Вечір зазирав у вікна вагону, коли Роман нарешті перетнув український кордон. Позаду залишилися п’ять років важкої, виснажливої праці на будовах під Варшавою.
Праці без вихідних, під палючим сонцем і в пронизливий холод. Гроші, які він заробляв, мали свою, особливу ціну — ціну самотності.
Роман поїхав за кордон не від хорошого життя. Коли лікарі винесли остаточний вердикт: «Своїх дітей у вас ніколи не буде», шлюб, який і так тріщав по швах, розлетівся вщент.
Дружина Олена пішла одразу, кинувши на прощання жорстоке: «Навіщо мені чоловік, з яким я не матиму майбутнього?». А за рік не стало мами — єдина людина, яку любив Роман безумовно, просто за те, що вона є.
Він залишився зовсім один у великому батьківському будинку на Тернопільщині. Тоді й вирішив: треба тікати. Тікати від порожнечі.
У Польщі Роман дізнався про долю родини Ковальчуків. Ігор, Тетяна та їхні четверо дітей. Вони втратили все.
Серце Романа стиснулося: «Хто, як не я, має допомогти? Будинок все одно стоїть пусткою. Нехай приносить користь».
Він зателефонував Ігорю, якого знав через далеких знайомих.
— Слухай, Ігорю, — щиро говорив Роман у слухавку, стоячи на риштуванні у передмісті Варшави. — Переїжджайте в мою хату.
Грошей за оренду не треба, платіть лише за комуналку. Там усе є: і город великий, і умови хороші. Тільки маю одне прохання, людське. Цей дім — усе, що в мене лишилося від мами.
Вона все життя збирала старовинну українську кераміку, там такі глечики, тарілки унікальні… І вишиті рушники ручної роботи, ще її бабусі. Будь ласка, бережіть це. Це для мене святе.
— Романе, та про що мова! — ледь не плакав у слухавку Ігор. — Ти для нас як ангел-охоронець! Ми пилинки з твоїх речей здувати будемо! Тетяна й куховарити вміє, і в хаті лад наведе. Ви не переймайтеся, все гарно буде! Ми ще й город засадимо, картопельки своєї матимеш, як повернешся!
Перші місяці все йшло чудово. Тетяна надсилала фотографії дітей на подвір’ї, дякувала за прихисток. Роман радів, що зробив добру справу. Аж поки через пів року на його польський номер не зателефонувала сусідка, стара Марія.
— Ромку, синку, ти мене вибач, що лізу не в своє, але серце болить дивитися, — зашепотіла у слухавку баба Марія. — З тієї хати скоро нічого не залишиться. Вони геть все занедбають!
— Бабо Маріє, та не може бути, вони ж порядні люди, четверо дітей мають, — здивувався Роман.
— Ой, які порядні! — сплеснула в долоні сусідка. — Такі порядні, що що не вечір — випивають! Музика гримить, якісь куми незрозумілі сходяться. А діти голодні, ходять селом, нікому не потрібні. Бур’яни вже паркан переросли!
Роман відчув, як у грудях закипає тривога. Того ж вечора він набрав Ігоря. Розмова одразу пішла на підвищених тонах.
— Ігорю, добрий вечір. Мені тут односельці телефонують, кажуть, що у вас щодня гулянки, а до хати й двору нікому діла нема. Це правда? — намагався стримувати себе Роман.
— Що?! — вибухнув на тому кінці дроту Ігор. — Хто це таке каже? Ця твоя стара відьма через паркан? Та вони нас тут з першого дня зжирають!
— Ігорю, не кричи. Мені кажуть про конкретні речі — оковиту, безлад, занедбаних дітей.
— Та на нас все наговорюють! Твої западенці нікого не люблять, бо ми східні! Вони заздрять, що ти нам безкоштовно хату дав!
Ми тут зранку до вечора на городі, Тетяна з ніг збивається, а вони ходять і плітки збирають! Хочеш — виганяй нас на вулицю з чотирма дітьми в зиму! Виганяй, якщо віриш чужим людям, а не тим, кого прихистив!
До розмови підключилася Тетяна, її голос зривався на істеричний крик у слухавці:
— Романе! Як вам не соромно?! Ми за кожну тарілочку трусимося, дітям бігати забороняємо, щоб нічого не розбили! А ваші сусіди просто дикі якісь! Вони нас за людей не вважають! Ми для них чужинці! Як ви можете слухати цей бруд?!
