Валентина тримала лист тремтячими пальцями, наче він міг обпекти. Білий аркуш здавався важчим за чавунну пательню, яку вона вже не могла підняти лівою рукою після інсульту. Рядки розпливалися перед очима, але суть була ясна як божий день.
— Мамо, я не впораюся з доглядом за тобою…
Сорок років тому вона тримала на руках крихітного Ігорця, який плакав по ночах, і вона, не зтуляючи очей, колисала його біля вікна. Невже ця ж людина тепер пише їй такі слова?
— Катя має рацію, у нас двоє дітей, робота, кредити…
Катя має рацію. Завжди має рацію ця Катя. Валентина згадала, як невістка в день весілля шепотіла подружкам: “Добре, що свекруха живе окремо”. Тоді це здалося дрібницею, зараз кожне слово відгукувалося біллю в грудях.
Лікарняний коридор здався нескінченним, коли два тижні тому вона тягла чемодан здоровою рукою. Медсестра співчутливо запитала: “Син зустрічає?” І Валентина з гордістю відповіла: “Звичайно, мій хлопчик мене не кине”.
Хлопчик. Сорокарічний хлопчик, який боявся залишитися з мамою наодинці.
— Розумієш, мамо, соціальні служби зараз добре працюють. Знайдуть доглядальницю…
Соціальні служби. Чужа жінка годуватиме її з ложечки, митиме, мінятиме білизну. А син спатиме спокійно, бо сумління формально чисте.
Валентина повільно склала лист. В квартирі стояла повна тиша — навіть сусіди зверху притихли, ніби відчували її горе. Вона підійшла до вікна, дивлячись на двір, де колись вчила Ігоря їздити на велосипеді. Скільки разів підхоплювала його, коли він падав? Скільки разів цілувала розбиті коліна?
— Нічого, нічого, — прошепотіла вона своєму відображенню. — Впораюся сама.
Але серце стискалося від однієї думки: невже вона виростила такого сина? Невже всі жертви — відмова від особистого життя після смерті чоловіка, робота в дві зміни, щоб купити йому комп’ютер, економія на власному одязі — невже все це привело до цього холодного листа?
Телефон задзвонив різко, пронизливо. Валентина глянула на екран: “Ігор”. Серце закалатало частіше. Може, передумав? Може, дзвонить сказати, що лист — помилка?
— Мамо, ти отримала? — голос сина звучав напружено, винувато.
— Отримала.
— Я… розумію, тобі важко. Але зрозумій і мене…
Валентина заплющила очі. Ось він, її син. Просить розуміння у матері, яку кидає на поталу долі.
— Розумію, Ігорю, — тихо сказала Валентина. — Розумію, що в тебе своє життя.
В трубці повисла незграбна пауза. Син явно чекав скандалу, сліз, звинувачень. Але нащо? Хіба можна змусити любити?
— Мамо, я не хотів… тобто, ми обов’язково будемо допомагати…
— Грошима? — перебила вона з гіркою посмішкою. — Переказувати на картку?
— Чому ти так? — голос Ігоря здригнувся. — Ми справді хочемо допомогти, але фізично… Катя працює, діти…
Катя працює. У Каті діти. У Каті важливі справи. А у матері, виходить, справи неважливі. Валентина уявила, як невістка диктує чоловікові текст листа, як кривить носик при думці про хвору свекруху.
— Гаразд, сину. Не переживай. Розберуся.
— Правда? Ти не сердишся?
Як же хотілося крикнути: “Серджуся! Як можеш ти, мій єдиний, залишати мене саму?” Але що зміниться від криків?
— Не серджуся.
Після розмови Валентина сіла в крісло чоловіка — єдине місце в квартирі, де почувалася захищеною. От і залишилися вони удвох: вона й спогади про Миколу. Тридцять років тому він попереджав: “Валю, не балуй хлопця сильно. Чоловік повинен розуміти відповідальність”. Як вона тоді обурювалася! “Він ще дитина!” Тепер розуміла: чоловік мав рацію.
Дзвінок у двері перервав гіркі роздуми. На порозі стояла Ліда Петрівна з сусідньої квартири — худа жінка з уважними очима.
— Валю, вибач, що турбую. Чую, не дуже у тебе справи…
— Та ні, все нормально, — автоматично збрехала Валентина.
