пішла? Я винна, що не хочу бачити його нову сім’ю на фотографіях?
Галина зітхнула так, ніби в неї закінчилося повітря на все життя.
– Люди кажуть…
– А мені шо таке, що люди кажуть! – Люба кинула ганчірку в мийку з гучним звуком. – Люди завжди кажуть. Особливо ті, в кого в сім’ї все «гарненько». Особливо ті, хто зраджує тихенько, без скандалів, а потім ходить на каву з обома – і з дружиною, і з коханкою. Я не така. Я не вмію робити вигляд.
Вона повернулася до вікна. За склом – сірий двір, сірі гаражі, сірий січень. І десь там, у цьому сірому світі, її донька Софійка малює котиків, ходить до третьої школи й називає тітку Олю «мамою Олею», бо так зручніше всім навколо.
– Знаєш, що найсмішніше? – Люба заговорила тихіше, майже пошепки. – Я їй не пробачу ніколи. Ніколи. Але я віддала їй Софійку. Хай живе з ними. Хай у неї буде тато, який її любить, і мачуха, яка вміє робити французькі круасани й не кричить по ночах. Бо я… я кричу. Я кричу весь час. І я не вмію зупинитися.
Галина мовчала довго. Потім сказала майже без звуку:
– Ти не зозуля, Любо. Ти просто… зламана.
– Та ну тебе, – Люба гірко всміхнулася. – Зозуля хоча б кидає яйця в чужі гнізда й летить собі далі. А я навіть цього не можу нормально зробити.
Того ж вечора Люба набрала номер Андрія. Він взяв після третього гудка, ніби чекав.
– Чого тобі? – голос у нього був втомлений, але не злий. Це її завжди найбільше дратувало – що він навіть ненавидіти її нормально не вміє.
– Я хочу побачити Софійку. Не по відео. Нормально. У себе вдома.
Тиша. Довга.
– Люба… ти знову будеш кричати?
– Ні. Обіцяю. Тільки не кажи їй, що я обіцяла. Бо якщо я зірвуся – ти матимеш моральне право сказати їй: «Бачиш, мама знову не стрималася».
– Добре. У суботу о дванадцятій. Я її привезу. Але Оля буде зі мною.
– Звичайно, – Люба криво посміхнулася в темряву кімнати. – Без нагляду ж не можна.
Вона поклала слухавку першою. Це було єдине, що в неї ще залишилося – останнє слово.
Субота прийшла разом із мокрим снігом і дивним відчуттям, ніби хтось стискає серце мокрою рукавицею.
Люба прибрала квартиру так, ніби чекала комісію з опіки. Викинула всі порожні пляшки (їх було п’ять за останній місяць), помила навіть плінтуси, купила свіжі мандарини й шоколадні цукерки «Світоч», які Софійка любила в третьому класі. Може, досі любить.
Дзвінок.
Вона відчинила двері й одразу зрозуміла – все буде погано.
Софійка стояла попереду, в новій пуховику бузкового кольору, з рюкзаком, якого Люба ніколи не бачила. За нею – Андрій і Оля. Оля тримала в руках пакет із взуттям для перезування – акуратно складений, з фірмовою наклейкою.
– Привіт, доню, – Люба спробувала всміхнутися. Губи не слухалися.
Софійка подивилася на неї знизу вгору. Великі сірі очі. Ті самі, що були в неї в п’ять років, коли вона боялася грози.
– Привіт, мамо.
І все. Жодних обіймів. Жодних «я сумувала». Просто «привіт, мамо». Як чужій тітці на день народження.
Оля м’яко підштовхнула доньку вперед.
– Іди, мала. Ми зачекаємо в машині.
– Ні, – Люба сказала це різко, голос зірвався. – Ви можете зайти. Я не кусаюся.
Андрій зітхнув. Оля знизала плечима. Вони зайшли.
П’ятнадцять хвилин потому ситуація стала схожою на пародію на сімейну вечерю.
Софійка сиділа на краєчку дивана, тримала в руках мандарин і не чистила його. Люба намагалася говорити про школу, про нові подружки, про те, що навчилася робити пасту карбонара. Софійка відповідала коротко, ввічливо, як на прийомі в директорки.
А потім сталося найгірше.
– Мамо Оля сказала, що на весну ми поїдемо в Болгарію. У Сонячний Берег. Там є аквапарк із п’ятнадцятьма гірками.
Люба відчула, як у горлі застряг мандариновий шматок разом із чимось гострим і металевим.
