Олена вперше відчула себе по-справжньому безтурботно того серпневого ранку, коли вийшла на ґанок з горнятком кави і нікуди не треба було поспішати. Позаду було три роки будівництва, продаж міської квартири, нерви, сварки з проробами, довгі вечори над кошторисами. А тепер — ось воно: сад, роса на траві, пташки, тиша. Чоловік ще спав. Сусідський кіт сидів на паркані й мружився на сонце з виглядом створіння, що пізнало сенс буття.
Саме в цей момент завібрував телефон.
— Олено, привіт! — голос був узинаваний, хоча вона не одразу зрозуміла, хто це. Таня, двоюрідна сестра Сергієвого батька. Чи то троюрідна? Олена ніколи до пуття не розбиралася в тій рідні. — Як ви там? Чули, ви будинок збудували?
— Збудували, — обережно підтвердила Олена, зробивши ковток кави.
— Ой, як чудово! Ми тут якраз подумали — треба провідати вас, давно не бачилися. Ми ж будемо проїздом наступного тижня, Костя каже — може, заїдемо?
Слово «проїздом» Олена подумки виділила й поставила поруч із ним великий знак питання. Вінниця, звідки телефонувала Таня, розташовувалася значно далеко від Львівщини, і жодних відомих Олені маршрутів, які пролягали б «проїздом» через їхнє село, у природі не існувало.
— Звичайно, — сказала Олена. — Заїжджайте.
Вона повернулася до будинку й розбудила Сергія.
— Таня телефонувала.
— Котра?
— Та, що з дітьми. З Вінниці.
Сергій розплющив одне око.
— І що?
— Будуть проїздом.
Друге око теж розплющилося. Подружжя подивилося одне на одного з тим мовчазним розумінням, яке виробляється за роки спільного життя.
— Скільки їх там? — запитав Сергій.
— Вона, Костя і, здається, двоє дітей.
— Ага.
Більше вони це не обговорювали. До наступного тижня було ще кілька днів, і Олена вирішила не псувати їх тривожними передчуттями. Вона займалася садом, читала на веранді, готувала не поспішаючи. Життя було хороше. Таня зателефонувала в п’ятницю ввечері.
— Олено, ми завтра виїжджаємо! Ти не переживай, ми з собою багато чого веземо — ковбаску домашню, варення. Діти такі раді, вони ніколи в справжньому сільському будинку не були!
— Стривайте, — сказала Олена, і в її голосі з’явилася та особлива інтонація, яку Сергій називав «сталева завіса». — Ви на скільки?
— Ну… на тижнів зо два приблизно. Може, трохи менше. Дивлячись яка погода.
Олена повільно видихнула через ніс.
— Гаразд, — сказала вона. — Приїжджайте.
І поклала трубку. Сергій читав на дивані. Він підвів погляд.
— Два тижні? — спитав він.
— Два тижні, — підтвердила Олена. — Із дітьми.
— Зрозуміло.
— Ні, не зрозуміло. — Олена присіла поруч. — Сергію, ти розумієш, що це означає? Я брала відпустку в червні, у мене на роботі зараз гарячий сезон. Мені доведеться брати відгули. Готувати на шістьох. Розважати дітей. Купувати продукти.
— Ну…
— Це не «ну». Це гроші. Це мій час. Це нерви. Вони їдуть сюди замість курорту, Сергію. Вони заощаджують на путівці за наш рахунок.
Чоловік помовчав.
— Може, ти перебільшуєш?
Олена подивилася на нього довгим поглядом.
— Побачимо, — сказала вона.
Вони приїхали в суботу після обіду на вантажній машині. Коли Костя відкрив багажник, Олена побачила не лише обіцяну ковбаску й варення, а й дві великі валізи, дитячий надувний басейн у коробці, сумку-холодильник і набір для бадмінтону.
— Ось, — сказала Таня, обводячи рукою сад із виглядом людини, яка щойно купила цю землю. — Краса-то яка! Дітки, дивіться — яблуні! Можна з яблунь рвати?
— Так, — сказала Олена.
Діти побігли до яблунь. Старшому було років дванадцять, молодшій — років вісім, і обоє вони негайно почали топтати клумбу з айстрами, яку Олена висаджувала в травні.
— Обережніше, — сказала вона.
Діти не почули. За вечерею — Олена приготувала пасту з томатним соусом, бо більше нічого не було під рукою — Таня оглянула будинок, похвалила кухню, сказала, що ванна замала, але загалом «дуже мило», і поцікавилася, чи далеко до найближчого озера.
— Три кілометри, — сказав Сергій.
— О, чудово! Ми хотіли щодня ходити купатися. І ще — тут є куди дітей зводити? Ну, якийсь парк, контактний зоопарк?