— Знаєш, а в мене теж син в Америці. Кличе, звичайно, а я думаю — навіщо? Там я нікому не потрібна, тут хоч звично.
Ліда Петрівна увійшла, оглянулася. Помітила лист на столі, але тактовно промовчала.
— Чай будеш?
Вони сиділи на кухні, і Валентина раптом зловила себе на думці, що вперше за два тижні говорить з живою людиною не про хворобу. Ліда розповідала про сусідів, про новий магазин, про те, як важко стало людям похилого віку.
— А знаєш, Валю, я нещодавно дізналася про службу волонтерів. Вони людям похилого віку допомагають — за покупками сходити, документи оформити. І ми можемо теж комусь допомогти. У мене руки цілі, у тебе голова світла…
— Це як?
— Та он Ганна Семенівна з першого поверху зовсім погано бачить. А ми б могли їй книжки читати, розповідати, що у світі відбувається. Галина Іванівна після перелому ходити не може — ми б готували, прибирали…
Валентина дивилася на сусідку з подивом. Невже можна так просто — взяти й почати жити інакше?
— А сенс? — вирвалося в неї. — Діти все одно кидають…
— Валечко, — Ліда поклала руку на плече, — діти виросли. У них своє життя. Але в нас теж є життя. І ми можемо прожити його гідно.
Наступного ранку Валентина зустріла по-новому. Замість звичного очікування дзвінка від сина вона подзвонила Ліді Петрівні.
— Ти серйозно казала про волонтерство?
— Ще як серйозно! Через годину чекаю тебе. Підемо до Ганни Семенівни.
Ганна Семенівна зустріла їх недовірливо. Дев’яностолітня жінка звикла до самотності і до чужої доброти не вірила.
— Нащо вам це? — прямо запитала вона. — Що хочете навзамін?
— Нічого, — усміхнулася Валентина. — Просто хочемо, щоб вам було не так нудно.
Три години вони читали вголос. Ганна Семенівна слухала, притиснувши руки до грудей, а в кінці несподівано заплакала.
— Тридцять років ніхто мені не читав… Онуки не приїжджають, донька раз на місяць подзвонить…
Валентина розуміюче кивнула. Скільки таких, як вони, сидять по квартирах і чекають уваги, якої не буде?
Ввечері подзвонив Ігор:
— Мамо, як справи? Може, потрібна допомога?
— Дякую, сину. Справляюся.
— Тобто як справляєшся? А доглядальницю знайшла?
— Не потрібна мені доглядальниця, — спокійно відповіла Валентина. — У мене тепер інші плани.
— Які плани? — в голосі Ігоря пролунала тривога.
— Корисні плани. Завтра йду допомагати Галині Іванівні з третього під’їзду. Вона після перелому лежить.
— Мамо, ти що? У тебе ж у самої рука не працює!
— А голова працює. І права рука теж. Буду читати, розмовляти. Людям не тільки фізична допомога потрібна.
Ігор мовчав. Валентина відчувала, як він намагається зрозуміти, що відбувається з матір’ю.
— Мамо, а може, все-таки краще… ну, ти розумієш…
— Розумію. Ти хочеш, щоб я сиділа вдома і чекала смерті. Тільки я передумала вмирати.
— Та що ти таке говориш!
— Правду кажу. Сорок років я жила для тебе. Тепер поживу для себе і для тих, кому дійсно потрібна допомога.
Після розмови Валентина подивилася в дзеркало. Обличчя змінилося — з’явилася якась рішучість в очах, твердість у підборідді. Вона більше не виглядала як жалюгідна старенька, кинута сином. Вона виглядала як жінка, у якої є мета.
Через тиждень у їхній маленькій групі було вже п’ятеро чоловік.
Ліда Петрівна виявилася природженим організатором, Валентина — відмінним психологом, яка вміє вислухати й підтримати. Вони читали, готували, купували ліки, але головне — вони спілкувалися. У будинку з’явився сміх, який не чули роками.
— Валечко, — сказала якось Ганна Семенівна, — а ти ж зовсім іншою стала. Ніби помолодшала.
— Та? — здивувалася Валентина. — А мені здається, я просто нарешті зрозуміла, навіщо живу.
— А раніше не розуміла?
