— Любов Семенівно, що це за справи? — кричала в слухавку Тамара. — Ми ж вам всю суму перерахували! За весь час проживання у вашому будинку, як і домовлялися!
Говорила вона на підвищених тонах і, судячи з голосу, була неабияк обурена.
Два тижні тому жінка знайшла Любу через оголошення. Їй з чоловіком приглянувся затишний будинок у селі неподалік від міста. Тамара тоді сказала, що вони вирішили провести там усе літо. Будинок, до речі, дістався Любі від батьків.
— Якщо хочете приїхати й подивитися, — пояснила Люба, — ключ у сусідів навпроти. Вони завжди вдома.
Дачникам, як у селі називали всіх «міських», що приїжджали туди на літо, усе сподобалося.
— Будиночок у вас дуже затишний. Усередині чисто, охайно. І місце чудове — і поле поруч, і річка, і ліс. Усе, як ми й хотіли з чоловіком. Тож, Любов Семенівно, ми знімаємо ваш будинок. Гроші я зараз переведу, а з першого числа заїдемо. Домовилися?
Люба раділа, що так швидко знайшлися орендарі. Гроші були потрібні, як повітря. Старша донька Юлія цього року вступала до університету — витрати великі. А на молодшому, Андрійкові, одяг і взуття псувалися одне за одним — не встигала купувати обновки. Та й комуналку знову підняли. А від колишнього чоловіка, тільки відмовки: аліменти, та й ті — «на сміх курам».
— А що сталося, Тамаро? — занепокоїлася Люба, прокинувшись від ранкового дзвінка.
— Ми приїхали з чоловіком у ваш будинок, з речами, з продуктами — машину повністю завантажили. А тут хтось живе! Це що таке?! Так справи не робляться!
— Хтось живе? — не зрозуміла Люба. — Це якась помилка. Ви, може, переплутали будинок?
— Нічого ми не переплутали. Вам видніше, хто там живе! — не вгамовувалася Тамара.
— Але я нікому не дозволяла заселятися. Ми ж із вами домовилися про оренду, — розгубилася Люба.
— Не знаю! Розбирайтеся самі! А нам що робити? Так хотіли відпочити! Виїхали на світанку, щоб у заторах не стояти, а тут такий сюрприз!
— Будь ласка, почекайте трохи, я зараз усе з’ясую, — благально сказала Люба.
Втрачати квартирантів зовсім не хотілося. Та й частину отриманих грошей вона витратила. А тепер, схоже, доведеться віддавати всю суму.
— Добре, ми зачекаємо. Але недовго, — невдоволено промовила Тамара.
— Тьотю Машо, вибач, що розбудила, — набрала Люба сусідку, яка жила поруч із батьківським домом.
— Та нічого, я давно не сплю. Сама хотіла тобі дзвонити. Думала, може, ти передумала будинок здавати?
— Та в тому й справа, що ні! Хто там зараз у будинку, скажи, будь ласка?
— Та ці… родичі твого колишнього. Як же її… сестра, здається, двоюрідна з чоловіком. Валька! О, згадала! Пам’ятаєш, вони ще до твоїх батьків без запрошення приїздили, коли ті тут жити? «Ми, — казали, — тільки в баньці попаримося. Ми баньку дуже любимо».
— Я не зрозуміла… Там зараз Григор’єви, чи що? Валька з Вітьком?
— Ну так. І з дітьми. Ще вчора ввечері приїхали й ночують у будинку, — відповіла сусідка.
— Тьотю Машо, навіщо ж ви їм ключ дали? Я ж здала будинок! — з обуренням спитала Люба. — Що ж ви наробили?
— Та хто ж їм давав! Ти що? Хіба я можу без твого дозволу? Самі вони. Замок збили — там же багато сили не треба, ломиком підчепили та й зайшли. Я, Люба, чесно скажу, думала, що вони з твого відома вселяються. Тільки от поведінки такої не зрозуміла. Ключ же є!
— Я зараз спробую їм додзвонитися, десь номер був. А ти, тьотю Машо, терміново дзвони дільничному. Дуже прошу, не зволікай. Скажи йому, що в дім прийшли сторонні. Добре? Дуже прошу, допоможи!
— Та добре, подзвоню, мені не важко. Тепер-то я знаю, що вони влізли без дозволу. Ну й людию А може, нам із дідом теж туди піти, глянути, щоб вони там нічого не наробили? — Не треба. Я зараз сама приїду, — твердо сказала Люба.
Вона швидко зібралася. До села від міста їхати хвилин тридцять — доведеться поспішати. Дзвонити тим родичам вона не стала: вже на місці розбереться.
— Тамаро, пробачте мені. Усе з’ясувалося. Це родичі мого колишнього. Вселилися без дозволу. Я нічого не знала, чесно. Зараз ми їх “попросимо”, і ви зможете заїхати в будинок. Зачекаєте трохи? — попросила Люба телефоном.
— Зачекаємо. Але ви вже, будь ласка, швидше, — сказала Тамара, не бажаючи втрачати таке затишне житло.
Коли Люба під’їхала до дому, там повним ходом тривала суперечка. Дільничний, викликаний за дзвінком сусідки, складав протокол про злам і незаконне проникнення в чуже житло. Видно було, що з першого слова вигнати непроханих гостей йому не вдалося — та й закон вимагав діяти за процедурою.
— Та який злам? Яке проникнення? Ви розумієте, що говорите?! — репетувала Валька своїм голосом. — Це ж наші родичі! Рідні люди тут жили! Вони нам завжди раді були! Ми стільки років сюди приїздили!