Олена взяла виделку й акуратно накрутила на неї спагеті.
— Ми це обговоримо завтра, — сказала вона.
Вранці, поки гості спали, Олена сиділа за кухонним столом із блокнотом і рахувала. Продукти на шістьох у день — це одна сума. Її робочий день коштував іще грошей, і їй доведеться взяти відгули. Бензин на поїздки до озера, до зоопарку, в магазин за продуктами — іще. Нерви вона в гроші не переводила з принципу, але подумки додавала їх окремим рядком.
Сергій устав о восьмій, побачив її за розрахунками й мовчки налив собі кави.
— Ти що рахуєш? — спитав він.
— Рахую, скільки нам коштує кожен день їхнього перебування тут.
Сергій подивився на цифри.
— Це в день?
— У день.
— Хм.
— Отож.
О десятій спустився Костя в шортах і майці, з виглядом людини, що приїхала до санаторію.
— Доброго ранку! Олено, а сніданок буде? Таня каже, в тебе млинці класні виходять.
Олена подивилася на нього. Потім на Сергія. Потім знову на Костю.
— Костю, — сказала вона. — Сідай.
Він сів — із деяким здивуванням, бо тон був не зовсім той, якого він очікував від гостинної господині.
— Я хочу обговорити умови вашого перебування тут.
— Ну… які умови? Ми ж рідня.
— Саме тому кажу чесно, а не натяками. — Олена відкрила блокнот. — Я працюю. Щоб приймати вас, мені доведеться брати відгули — а це мої гроші, які я не заробляю. Продукти коштують грошей. Готування — це час, який теж коштує грошей. Поїздки околицями — бензин. Отож у день виходить ось стільки. І я прошу вас це відшкодовувати.
Костя дивився на неї так, ніби вона заговорила іноземною мовою.
— Олено, ти серйозно?
— Абсолютно.
— Але ми ж не в готель приїхали…
— Ні. Ви приїхали до мене додому, де я живу і працюю. І я не можу собі дозволити два тижні бути безкоштовним курортом.
Костя встав.
— Таню! — крикнув він нагору сходами.
Наступні півгодини були гучними. Таня спустилася в халаті, все вислухала, округлила очі й почала говорити голосом людини, якій завдали тяжкої образи.
— Олено, ти розумієш, як це звучить? Ми ж родина! Ми спеціально їхали, думали — діти на природі побудуть, свіже повітря, яблучка…
— Яблучка безкоштовно, — сказала Олено. — Все інше — ні.
— Сергію! — Таня обернулася до чоловіка Олени, який стояв біля вікна й мовчав. — Ти це чуєш? Що вона говорить?
— Чую, — сказав Сергій. — Вона права.
Таня замовкла. Це явно не входило в її сценарій.
— Ми могли б просто скинутися на продукти, — обережно запропонував Костя.
— Ні, — сказала Олена. — Продукти — це частина суми. Є ще мої відгули і мій час.
— Це… це просто непристойно, — сказала Таня. — Брати гроші з родичів. Що люди скажуть?
— Люди не готуватимуть вам сніданки, обіди й вечері два тижні поспіль. Я буду. Тому думка людей мене в даному випадку не цікавить.
Була ще спроба апелювати до того, що «ви ж багаті, раз будинок збудували», яку Олена перетнула коротко: вони продали міську квартиру і вклали все в будівництво, ніякого запасу готівки в них немає й не було.
Була спроба натиснути на Сергія через «ну ти ж розумієш, це ніяково», і Сергій сказав, що розуміє — тому Олена і пояснює все відкрито, а не будує ображену й не годує їх три дні, а потім демонстративно скаржиться на втому.
Був дитячий козир у вигляді двох принишклих біля сходів дітей з великими очима, але Олена була до нього готова. У підсумку Костя зітхнув, сказав «гаразд» тоном людини, яку обібрали до нитки, і погодився платити. Олена прибрала блокнот і пішла робити млинці.
Три дні минули у складній атмосфері. Таня демонстративно допомагала на кухні, але робила це так, щоб було зрозуміло: вона допомагає з принципових міркувань, а не тому що зобов’язана. Костя справно платив щоранку — купюрами, які викладав на стіл із виглядом людини, яка оплачує контрибуцію. Діти поступово розслабилися й почали отримувати задоволення — вони знайшли кошеня у сусідів, купалися в надувному басейні, збирали яблука.
Олена готувала добре. Це була її принципова позиція: якщо вже береш гроші — відпрацьовуй чесно. Борщ, котлети, пиріг із капустою, окрошка. На озеро вони з’їздили двічі. Діти засмагли й стали менш нервовими.
