Рідня попросила прихистити племінника. А жінка рахувала збитки й мовчки мила за ним посуд.

Рідня попросила прихистити племінника. А жінка рахувала збитки й мовчки мила за ним посуд.

— Я тихий, їсти багато не їм, сиджу в себе, — бубонів він, вмощуючись на дивані.

Рита дивилася на свого племінника Федька й думала про те, що місяць тому він казав те саме. Тоді це звучало як тимчасовий захід — пару днів перечекати, поки не вирішиться питання з гуртожитком у коледжі.

Тепер ці слова набули зовсім іншого сенсу. Він не їв багато. Натомість їв довго. Міг сидіти за столом півтори години, методично пережовуючи бутерброд і гортаючи телефон. Потім ще годину шукати в холодильнику щось особливе, критично оцінюючи кожен продукт.

— Тьоть Рита, а в тебе сиру нема? Не магазинного, а нормального?

— Нема, Федь.

— А можеш купити? Бо цей якийсь кислий.

Сир учорашній. Вона спеціально перевірила дату — свіжий. Та Федькові все не те: то м’ясо жорстке, то хліб не такий, то вода з-під краю несмачна.

Лежав він теж широко. Диван у її квартирі перетворився на особисте місце проживання — подушки розкидані, плед волочиться по підлозі, а поряд гірка брудного посуду, який він обіцяв помити потім. На журнальному столику — крихти, порожні пачки з-під печива, зарядки від телефону й планшета.

— Федю, прибери за собою, — просила вона щоранку.

— Та приберу, приберу. Не переймайся.

Не переймайся. Це стало його коронною фразою на будь-яке прохання. Помити посуд — не переймайся. Сходити в магазин — не переймайся.

А пральну машину він використовував так, ніби все життя за неї платив. Кожного дня завантажував по дві-три речі, вмикав найдовший режим, а потім ще добу сушив все на її єдиній сушарці.

— Тьотю Рита, а можна я ще разок поперу? У мене шкарпетки закінчилися.

— Федю, у тебе ж учора було прання.

— Ну так, але це ж шкарпетки. Їх щодня міняти треба.

Щодня міняти треба. А хто прасував йому шкарпетки вдома, в мами? Сама мама. Яка тепер телефонувала Риті й дякувала за те, що прихистила хлопчика.

— Ритусю, ти просто чудова! Федько мені розповідає, як ти про нього турбуєшся. Він такий вдячний!

Вдячний. Настільки вдячний, що за місяць жодного разу не запропонував купити хоча б хліба. Настільки вдячний, що використовував її інтернет для завантаження фільмів цілодобово, через що в неї гальмували робочі програми.

Рита працювала віддалено в компанії з постачання обладнання для салонів краси — складала договори, вела документообіг. Робота вимагала концентрації, а вдома тепер завжди було шумно. Федько або дивився серіали на повну гучність, або спілкувався по відеозв’язку з друзями, або слухав музику.

— Федю, зроби тихіше, будь ласка. Я працюю.

— Та я ж у навушниках!

Але навушники він одягав через раз, а коли одягав, то співав уголос або коментував усе, що відбувалося на екрані. Тимчасовий захід затягувався.

У коледжі йому пояснили, що місця в гуртожитку з’являться не раніше наступного семестру. Роботу він шукав вибірково — подавав резюме лише на посади із зарплатою від тридцяти тисяч, хоча досвіду в нього не було жодного.

— Навіщо мені за копійки працювати? Краще почекаю нормальної пропозиції.

А поки чекав, жив у тітки. Яка платила за комуналку, купувала продукти і прала його речі, коли він забував це зробити.

Квартира була Ритиною власністю — вона купила її три роки тому на заощадження. До Федькового приїзду вона жила тихо й розмірено: вставала о сьомій, працювала до п’яти, увечері читала або дивилася фільми. На вихідних прибирала, ходила до спортзалу, зустрічалася з подругами. Тепер її розпорядок змінився повністю.

Федько вставав опівдні, снідав її їжею, потім до вечора лежав на дивані. На кухні постійно був брудний посуд, у ванній — мокрі рушники на підлозі, а пральна машина гуділа майже цілодобово.

— Тьотю Рита, а що на вечерю буде?

Що на вечерю буде. Наче вона йому ресторан утримує.

— Готуй сам, Федю. У холодильнику все є.

— Та я не вмію особливо. Мама завжди готувала.

Мама завжди готувала. І тепер тітка повинна готувати. За яким правом?

Рита намагалася натякати:

— Федю, може, знайдеш роботу простішу? Хоча б на півставки?

