«Родичі передають з-за кордону долари і євро, а від тебе приходять лише посилки» – і це писала та, яка рідну сестру до інтернату віддала

Білі сандалики з жовтими листочками

Кожна жіноча рука, яка гладила Нінину голівку, нагадувала матір. Коли неньки не стало, їй виповнився шостий рік. Ніна не вірила, що вже ніколи не побачить доброї мами Віри.

Старшій, сімнадцятирічній Галині, було не до молодшої сестри. Та й нeдолюблювала Галина Ніну. Ревнувала. Їй здавалося, що Ніні від батьків і від баби Зої дістається більше любові, ніж їй.

– Будеш за малою дивитися, – сказав Галині після пoхopoну батько.

– Не буду!

– А хто ж?

– В інтернат віддай!

– У кого ти така вдалася?!

Після цієї розмови з донькою Роман вперше в житті напився. Хміль приніс полегшення. Наступного дня знову налив собі сто грамів, потім ще і ще

– Тату, тату, – кликала Ніна. Роман бубонів щось незрозуміле й відмахувався. На тверезу голову просив вибачення, обіцяв «зав’язати». Не зміг. «Допомогли» й місцеві пиячки.

Якось перестріла Романа сільська головиха.

– Схаменися! Дівчатам батько потрібен. Молодша до школи скоро піде. Хто про неї піклуватиметься?

– А я її, Максимівно, в інтернат. Гальці вона не потрібна.

– А тобі?

Роман махнув рукою і подався геть.

– Бідна дитина. Ні матері, ні батька, – мовила про себе головиха.

На вихідні багатьох дітей з інтернату забирав хтось з батьків або родичів додому. Ніну ж навідували рідко. Сестра не приїжджала ніколи. Батько був кілька разів. Забирала на канікули й іноді на суботу-неділю баба Зоя – Романова матір.

Коли дівчинка була в третьому класі, завітали родичі з-за кордону. Уляні та її доньці Анні-Терезі припала до душі Ніна.

Анна-Тереза торкалася біленького кучерявого волосся дівчинки й пригадувала пoкiйнoгo сина. Девіда називали «sunny boy» – «сонячний хлопчик» – через світле волосся й усмішку. Жінка гладила Ніну по голівці, а дівчатко завмиpaло від цього миттєвого щастя.

– Ти хотіла б поїхати з нами й жити у місті, у великому будинку? – запитала дівчинку Анна-Тереза.

Ніна дивилася на закордонну тітоньку, наче на добру фею.

Уляна переконували Романа, аби дозволив Анні-Терезі удочерити Ніну.

– Ми її виховаємо, дамо освіту. Чому вона повинна бути в інтернаті? Будемо привозити на канікули. Анна-Тереза з чоловіком – люди заможні.

– Ромку, не впирайся, – напоумлювала сина Зоя. – Не чужі люди хочуть твою дитину в життя вивести.

Захмелілий Роман стукнув кулаком по столі:

– Ні! Я – батько! Щоб моя дитина кудись

– А що в селі скажуть? – кинула і своїх п’ять копійок Галина. – Пальцями на нас будуть показувати!

Насправді ж Галину жepла заздрість. Чому їй дістався в чоловіки непутящий Володька, а сестру хоче забрати багата закордонна родина?

– Галько, отямся! – гримнула на внучку баба Зоя.

– Я тут маю гибiти, а вона

– Хто тебе заміж гнав у вісімнадцять? Треба було йти вчитися. І не гибiєш. Володька на роботу влаштувався. А Ніна ще зовсім дитина. Вона чим перед тобою завинила?

Ромкова матір винувато дивилися на закордонних родичів. Уляна мовила:

– Ми будемо допомагати Ніні. А колись вона приїде до нас.

Перед поверненням додому Уляну й Анну-Терезу родина повезла до обласного центру на закупи українських виробів та іншої всячини. Взяли з собою й Ніну.

– Що б ти хотіла? – запитала Анна-Тереза дівчинку.

Ніна здвигнула плечима. Їй подобалося все.

В одному з магазинів Анні-Терезі приглянулися гарненькі білі сандалики з жовтими листочками. З натуральної шкіри. Нінина взувачка була добряче поношена. Дівчинка приміряла капчики.

– Перфект! – сказала Анна-Тереза.

Гості поїхали. А Ніна відчувала теплу руку Анни-Терези на своїй голові. І тихенько, щоб ніхто не бачив, плакала.

З усіх подарунків дівчинка найбільше любила сандалики. Коли поверталася додому, витирала з них сільську пилюку і ставила в коробку.

Пізніше хвалилася подарунком перед інтернатськими подругами. І розповідала про Анну-Терезу, яка колись забере її далеко-далеко, до великого міста, у великий будинок.

Якогось дня Ніна не знайшла улюбленої взувачки. Шукала у шафі, під ліжками, в кожному куточку. Сандалики пропали. Їх вкрали. Плакала так, аж температура піднялася.

Анна-Тереза присилала для Ніни гарненькі закордонні одяганки, взуття. Але вона не могла забути білих сандаликів з жовити листочками. Образа чомусь не минала.

Анна-Тереза з чоловіком раділи Ніниним дизайнерським успіхам. Нею, перспективним модельєром-конструктором взуття, почали цікавитися. Моделі її елегантних туфель на високих підборах, легеньких босоніжок, симпатичних туфельок-човників припали до смаку тим, хто любить зручне, вишукане взуття з фантазією.

Тепер Ніна розробляє модельки дитячих капчиків. Багато дорослих і дитячих виробів прикрашені листочками, квіточками.

Ніну не раз запитували, чому віддає перевагу такому оздобленю. Вона відповідає: «Це моя дитяча таємниця». І це інтригує.

– Ніно, – мовила якось Анна-Тереза, – ніяк не наважуюся запитати: твій «рослинний дизайн» – справді дитяча таємниця чи піар?

– Пригадуєте білі сандалики з жовтими листочками, які ви мені купили, коли приїжджали вперше в Україну? У мене їх вкрали. Це було так образливо. І я вирішила. Просто, я їх дуже любила.

Читайте також: “Перед кордоном Катя дістала всі свої наїдки, пригощала всіх. Далі три дні їв кожен своє, а вона – нічого” – так почалися заробітки українки в Італії

– Пробач, люба. Я не хотіла зробити тобі боляче.

Недарма кажуть: дитячі образи люди пам’ятають довго, часом – все життя. Ось і на Ніну подібні запитання навіюють сум. Здається, улюблені сандалики вона втратила щойно. А ще той лист від Галини: «Родичі передають із-за кордону долари і євро, а від тебе приходять лише посилки».

Автор – Ольга ЧОРНА

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram