Двадцять років поспіль, 19 грудня, Микола завжди відчував одне й те саме трепетне очікування. Це був їхній день, день, коли вони з Оленою одружилися, і день, коли Святий Миколай приносив подарунки під їхню ялинку.
Цього року Микола відчував лише холод. Холод, що пробирав до кісток, хоча в його невеличкій вітальні потріскував камін. Рік тому, саме в цей день, Олена не повернулася додому.
Замість святкового привітання він отримав коротке, бездушне повідомлення.
Микола сидів на старому дивані, тримаючи в руках дві чашки: одну для себе, з вже охололим компотом, і другу – ідеальну, білосніжну, з тонким золотим обідком. Це був її подарунок йому на 19-ту річницю. Він так і не подарував їй свій.
Наступного дня, 20 грудня, Микола вирішив, що має знати. Він знайшов її не в місті, а в маленькому котеджі на околиці, біля річки.
Поруч з нею стояв Павло — його колишній колега, чоловік, на п’ять років молодший, впевнений і завжди надто усміхнений.
Микола обережно постукав. Двері відчинилися, і на порозі постала Олена. Вона виглядала… спокійною.
Не винуватою, не збентеженою. Просто спокійною.
“Миколо,” – видихнула вона, і це було більше схоже на констатацію факту, ніж на здивування.
“Привіт, Олено. Я приніс тобі дещо,” –сказав Микола, простягаючи їй свою коробку. Всередині було дороге кольє, яке вона довго хотіла.
Олена взяла коробку, поклала її на столик і подивилася йому прямо у вічі.
“Навіщо?”
“Це річниця,” – просто відповів він. – “Навіть якщо ти вирішила змінити своє життя, ти не можеш змінити наші двадцять років.
Я хотів, щоб ти знала, що я про це думав.”
У глибині кімнати з’явився Павло, одягнений у теплий светр.
“Миколо, будь ласка, зайди, випий чаю,” – м’яко запропонував він.
Микола відмовився, похитавши головою. Він звернувся лише до Олени:
“Я просто хочу зрозуміти. Чому Миколая? Чому наш день?”
Олена опустила погляд, але потім знову підняла його – рішуче.
“Я чекала. Чекала знаку. Знаєш, я завжди думала, що Святий Миколай – це не про подарунки, а про диво. Про вибір добра.
Коли ти перестав бачити мене, перестав бачити наші мрії, я відчула, що… що наше диво закінчилося. І мені потрібно було піти.
Піти в той день, коли дають надію. Інакше я б не наважилася ніколи.”
Він мовчав, осмислюючи її слова.
“Ти могла сказати мені раніше,” – прошепотів він.
“А ти міг мене почути,” – відповіла вона, і в її голосі не було звинувачення, лише тихий смуток. – “Я так довго говорила, Миколо. Просто не словами.”
Він кивнув, повільно розвертаючись, розуміючи, що справжні подарунки – це увага та спільні мрії, а не золото чи срібло.
“Щасливого Нового року, Олено. І… Павле,” – сказав він, йдучи.
Микола залишив її з її новим життям та подарунком, розуміючи, що він отримав свій власний, гіркий, але чесний подарунок від Святого Миколая: свободу від ілюзій. Він більше не був чоловіком Олени, але вперше за багато років знову став Миколою.
Микола йшов засніженою дорогою, і кожен його крок здавався напрочуд легким. Не від щастя, а від усвідомлення, що важкий якір, який тримав його біля берега минулого, нарешті піднято.
Подарунок — це кольє — більше не обтяжував його руки, а гіркота поступилася місцем якійсь дивній, майже дзвінкій порожнечі.
“Вона так довго говорила, просто не словами,” — ці слова Олени Микола прокручував у голові. Справді. Він згадав, як три роки тому вона захоплено розповідала про курси малювання, а він тоді лише відмахнувся:
“Олено, навіщо це тобі? Краще потурбуйся про звітність.” Згадав, як вона просила про спільну поїздку в Карпати, а він обрав риболовлю з друзями. Він був поруч, але не був присутній.
Повернувшись додому, Микола подивився на свій диван, на ялинку, що вже стояла і чекала Різдва, і на дві чашки. Білу з золотим обідком він обережно загорнув у папір і поклав у коробку. Це був артефакт, а не посуд.
Він почав прибирати. Це була не просто чистка, а зачистка простору для себе. Зі старої комори він витягнув свій старий фотоапарат “Зеніт”, який не використовував років п’ятнадцять, відколи перейшов на цифрову техніку.
Микола любив фотографувати, але кар’єра фінансового аналітика витіснила це хобі.
Наступні дні пролетіли в незвичному ритмі. Він відмовився від звичних посиденьок з колегами після роботи, натомість почав виходити з фотоапаратом у місто.
Знімав зимові парки, сніг, що перетворював сірі вулиці на казкові тунелі, усмішки дітей, що їхали на санчатах.
За тиждень до Різдва Микола зайшов до маленької кав’ярні, куди раніше ніколи не заходив. Там, біля вікна, сиділа жінка, яка ретельно малювала щось у скетчбуку. Її звали Віра, і вона була власницею цієї кав’ярні, а також художником-аматором.
Він підсів до неї, і, несподівано для себе, почав говорити про свою стару фотографічну пристрасть.
“Знаєте, я так довго дивився на життя через призму цифр і фінансових прогнозів, що забув, яке воно насправді,” — сказав він, відпиваючи гарячу каву.
Віра підняла очі, її погляд був теплим і трохи іронічним.
“А я вірю, що вся справа у фокусі. Якщо фокус на помилках минулого, то світ виглядає розмитим. Якщо на тому, що є зараз, то все стає чітким і навіть красивим,” — вона посміхнулася, показавши свій малюнок: це був начерк його власного відображення у вікні.
“Ви мене знімаєте?” — здивувався Микола.
“Я бачу людей. Це моя робота,” — відповіла Віра. — “І виглядаєте ви зараз, як чоловік, який вперше за довгий час вийшов з тіні. Спробуйте не просто фотографувати, а спіймати момент. Спіймати своє нове відчуття.”
Ця розмова стала його другим подарунком. Микола почав не просто робити знімки, він почав відчувати. Він знайшов старе оголошення про благодійну різдвяну виставку світлин, яку організовували місцеві ентузіасти.
“Це ж моя можливість,” — подумав він.
На Різдво він не відчував самотності. Він сидів вдома, слухав тиху музику, пив глінтвейн із звичайної, але великої та зручної кухля. Він зібрав найкращі свої знімки, зробив заявку на виставку і відправив її.
Він не знав, чи виберуть його роботи, але сам процес, нове заняття, новий фокус, як сказала Віра, наповнював його енергією.
Він подивився на свій телефон. Жодного повідомлення від Олени, і це було добре. Їхня історія завершилася.
Але його історія тільки починалася. Він віднайшов себе у світі, де більше не було “ми”, а було “я”, і це “я” було цікавим, трохи сумним, але рішучим фотографом, готовим до нового кадру.
Валентина Тодоренко