— Цей будинок за документами належить Малиновській Любові Семенівні. У вас є дозвіл від неї на проживання тут? — суворо запитав дільничний.
— Ну от! Я ж кажу — Малиновська, вона нам родичка. Її чоловік, Малиновський Іван, мій двоюрідний брат. Він нам і дозволив приїхати сюди!
— Чоловік? Не смішіть мене! — втрутилася тьотя Маша, яка стояла поруч і пильно стежила за розвитком подій.
Її мовчазний чоловік, дивився на всіх так суворо, що навіть Валька на хвилину притихла.
— Та він два роки як не чоловік Любці! Іншу собі знайшов! — охоче оголосила сусідка. — А ви чого приїхали в чужий дім — геть не зрозуміло…
— А ви, власне, хто така? — зиркнула на неї Валька. — Не лізьте, куди вас не просять! Ідіть по своїх справах, без вас розберемося.
— Ой, гляньте на неї! Забула, хто я така. Скільки років сюди сімейством каталися, я вас завжди зустрічала. А тепер вдає, що не знає мене! — не залишилася в боргу тьотя Маша. — Ви, товаришу дільничний, Михайле Павловичу, запишіть — вони замок зламали. Ломиком. Я все у вікно бачила. І в суді підтверджу, якщо треба.
— Та який суд! — обурилася Валентина.
— Ану тихо! — крикнув дільничний. — Відповідайте, як ви потрапили в будинок. Був злам?
— Та що ви, який злам? — різко змінила тон Валька. — Іван, брат мій двоюрідний… ну, той, що чоловік хазяйки дому…
— Зрозумів, продовжуйте, — сухо кивнув дільничний.
— Ага, чоловік! — буркнула тьотя Маша.
— Так от він нам і дозволив, — подивилася на неї Валька. — Каже, замок там хлипкий, ключ не потрібен. Вселяйтеся, мовляв, і живіть на здоров’я. Каже, все одно хата пустує. От ми й заселилися. Нам свіже повітря потрібне. Діти часто хворіють. Ми хотіли пожити, оздоровитися. Ну а що, правда ж? Хай би хата не пустувала? Господарів же немає, — м’якшим тоном додала Валентина.
У цей момент Люба забігла в дім. Валька одразу змінилася в обличчі.
— Ой, Любочко! Як добре, що ти приїхала. Скажи всім цим людям, що ми ж не чужі для тебе…
— Чужі, Валентино. Із того часу, як Ванька мене залишив, вашої родини для мене більше не існує. Та й раніше ми особливо не дружили. Що ви робите в моєму домі?
— Як це так, Любо? — обурився чоловік Валентини. — Мені Іван сказав, що ви підтримуєте добрі стосунки. Заради дітей. Та й допомагає він тобі грошима. Тож ти й ображатися не маєш права — ні на нього, ні на нас. Ми взагалі ні при чому.
— Я питаю: як ви додумалися приїхати без дозволу у мій будинок? — запитала господиня.
— А нам Іван дозволив! Іван! Він теж має право на частку в цьому домі. Скільки він тут працював на твоїх батьків! Забула? А тепер і приїхати сюди не може, — знову завелася Валька.
— Яка нісенітниця! Михайле Павловичу, допоможіть мені звільнити дім від сторонніх, дуже прошу, — звернулася Люба до дільничного. — І якщо вони відразу підуть, я не буду подавати на них заяву.
— Ви все чули, — суворо промовив дільничний. — Негайно звільняйте будинок і дякуйте господині, що вона милосердна з вами.
— Яка ж ти все-таки невдячна! Все наше добро забула! — шипіла Валька, запихаючи речі в сумки. — І Іван їй тепер зрадник, і ми не сім’я. Хату їй шкода для нас!
Пішли, нарешті, непрохані гості.
— Тьотю Машо, допоможіть мені прибрати тут, будь ласка. Квартиранти дві години на подвір’ї сидять. Так незручно перед ними…
— Допоможу, Любочко. Зараз ми все відмиємо. А ти чого завмер? — звернулася вона до свого чоловіка. — Бери відро, неси води з колодязя!
За пів години Тамара з чоловіком зайшли до звільненого від колишніх родичів дочиста вимитого дому.
— Пробачте, що так вийшло, — щиро вибачалася Люба. — Хто ж знав, що вони до такого додумаються.
— А я вам у знак компенсації козячого молочка принесу, — жваво підхопила тьотя Маша. — Любите козяче молочко? Воно ж корисне!
— Дуже любимо. Дякуємо! До речі, будемо знайомі. Тамара.
— Марія Петрівна я. А це мій чоловік, Ілля Степанович. Якщо що знадобиться — звертайтеся, — відповіла сусідка, доброзичливо усміхаючись.
Люба їхала додому зі спокійною душею. Як добре, що все владналося. З дому вона набрала номер колишнього чоловіка. Робила це вкрай рідко, але сьогодні не витримала.
— Ти що собі дозволяєш? Моєю хатою розпоряджаєшся, як своєю! Хто тобі дозволив підселяти туди своїх родичі та ще й замок зламати?
— Ой, та яка різниця! Що сталося? Ну пожили б вони там, що, хата б розвалилася? Треба простіше бути, простіше. І щедрішою.
— Усе з тобою ясно. Та ж філософія. Добре бути щедрим чужим коштом?
Люба завершила виклик й усміхнулася. Яке ж правильне рішення вона колись ухвалила — розлучитися з Іваном.
