Уляна стояла на пероні вокзалу в Мілані, тримаючи в руках стареньку валізу, набиту речами з п’яти років заробітків. Сонце Італії пекло немилосердно, але в її серці вже панувала українська осінь – золота, з запахом опалого листя і маминого борщу.
“Нарешті додому,” – прошепотіла вона собі під ніс, дивлячись на табло з поїздами. Вона працювала доглядальницею в багатій італійській родині, доглядала за старенькою сіньйорою Марією, яка стала їй як друга бабуся.
Але тепер, з грошима на рахунку і тугою за рідним селом на Волині, Уляна вирішила повернутися. “Скільки можна? Діти виросли без мене, чоловік самотній,” – думала вона.
“Сіньйоро Уляно, ви впевнені? Залишайтеся, ми вас любимо!” – кричала їй учора сіньйора Марія, тримаючи за руку.
“Дякую, мамо Маріє, але моя справжня мама чекає в Україні. І син з донькою. Я мушу,” – відповіла Уляна, цілуючи стареньку в щоку.
Поїзд до Відня запізнювався, як завжди. Уляна сіла на лавку, витягла телефон і подзвонила чоловікові Петрові.
“Петре, я вже на вокзалі. Поїзд через годину. Як там вдома?”
“Уляно, все гаразд. Діти скучили. Я приготував твою улюблену вечерю. Будь обережна в дорозі, чуєш? Європа – не наше село,” – відповів він теплим голосом, який завжди заспокоював її.
“Обіцяю. Люблю вас.”
Перша пригода почалася вже в поїзді. Уляна сіла в купе, де вже був молодий хлопець з рюкзаком і старша пані з маленькою собачкою.
“Добрий день. Я Уляна, з України,” – представилася вона.
“Привіт! Я Марко, з Італії, їду до Відня на конференцію. А це моя тітка Анна,” – відповів хлопець, усміхаючись.
“О, українка! Я чула про вашу країну, бідні люди,” – зітхнула пані Анна, гладячи собачку. “Моя Бімба любить українців. Вони добрі.”
Поїзд рушив, і розмова потекла. Марко розповів про свою роботу в IT, Уляна – про заробітки.
“П’ять років без дому – це важко. Але заради дітей варто,” – сказала вона.
Раптом поїзд загальмував різко. “Що сталося?” – закричала пані Анна.
Провідник забіг: “Проблема на колії. Затримка на дві години. Виходимо в найближчому містечку.”
Уляна зітхнула. “Ось і почалася моя довга дорога.”
Вони вийшли в маленькому італійському містечку, де вокзал був розміром з хатинку. “Давайте поїмо піцу, поки чекаємо,” – запропонував Марко.
В кафе Уляна замовила каву. “Я не звикла до таких затримок. В Україні поїзди теж запізнюються, але там хоча б знайомі краєвиди.”
“Розкажіть про Україну. Я ніколи не був,” – попросив Марко. Красива країна. Ліси, річки, люди сильні”.
Пані Анна втрутилася: “Моя сестра жила в Польщі. Каже, українці – найкращі працівники. А ви чому повертаєтеся?”
“Бо додому тягне. Гроші заробила, тепер хочу з родиною бути.”
Поїзд нарешті рушив, але вже ввечері. У Відні Уляна мала пересадку на автобус до Праги. “Дякую за компанію,” – попрощалася вона з Марком і Анною.
“Удачі! Ось мій номер, якщо що,” – сказав Марко.
У Відні все пішло шкереберть. Автобус скасували через страйк водіїв. “Що робити?” – панікувала Уляна, стоячи на автовокзалі.
Поруч стояла група туристів. “Вибачте, ви українка? Я чую акцент,” – спитав один, високий чоловік з бородою.
“Так, Уляна. Автобус скасували, не знаю, як до Праги дістатися.”
“Я Томас, з Німеччини. Ми їдемо машиною до Праги. Хочете з нами? Ми – туристи, безпечні,” – запропонував він.
Уляна вагалася, але згадала слова чоловіка: “Будь обережна.” Але що робити? “Добре, дякую. Скільки коштує?”
“Нічого. Ми добрі самаритяни,” – засміявся Томас.
В машині було четверо: Томас, його дружина Ева, і двоє друзів – Пітер і Лінда.
“Розкажіть про себе,” – попросила Ева.
Уляна розповіла про заробітки, родину. “Мій син вчиться на програміста, донька – на лікаря. Я пишаюся ними.”
“А ми подорожуємо Європою. Прага – наступна зупинка,” – сказав Пітер.
Дорога була веселою, але раптом машина заглохла посеред лісу. “Чорт, бензин скінчився!” – вигукнув Томас.
“Як? Ви ж казали, повний бак,” – здивувалася Лінда.
“Помилився. Найближча заправка – 10 км.”
Уляна засміялася. “В Україні ми б пішли пішки. Давайте штовхаємо.”