— Раніше думала, що живу для сина. А виявилося — він для себе живе. І правильно робить. Значить, і мені пора для себе жити.
Ввечері пролунав телефонний дзвінок. Але цього разу Валентина не кинулася до трубки. Нехай почекає.
— Мамо, чому не береш трубку? — стривожено запитав Ігор. — Я хвилююся!
— А хіба ти не хотів, щоб я була зайнята і не заважала твоєму життю?
— Мамо…
— Що “мамо”? Ти отримав те, що хотів. Тепер дай мені пожити так, як я хочу.
Минув місяць. Валентина більше не чекала дзвінків сина — вона була надто зайнята. Вранці читала новини сліпій Ганні Семенівні, вдень готувала обід для Галини Іванівни, ввечері разом з Лідою планувала завтрашні справи. Квартира наповнилася звуками життя: телефонними розмовами, сміхом гостей, шумом приготування їжі для інших.
У суботу вранці у двері подзвонили. Валентина відчинила й ахнула: на порозі стояв Ігор з величезним букетом і винуватими очима дитини, що розбила вазу.
— Мамо, можна увійти?
— Звичайно, — вона відступила. — Тільки попереджаю: через годину прийде Ліда Петрівна, будемо готувати обіди для наших підопічних.
— Підопічних?
Ігор оглянув квартиру. На кухні стояли каструлі різних розмірів, на столі лежали списки з адресами й телефонами. У передпокої висіла сумка з ліками й продуктами.
— Мамо, що тут відбувається?
— Життя відбувається, сину. Справжнє життя.
Валентина заварила чай і сіла навпроти сина. Ігор виглядав розгубленим — явно не очікував побачити таку зміну.
— Мамо, я… я хотів вибачитися. Той лист… я не те хотів сказати.
— А що хотів?
— Я злякався, розумієш? Злякався відповідальності, лікарні, того, що не впораюся…
— І вирішив, що краще одразу відмовитися?
— Так, — тихо зізнався Ігор. — Катя сказала, що ми загубимо сім’ю, якщо візьмемо тебе до себе. А я… я повірив.
Валентина уважно подивилася на сина. В його очах читався щирий біль, сором, бажання виправитися.
— Знаєш, Ігорцю, а Катя мала рацію.
— Як це?
— Якщо людина допомагає неохоче, з почуття обов’язку, — це не допомога. Це мука для всіх. Краще чесно сказати “не можу”, ніж мучитися й мучити інших.
— Але ти ж мама… ти мене народила, виростила…
— Саме тому я хочу, щоб ти був щасливий. А щастя не можна побудувати на жертвах і докорах.
Ігор мовчав, переварюючи почуте. За вікном грали діти, і Валентина згадала, як колись так само грав її син.
— Мамо, а можна… можна я буду допомагати вашій групі? Грошима, продуктами, машиною…
— Можна. Але не з почуття провини, а тому що дійсно хочеш.
— Хочу. Правда хочу. Я дивлюся на тебе й розумію — ти стала якоюсь… сильною. Впевненою. Ніби розправила плечі.
— Так і є. Знаєш, коли допомагаєш іншим, розумієш власну цінність. Я більше не жалюгідна хвора стара жінка. Я потрібна людям.
— А мені ти не потрібна?
Валентина усміхнулася:
— Потрібна. Але як мати дорослого чоловіка, а не як обуза. Приїжджай у гості, дзвони, розповідай про роботу, про дітей. Але живи своїм життям, а я буду жити своїм.
У двері подзвонили — прийшла Ліда Петрівна.
— О, Ігор! — зраділа вона. — Нарешті познайомимось! Мама так про тебе розповідає!
Валентина засміялася, дивлячись на здивоване обличчя сина. Він явно не очікував, що мати може бути центром уваги й поваги.
— Мамо, — тихо сказав він, ідучи, — пробач мене.
— Немає за що пробачати, сину. Ти дав мені можливість знайти себе.
Ввечері Валентина сиділа в кріслі з книгою. На столі лежав новий лист — але тепер уже вона писала. Ганні Семенівні, яка переїхала до доньки в інше місто. “Дорога Ганночко, як справи на новому місці? Ми дуже сумуємо…”
Життя тривало. Нове, сповнене сенсу життя.