Вони говорили так щиро, з такою образою та болем, що Роман здався. “Справді, — подумав він, — люди в нашому селі бувають важкими, заздрісними. Може, дійсно не злюбили приїжджих”.
— Добре, заспокойтеся, — зітхнув Роман. — Я нікого не виганяю. Але прошу вас — тримайте порядок.
Минуло ще кілька місяців. Робота на будові ставала дедалі важчою, і під час демонтажу старої конструкції на Романа впала залізна балка.
Важка травма хребта, складна операція у польській клініці, довгі тижні нерухомості на лікарняному ліжку, а потім — виснажлива реабілітація. Лікарі розвели руками: «Фізично працювати на будівництві ви більше не зможете. Потрібен спокій і відновлення вдома».
Роман зрозумів — час повертатися назовсім. Попереду була невідомість і статус безробітного з підірваним здоров’ям. Він зателефонував Ковальчукам за два тижні до виїзду.
— Ігорю, ситуація змінилася. Я отримав серйозну травму, мене комісували з роботи, їду додому. Мені потрібен мій дім для реабілітації. Будь ласка, знайдіть собі інше житло до мого приїзду.
На тому кінці дроту запала важка тиша. Потім Ігор сухо кинув: «Зрозуміло. Звільнимо», — і кинув слухавку. Більше на дзвінки ні він, ні Тетяна не відповідали.
І ось, Роман стоїть біля своїх воріт. Ноги ледь тримають після дороги, спина ниє від тупого болю. Але те, що він побачив, заболіло в тисячу разів дужче.
Двір зустрів його сухою травою та бур’янами заввишки до шиї. Скрізь валялося сміття, пластикові пляшки, якісь шматки брудного одягу. Одне вікно на веранді було забите фанерою.
Тремтячими руками Роман відкрив незаперті двері й переступив поріг. У хаті стояв стійкий занечищений запах перегару, сирості та гнилі.
На підлозі лежали шари бруду. Але найстрашніше чекало всередині.
Роман зайшов до вітальні, де колись на великому дубовому стелажі стояла гордість його матері. Стелаж був порожній. Жодного глечика. Жодної розписної тарілки. Роман кинувся до комода, де в лляних мішках зберігалися вишиті рушники. Пусто. Лише кілька шматків старого ганчір’я. На кухні не залишилося ні каструль, ні сковорідок, зник навіть старенький, але робочий холодильник і мікрохвильовка.
— Вони що… все забрали? — прошепотів Роман, відчуваючи, як з очей котяться гарячі, пекучі сльози.
На порозі з’явилася баба Марія, почувши, що приїхав господар. Вона з жалем подивилася на зблідлого, згорбленого Романа.
— Та продали вони все, Ромку! Продали! — заголосила сусідка. — Ігор носив ту кераміку на базар у райцентр, казав, що то його спадщина! А рушники якась перекупка з міста машиною приїжджала й забрала за безцінь! Ми ж тобі казали — виганяй їх! Ти не вірив, на нас кричав, що ми заздрісні! А вони останні тижні тільки те й робили, що все з хати виносили!
Роман схопив телефон, пальці не слухалися. Він набрав номер Ігоря. На диво, гудок пішов, і на тому кінці відповіли.
— Де мої речі?! — закричав Роман так, що затремтіли стіни порожнього дому. — Де мамина кераміка?! Де рушники?! Де техніка, ви, нелюди?!
— Ой, Романе, не треба отак лементувати, — почувся в слухавці нахабний, спокійний голос Тетяни. — Ми нічого не брали. Твої сусіди-злодії все розікрали, поки ми речі збирали. Ми взагалі вже в Німеччині, у таборі для біженців. Так що шукай вітра в полі. І не дзвони сюди більше, бо ми на тебе заяву за погрози напишемо!
В слухавці пішли короткі гудки. Роман безсило опустився на брудну табуретку — єдине, що залишилося на кухні.
Осад всередині був страшний, душив і не давав дихати.
В голові крутилася лише одна думка:
«Я п’ять років горбатився на чужині, залишив там своє здоров’я.
Я пожалів людей, пустив їх у свій найдорожчий куточок, не взяв ні копійки грошей… І ось що отримав за свою доброту. Пусту, понівечену хату і розтоптану пам’ять про маму».
Він дивився на голі стіни й не знав, як жити далі в цьому світі, де за милосердя платять такою чорною зрадою.
Віра Лісова