— Та знайду, знайду.

— А комуналку будемо навпіл оплачувати?

— Тьотю Рито, ну ти ж знаєш, що в мене грошей нема. Як знайду роботу, одразу віддам.

Як знайду роботу, одразу віддам. Коли це буде? Через півроку? Через рік?

Сестра телефонувала щотижня і примовляла:

— Ритусю, ну що б ми без тебе робили! Федько такий молодець, навчається добре, хлопчик золотий. Ти вже потерпи трішечки, він влаштується — і одразу з’їде.

— Лєно, а скільки це “трішечки”?

— Та місяць-другий. Ну, може, півроку. Ти ж розумієш, зараз важко молодим…

Півроку. Можливо, півроку жити з людиною, яка вважає, що весь світ їй винен. А Федько тим часом облаштовувався. З’їздив на вихідні додому й привіз ігрову приставку — щоб не нудьгувати. Поставив на її стіл свої підручники — для зручності. Повісив у ванній свій халат — бо незручно без халата.

— Тьотю Рито, а можна я друга приведу? Ми тихо посидимо.

— Федю, квартира маленька…

— Та ми не будемо заважати! Пограємо трохи і все.

Пограємо трохи перетворилося на п’ятигодинний марафон із криками, сміхом і замовленням їжі додому. За доставку заплатила, звісно ж, Рита — у нас же грошей нема, тьоть Рита, ми студенти.

Увечері того дня вона сиділа на кухні й рахувала витрати за місяць. Комуналка зросла в півтора раза. Федя любив полежати по годині у ванній, електрика витрачалася на ігрову приставку та постійне прання. Продукти купувалися вдвічі частіше — Федько їв не тільки багато, але й вибірково, відмовляючись від дешевих варіантів.

Плюс інтернет став гальмувати через його завантаження, і вона підключила дорожчий тариф. Плюс постійні замовлення їжі, коли йому не подобалось те, що вона готувала.

П’ятнадцять тисяч гривень. За місяць Федькове перебування обійшлося їй у п’ятнадцять тисяч — чверть її зарплати. А він, як і раніше, бубонів про те, що він тихий і їсти багато не їсть.

— Федю, — сказала вона наступного ранку, — нам треба поговорити.

— Про що? — Він лежав на дивані, втупившись у телефон.

— Про гроші. І про час.

— А, це… Тьотю Рито, ну ти ж розумієш, я поки не можу…

— Федю, встань і подивись на мене.

Він неохоче сів, продовжуючи тримати телефон у руках.

— Місяць тому ти сказав — на пару днів. Минув місяць.

— Ну так, але ситуація складна…

— Яка ситуація? — Рита відчула, як голос стає різкішим. — Ти не шукаєш роботу. Ти не допомагаєш по дому. Ти не платиш за комуналку.

— Тьотю Рито, та я ж казав — як тільки знайду роботу…

— Коли знайдеш? Через півроку? Через рік?

— Та не підвищуй голос! — Федько нарешті відклав телефон. — Я стараюся!

— Як стараєшся? Лежиш на дивані цілими днями! Учора відмовився від роботи кур’єром — мало платять. Позавчора не пішов на співбесіду — рано вставати!

— Ну а що, я повинен за копійки…

— ТАК! — вигукнула Рита. — Повинен! Бо живеш на мої гроші, їси мою їжу й займаєш мою квартиру!

Федько кліпнув, явно не очікуючи такої реакції.

— Тьотю Рито, ну ти чого… Ми ж рідня…

— Рідня. — Рита сіла навпроти нього. — Федь, рідня — це не привід сідати комусь на шию. Рідня — це взаємна підтримка, а не одностороннє використання.

— Та яке використання? — Він спробував удати ображеного. — Я ж не навмисне…

— Навмисне, Федьку. Дуже навмисне. Ти вирішив, що раз я тітка, то зобов’язана тебе утримувати. Вирішив, що можеш жити тут скільки завгодно й нічого не робити натомість.

— Але я ж навчаюся…

— І що? Я теж колись навчалася. І працювала офіціанткою по вечорах, щоб платити за орендовану кімнату. А ти вважаєш, що тобі все має дістатися даром.

Федько замовк, крутячи в руках телефон.

— Слухай мене уважно, — продовжила Рита. — У тебе є тиждень. За цей тиждень ти або знаходиш роботу — будь-яку — і починаєш платити за своє проживання тут, або з’їжджаєш.

— Куди з’їжджаю? — Він спробував усміхнутися. — А як же навчання?

— Це не моя проблема. Це твоя проблема і твоєї мами. Я не зобов’язана розв’язувати ваші житлові питання за свій рахунок.

— Тьотю Рито, ну ти чого суворою стала такою…

— Я не сувора, Федю. Я втомилася. Втомилася утримувати дорослу людину, яка вважає, що їй усі винні.

— Дорослу? Та мені шістнадцять тільки!

— Тому час думати своєю головою! Час розуміти, що за все в житті треба платити. Квартира, їжа, комуналка, інтернет — усе це коштує грошей. Моїх грошей.

Федько сидів мовчки, схоже, вперше за місяць замислившись про те, що відбувається.

— Тиждень, — повторила Рита. — Робота або від’їзд. І жодних потім, скоро й я стараюся.

— А якщо я не знайду за тиждень?

— Знайдеш. Якщо захочеш. Кур’єр, касир, — варіантів достатньо. Питання лише в тому, чи готовий ти працювати чи віддаєш перевагу лежати на моєму дивані.

— Та годі тобі… — Федько спробував увімкнути чарівність. — Ми ж домовимося якось…

— Ми вже домовилися. Тиждень. Робота. Або від’їзд.

— А мама що скаже?

— Мама нехай сама тебе утримує, якщо вважає, що ти ще дитина.

Увечері зателефонувала Лєна.

— Ритусю, Федько засмучений якийсь. Каже, ти його виганяєш…

— Не виганяю. Ставлю умови.

— Та які умови? Він же навчається, хлопчик молодий…

— Лєно, — перебила Рита, — а скільки ти платиш за те, що Федько в мене живе?

— Як скільки? Та ми ж не… Ти ж сама погодилася…

— На пару днів. А не на постійне утримання.

— Ритусю, ну не будь такою… Ми ж родина!

— Родина — це коли всі одне одному допомагають, а не коли один сидить на шиї в іншого.

— Та він же дитина ще!

— Лєно, схаменися. Вирішуйте щось з гуртожитком, або квартиру винаймайте.

Лєна помовчала, потім зітхнула:

— Ну добре… А що ти від нього хочеш?

— Елементарного. Працювати й платити за своє утримання. Або виїжджати.

— А якщо він не знайде роботу?

— Знайде, якщо захоче. А якщо не захоче — це ваші з ним проблеми, не мої.

— Ритусю, та як же так…

— Отак, Лєно. І знаєш що? Ти можеш вважати мене якою завгодно. Суворою, бездушною, жадібною. Але я не буду утримувати людину, яка вважає, що світ їй винен.

Три дні Федько ображався й удавав ображеного. Лежав на дивані ще демонстративніше, вмикав музику голосніше, а на прохання прибрати за собою відповідав багатозначним мовчанням.

На четвертий день він усе-таки пішов шукати роботу.

— Тьотю Рито, я сьогодні в трьох місцях був. Скрізь або досвіду вимагають, або зарплата копійчана.

— І що далі?

— Ну… Завтра ще спробую.

— Добре. У тебе залишилося три дні.

— Та зрозумів я, зрозумів!

На п’ятий день він влаштувався касиром у невеликому магазині. Зарплата — теж невелика, графік гнучкий.

— Тьотю Рито, я влаштувався! — Федько виглядав майже гордим. — Завтра виходжу на роботу.

— Чудово. Тепер давай подумаємо, що ти робитимеш далі. До твого навчання ще місяць. Тож, будеш оплачувати частину комуналки і продукти.

— А якщо я буду економити на їжі?

— Економ. Але за комуналку й інтернет платити все одно доведеться.

Він помовчав, очевидно, прикидаючи в умі.

— Гаразд… Домовилися.

Першу зарплату Федько отримав через два тижні — аванс. Із них частину віддав Риті, а на решту спробував протягнути до повної зарплати.

— Тьотю Рито, а можна я твоєю каструлею скористаюся?

— Можна. Але одразу помий.

— Добре.

І справді помив. Без нагадувань.

Наприкінці місяця Федько змінився. Сам готував сніданок, прибирав за собою. Пральну машину використовував рідше — виявилося, що речі можна носити довше одного дня, якщо акуратно з ними поводитися.

Через місяць Федько з’їхав у гуртожиток — звільнилося місце. На прощання приніс Риті коробку цукерок.

Лєна більше не телефонувала з проханнями прихистити сина. Федько тепер сам вирішував свої проблеми — шукав підробітки, планував бюджет, відкладав гроші. А Рита повернулася до свого тихого розміреного життя. Тільки тепер вона точно знала: допомагати й утримувати — це різні речі. І справжня допомога іноді виглядає як суворість.