Христина стояла на пероні залізничного вокзалу, тримаючи в руках маленьку валізу – єдине, що залишилося від її студентського життя в Києві.
Вітер шарпав її волосся, а в очах стояли сльози. “Тато… чому так рано?” – шепотіла вона собі під ніс, згадуючи останній дзвінок від сусідки тітки Марії.
“Христино, дитино, твій батько… він пішов.Приїжджай швидше.”
Батько, Іван Петрович, був для Христини всім: і матір’ю, і батьком, бо матері раніше не стало, коли дівчинці було всього п’ять.
Він виховував її сам, працюючи на заводі, а вечорами розповідаючи казки про далекі країни.
“Колись ми поїдемо до моря, доню,” – казав він, усміхаючись крізь втому.
Але тепер його не стало. Христина, двадцятирічна студентка філологічного факультету, мусила кинути все і повернутися в рідне село – єдине місце, де вона мала дах над головою.
Поїзд прибув із запізненням, і Христина сіла біля вікна, дивлячись на миготливі поля.
“Що тепер? Де жити? Квартира в Києві – орендована, грошей обмаль,” – думала вона. Батьківська хата – стара, але затишна, з садом і курми. Але там тепер Світлана. Друга дружина батька.
Вони одружилися два роки тому, коли Христина вже жила в столиці.
“Вона добра жінка, доню. Не залишиться старий сам,” – казав батько по телефону.
Христина бачила Світлану лише раз – на весіллі, де та усміхалася фальшиво, а в очах блискала заздрість.
“Вітаю, Христино. Ти така доросла,” – сказала тоді Світлана, але тон був холодний, як зимовий вітер.
Коли поїзд зупинився в селі, Христина вийшла і пішла знайомою стежкою. Хата стояла на краю села, з білими стінами і червоним дахом.
Двері відчинила Світлана – висока жінка років сорока, з коротким волоссям і гострим поглядом.
“А, приїхала. Заходь,” – буркнула вона, не обіймаючи. Христина увійшла, відчуваючи запах борщу – батькового улюбленого.
” Як далі, що?” – запитала Христина тремтячим голосом.
” Я все організувала,” – відповіла Світлана, не дивлячись у вічі. “Ти ж знаєш, він мене призначив хазяйкою. Заповіт є.”
Христина відчула, як серце стискається. “Заповіт? Тато не казав…”
“А він і не мусив. Хата – моя. Ти можеш жити, але за моїми правилами. Я не благодійниця,” – відрізала Світлана, повертаючись до плити.
Тієї ночі Христина плакала в своїй старій кімнаті, згадуючи батька. “Чому ти її обрав, тату? Вона мене не любить,” – шепотіла вона в подушку.
Наступного дня після прощання Христина прокинулася від шуму в кухні. Світлана вже поралася біля печі.
“Вставай, ледарко! Треба курей нагодувати, город полити. Не думай, що будеш тут дармоїдкою,” – крикнула вона.
Христина, ще в піжамі, вийшла на кухню. “Доброго ранку, Світлано. Я допоможу. Просто… ще не звикла.”
“Доброго? Після вчора? Гаразд, сідай снідати. Але потім – за роботу,” – буркнула Світлана, ставлячи тарілку з яєчнею.
Христина сіла, але апетиту не було. “Світлано, а що з моїми речами? Я маю повернутися до Києва, вчитися…”
“Вчитися? А грошима хто платитиме? Твій батько все залишив мені. Якщо хочеш жити тут – працюй. Або йди на всі чотири сторони,” – сказала Світлана, сідаючи навпроти.
“Але тато обіцяв допомагати з навчанням!” – запротестувала Христина.
“Обіцяв тобі, а не мені. Я маю свої плани. У мене робота в сільраді, колеги. Не буду годувати дорослу дівку,” – відрізала Світлана.
Христина ковтнула сльози. “Гаразд, я працюватиму. Що робити?”
“Почни з городу. Бур’яни вирви, картоплю окопай. А ввечері – вечерю приготую я, але ти мий посуд,” – наказала Світлана.
Того дня Христина працювала до знемоги. Сонце пекло, руки боліли, але вона згадувала батька: “Праця облагороджує, доню.”
Ввечері, повернувшись, вона почула, як Світлана говорить по телефону:
“Так, дівка приїхала. Доведеться терпіти. Але я її приструню.”
Христина увійшла тихо. “Вечеря готова?”
“Так, їж. Завтра рано вставати,” – буркнула Світлана.
Минали дні, і життя в хаті стало пеклом для Христини. Світлана не приховувала своєї неприязні. Кожного ранку вона будила дівчину наказом: “Вставай! Сніданок готуй. Я на роботу.”
Одного разу Христина спізнилася з сніданком. “Що це? Яєчня пересолена! Ти що, не вмієш готувати?” – кричала Світлана.
“Вибач, я старалася…” – прошепотіла Христина.
“Старалася? Твій батько казав, ти розумна, а на ділі – нездара. Іди перероби!” – наказала жінка.
Христина переробила, але апетиту не було. “Чому вона така? Я ж нічого поганого не зробила,” – думала вона.