На четвертий день за сніданком Таня завела розмову про те, що наступних вихідних непогано б з’їздити до Львова, погуляти містом.
— Це окрема поїздка, — сказала Олена. — Туди-назад на машині, парковка. Я цей день не враховую в нашу звичайну суму.
Таня замовкла й почала щось рахувати в телефоні. Уночі, коли всі спали, Олена чула крізь тонку стіну, як Таня напівголоса говорить Кості:
— Слухай, я порахувала. За ці дні ми вже віддали стільки, що можна було одній людині в Одесі біля моря відпочити.
— Ну, — сказав Костя.
— Пропозиції бачила в інтернеті — там не дуже дорого.
— Таню, ми вже сюди приїхали.
— Я просто кажу. Іще десять днів тут — це буде як три путівки в Єгипет.
Олена лежала в темряві й дивилася в стелю. На її обличчі був вираз, який Сергій знав і любив: абсолютний спокій людини, в якої все йде за планом. Уранці п’ятого дня Таня вийшла до сніданку з рішучим виглядом.
— Олено, нам треба поговорити.
— Звичайно.
— Ми подумали… — Таня зробила паузу. — Ми, мабуть, поїдемо післязавтра.
— Щось сталося?
— Ні, просто… обставини. Робота, те-се.
— Шкода, — сказала Олена без жодної інтонації жалю. — Діти, мабуть, засмутяться.
— Ну, ми їм щось придумаємо. — Таня нервово поправила серветку. — Слухай, ми от думали — раз ми вже перериваємо відпочинок, може, частину грошей повернеш? Все-таки не довідпочивали до кінця.
Олена подивилася на неї.
— Ні, — сказала вона просто.
— Чому?
— Тому що відгули я вже взяла. Продукти купила. Ці дні я вже не працювала й не відпочивала — я вас приймала. Гроші за фактично проведені дні поверненню не підлягають.
Таня підтиснула губи.
— Зрозуміло.
За стіл сів Костя, потім діти. Олена поставила яєчню, хліб, масло, помідори з городу. Сніданок був хорошим.
— Слухай, — сказав раптом Костя, намазуючи масло на хліб. — Ти сама в Туреччині була?
— Була, — сказала Олена. — Три роки тому, до будівництва.
— Добре там?
— Добре. Море тепле, їжа різноманітна. Усе включено — не треба думати ні про що.
— Ото ж бо, — сказав Костя і подивився на дружину.
— Ви праві, — сказала Олена. — Чого гроші витрачати тут, якщо можна трохи підкопити й відпочити нормально? Якщо Костя не виїзний, то придумайте щось інше. Затоку розгляньте.
Таня подивилася на неї з підозрою — чи не глузує. Але Олена була цілком серйозна.
Вони поїхали наступного дня — не післязавтра, як планували, а вже завтра. Збиралися хутко, без особливих розмов. Діти трохи сумували — особливо через сусідське кошеня, з яким встигли потоваришувати. Костя вантажив валізи в машину мовчки. Таня попрощалася чемно, але без теплоти — із тих прощань, коли кажуть «будете в наших краях — заходьте» з надією, що цього не трапиться.
— Дякую за гостинність, — сказала Таня біля хвіртки. Вийшло приблизно так, як звучить «дякую» на митниці.
— Щасливої дороги, — відповіла Олена.
Машина виїхала за ворота. Олена зачекала, поки вона зникне за поворотом, потім повернулася на ґанок. Узяла каву. Пташки співали. Трава була в росі. Сергій вийшов слідом і став поруч.
— Ти чув їхню нічну розмову? — запитала Олена.
— Чув.
— Вони самі все порахували.
— Я помітив.
Помовчали.
— Знаєш, що найсмішніше? — сказала Олена. — Я їх не виганяла. Не сварилася. Не ображалася. Просто чесно сказала ціну — і вони самі вирішили, що їм дешевше поїхати.
— Ти розумна, — сказав Сергій.
— Я практична. — Вона зробила ковток кави. — До речі, якщо в тебе є ще родичі, які не знають про наш будинок, то краще не поспішати розповідати їм про це.
Сергій засміявся — неголосно, задоволено. Олена усміхнулася теж, дивлячись на яблуні, на яких ще лишилися яблука, на прим’яту траву біля басейну, на клумбу з айстрами, яку діти все-таки не витоптали до кінця.
Десь далеко, на трасі в Вінниці, Таня, мабуть, уже гортала в телефоні пропозиції турів. Костя, мабуть, уже прикидав, на скільки вистачить того, що лишилося. Діти, мабуть, уже забули про кошеня і вимагали зупинитися й купити їм гамбургерів. А тут — тиша, кава, ранок. Олена допила каву й пішла на город. Треба було прополоти моркву.