– Це добре, – сказала вона дуже тихо. – Там тепло.
– А ти поїдеш з нами? – раптом запитала Софійка.
В кімнаті стало дуже тихо.
Люба подивилася на Андрія. Той відвів погляд. Оля раптом дуже зацікавилася власними нігтями.
– Ні, сонечко, – Люба змусила себе всміхнутися. – Мамі Олі й татові буде зручніше, коли вас буде троє. А я… я поїду кудись інше. Може, до Карпат. Там теж гарно.
Софійка кивнула. Потім тихо сказала:
– А можна я тобі надсилатиму фотографії з аквапарку?
– Звичайно, – Люба відчула, що зараз заплаче, і це вже було зовсім нестерпно. – Надсилай. Я збережу всі.
Коли вони пішли, Люба довго стояла в коридорі, дивлячись на закриті двері. Потім пішла на кухню, дістала з морозилки пляшку, яку ховала від самої себе, налила повну склянку й випила одним ковтком. Не запивала. Не закусувала.
Телефон задзвонив о десятій вечора. Невідомий номер.
– Алло?
– Мамо, це я, – голос Софійки був дуже тихий. – Тато спить. Я сховалася в ванній.
Люба різко сіла на підлогу.
– Що сталося, мала?
– Я… я не хочу в Болгарію.
– Чому?
– Бо ти не поїдеш. А якщо я поїду – то це буде значити, що мені добре без тебе. А мені не добре. Мені погано. Просто я не вмію кричати, як ти.
Люба закрила очі. Сльози котилися по щоках, гарячі й солоні.
– Слухай мене уважно, Софійко. Ти не мусиш вибирати. Ти не мусиш нікого рятувати. Ти маленька дівчинка. Твоє завдання – бути дитиною. А ми з татом… ми самі розберемося.
– Але ти ж мене любиш?
– Дуже. Більше, ніж повітря.
– І не кинеш?
– Ніколи. Навіть якщо ти мене ненавидітимеш. Навіть якщо кричатимеш, що я погана. Я все одно буду тут. Просто іноді… мені треба час, щоб навчитися не кричати.
В трубці запала тиша. Потім Софійка дуже тихо сказала:
– Я сьогодні не почистила мандарин. Бо ти завжди чистила їх хрестиком. А мама Оля чистить спіраллю. Мені не подобається спіраллю.
Люба розридалася вголос, не соромлячись.
– Я навчу тебе чистити хрестиком. Обіцяю. Коли ти знову прийдеш.
– Я можу прийти завтра?
– Завтра неділя. Приходь на цілий день. Я спечу тобі шарлотку. Пам’ятаєш, як ми колись спалили її разом?
– Пам’ятаю..
– От бачиш. Ми ще багато чого разом спалимо.
Вона почула, як Софійка тихо засміялася – перший раз за весь день.
– Мамо… я тебе люблю. Навіть коли ти кричиш.
– І я тебе люблю. Навіть коли ти мовчиш.
Вони ще довго говорили про дурниці – про кота сусідів, про новий серіал, про те, що Софійка хоче собаку, але тільки якщо він буде чорний і назветься Бандит.
Коли поклали слухавку, Люба ще довго сиділа на підлозі кухні.
Потім встала, підійшла до дзеркала в коридорі й подивилася на себе.
Обличчя опухле. Очі червоні. Волосся схоже на вороняче гніздо.
– Ну що, зозуле, – сказала вона своєму відображенню. – Може, вже досить кидати яйця? Може, вже час спробувати висиджувати своє?
Вона посміхнулася – криво, боляче, але вперше за довгий час щиро.
Наступного ранку Софійка прийшла з маленьким чорним рюкзачком, в якому лежали піжама, зубна щітка й улюблений зошит із котиками.
Андрій привіз її й не став заходити. Просто сказав крізь вікно машини:
– Якщо що – дзвони. Я буду за дві хвилини.
Люба кивнула.
Він поїхав.
А вони з Софійкою цілий день пекли шарлотку (згоріла тільки з одного боку), дивилися мультики, сперечалися, чи краще малювати котів олівцем чи фломастерами, і чистили мандарини хрестиком.
І ніхто того дня не кричав.
Бо іноді навіть зозуля може навчитися не кидати яйця, а просто сидіти поруч – мовчки, тепло, вперто.
І це, мабуть, найважче, але заради дитини можна потерпіти.
Валентина Довга