Іншого дня Світлана принесла додому колег. “Сьогодні гості. Приготуй обід на п’ятьох. Борщ, вареники, салат,” – сказала вона.
Христина працювала цілий ранок. “На скільки?” – запитала вона.
“Рівно о 13 дня, щоб обід був готовий і стіл накритий, я з колегами прийдемо пообідати,” – пробурчала Світлана, виходячи.
Христина зітхнула і взялася за діло. Вона варила борщ, згадуючи батьковий рецепт: “Додай буряк, доню, для кольору.” Коли Світлана повернулася з колегами – двома жінками і чоловіком з сільради – стіл був накритий.
“О, Світлано, яка ти хазяйка!” – сказала одна колега, Марія.
“Та це не я, це дівка моя пасербиця наготувала,” – відповіла Світлана, сідаючи.
“Пасербиця? А, дочка Івана. Бідна дитина,” – співчутливо сказала Марія.
“Бідна? Вона тут живе за мій рахунок. Їжте, поки гаряче,” – буркнула Світлана.
Христина стояла в кутку, чекаючи. “Ще щось потрібно?”
“Іди, мий посуд пізніше. Не заважай,” – відмахнулася Світлана.
Колеги їли, хвалили. “Смачно! Ти її добре навчила,” – сказав чоловік, Петро.
“Навчила? Вона й так уміє. Але ледача,” – поскаржилася Світлана.
Христина чула все з сусідньої кімнати і плакала тихо. “Я не ледача. Я хочу вчитися, жити нормально.”
Після гостей Світлана увійшла до кухні. “Посуд помий. І завтра те саме – колеги знову прийдуть.”
“Знову? Але ж…” – почала Христина.
“Ніяких ‘але’! Це мій дім,” – перебила Світлана.
Христина часто згадувала батька. Увечері, сидячи в саду, вона дивилася на зорі. “Тату, чому ти пішов? З Світланою так важко,” – шепотіла вона.
Одного разу вона знайшла старий альбом з фото. “Ось ми з мамою,” – подумала вона, гладячи знімок. Світлана увійшла: “Що робиш? Прибери це. Не час на сентименти.”
“Це мої спогади!” – запротестувала Христина.
“Спогади? Твій батько тепер мій чоловік був. А ти – гість,” – сказала Світлана.
“Гість? Це й моя хата!” – вигукнула Христина.
“Ні, за заповітом – моя. Хочеш судитися – йди. Але грошей у тебе нема,” – засміялася Світлана.
Христина замовкла. Вона почала шукати роботу в селі – в магазині, але Світлана заборонила: “Ти будеш допомагати мені. Не смій іти.”
“Але мені потрібні гроші на навчання!” – сказала Христина.
“Навчання? Забудь. Залишайся тут, вийдеш заміж за якогось хлопця,” – порадила Світлана.
Христина не хотіла. Вона мріяла про університет, про книги. “Я не здамся,” – вирішила вона.
У селі Христина мала подругу – Олю, шкільну товаришку. Одного дня вона пішла до неї. “Олю, так важко зі Світланою. Вона мене зненавидить.”
“Чому? Ти ж добра,” – сказала Оля.
“Вона ревнує до батька. Каже, я дармоїдка,” – поскаржилася Христина.
“Треба поговорити з нею. Або йди до тітки в місто,” – порадила Оля.
“Тітка хвора, не візьме,” – зітхнула Христина.
Повернувшись, вона почула Світлану з сусідкою: “Дівка та – проблема. Хоче вчитися, а хто платитиме?”
“Ти ж можеш допомогти,” – сказала сусідка.
“Я? Ні, нехай працює,” – відповіла Світлана.
Христина увійшла: “Я чула. Чому ти мене ненавидиш?”
Світлана здивувалася: “Ненавиджу? Ні, просто ти – нагадування про минуле Івана. Він тебе любив більше, ніж мене.”
“Це не правда! Він нас обох любив,” – сказала Христина.
“Може. Але тепер – мій дім. Роботи,” – буркнула Світлана.
Минали місяці. Христина працювала, але таємно писала листи до університету, шукаючи стипендію. Одного дня Світлана захворіла .
“Принеси чаю,” – слабко сказала вона.
Христина доглядала: варила суп, міряла температуру. “Вам краще?”
“Так… Дякую,” – прошепотіла Світлана.
Під час хвороби вони розмовляли. “Чому ти вийшла за тата?” – запитала Христина.
“Він був добрий. Самотній, як я,” – відповіла Світлана.
“А я? Чому не любиш мене?”
“Боялася, що ти забереш його увагу. Але тепер… бачу, ти добра,” – зізналася Світлана.
Христина посміхнулася: “Може, помиримося?”
“Може. Допоможи з обідом завтра. Колеги прийдуть,” – сказала Світлана.
“Рівно о 13?” – запитала Христина.
“Так,” – усміхнулася Світлана.
Після хвороби Світлана змінилася. Допомогла Христині з грошима на навчання. “Їдь, доню. Я помилялася.”
Христина обійняла: “Дякую, мамо Світлано.”
Вони стали родиною. Хата залишилася спільною, а життя – кращим.
Тетяна Макаренко