Вони штовхали машину, сміючись. “Це пригода!” – кричала Ева.
На заправці Уляна купила всім кави. “Дякую, що взяли мене. Без вас я б застрягла.”
В Празі вони прибули опівночі. “Залишайтеся з нами в готелі,” – запропонувала Лінда.
Але Уляна мала поїзд до Кракова. “Ні, дякую. Мушу далі.”
На вокзалі в Празі нова проблема: квитки розпродані. “Як так? Я ж бронювала!” – скаржилася Уляна касиру.
“Вибачте, система збоїла. Наступний поїзд завтра,” – відповів той.
Уляна сіла на лавку, заплакала. “Додому так далеко…”
Поруч сів старий дідусь. “Доню, що сталося? Я чую українську.”
“Я Уляна, з Волині. Хочу додому, але поїзд завтра.”
“Я Ян, з Чехії. Давай, я допоможу. В мене є машина, довезу до кордону з Польщею.”
Уляна здивувалася. “Справді? Чому?”
“Бо люди мусять допомагати. Ходімо.”
В машині Ян розповів свою історію. “Я був у Празькій весні 68-го. Знаю, що таке боротьба. Ваші хлопці – герої.”
“Дякую. Мій брат теж на фронті. ‘Сестро, тримайся, скоро перемога,’ – пише він.”
Біля кордону Ян попрощався. “Удачі, Уляно. Передай привіт Україні.”
В Польщі, в Кракові, Уляна сіла на автобус до Львова. Але на кордоні черга – кілометрова. “Скільки чекати?” – спитала вона водія.
“Години три-чотири. Контроль строгий.”
В черзі Уляна познайомилася з жінкою Оленою. “Я теж з заробітків, з Іспанії. Додому до дітей.”
“Я Уляна. П’ять років в Італії. Що вас тягне назад?”
“Туга. Чоловіка не стало, діти самі. ‘Мамо, повертайся,’ – благають.”
Вони розговорилися, ділилися історіями. “В Італії я доглядала стареньку. ‘Уляно, ти як донька,’ – казала вона.”
“А в мене – прибирання. Важко, але гроші хороші.”
Нарешті кордон пройшли. У Львові Уляна мала пересадку на поїзд до Луцька. Але у Львові – злива, повінь на вулицях.
“Поїзд затримується на годину,” – оголосили.
Уляна пішла в кафе. Там сидів молодий хлопець з гітарою. “Вибачте, можна сісти? Всюди мокро.”
“Звичайно. Я Андрій, музикант. Куди їдете?”
“Уляна, додому на Волинь. А ви?”
“До Києва, на концерт. Співаю українські пісні.”
Він заграв “Червону руту”. Уляна заплакала. “Це нагадує дім.”
“Давайте заспіваємо разом. ‘Не шукай мене в далеких краях…'”
Вони співали, люди аплодували. “Ви маєте талант,” – сказала Уляна.
“А ви – добру душу.”
Поїзд приїхав. В купе Уляна сіла з родиною – мама з двома дітьми.
“Добрий вечір. Я Уляна.”
“Привіт, я Наталя. Це мої сини, Ваня і Коля.”
Діти гралися. “Тітко, розкажіть казку,” – попросив Ваня.
Уляна розповіла про свою подорож. “Була жінка, яка їхала додому через гори і річки…”
Наталя зітхнула. “Я теж з заробітків. Чоловік на фронті. ‘Бережи дітей,’ – каже.”
“Мій теж. Але скоро додому.”
Раптом поїзд зупинився в полі. “Аварія попереду. Затримка,” – сказав провідник.
Пасажири вийшли. “Що робити?” – панікувала Наталя.
Уляна взяла ініціативу. “Давайте організуємо пікнік. В мене є бутерброди.”
Вони їли, розмовляли. “Життя – як ця дорога, повна перешкод,” – сказала Уляна.
Нарешті поїзд рушив. В Луцьку Уляна вийшла. “До побачення!”
З Луцька до села – автобусом. Але останній пішов. “Таксі?” – подумала вона.
Поруч стояв дідусь на велосипеді. “Доню, куди?”
“До села Ковельське.”
“Сідай, довезу на машині. Я сусід.”
В машині дідусь Петро розповів: “Я знав твою маму. ‘Уляна поїхала за кордон,’ – казала.”
“Так, повертаюся.”
Дома світилося вікно. Петро відкрив двері. “Уляно!”
Чоловік, діти кинулися обіймати. “Мамо, ти вдома!”
“Так, назавжди.”
Вони сіли за стіл. “Розкажи про пригоди,” – попросив син.
Уляна розповіла все: про поїзд, машину, людей.
“Ти героїня,” – сказав Петро.
І вони жили щасливо, Уляна відкрила свій бізнес – кафе з італійськими стравами. Пригоди стали спогадами, а дім – раєм.
Валентина Довга
