Моя подруга Алла, ніколи не думала, що у неї появиться батько, коли їй буде 30 років, а батьки одружаться майже через сорок літ. Матір Алли, Людмила росла в дуже суворій сім’ї. Батько всіма керував і всім управляв, у неї ще було двоє менших братиків та сестричка.
Дивом якимось її вдалося випросити в батька можливість піти навчатися в училище в район. Людмила була сором’язлива, зовсім не користувалася косметикою та мала довгу косу.
Цим вона відрізнялася на фоні своїх однокурсниць, які носили коротенькі спіднички, фарбували очі та майже всі були з кучерявим волоссям. Тож майже всі потішалися дівчиною, говорячи її: ” Звідки вона така взялася?”. Але через місяць, під пильним супроводом сусідок по кімнаті в гуртожитку Людмила стала змінюватись.
Почала робити макіяж, носити коротші спідниці та навіть перший раз пішла на дискотеку. Коли приїжджала додому то звісно, старалася щоб батько нічого не помітив.
Невдовзі вона познайомилася з хлопцем. У них зразу зародилися взаємні почуття, та тривали стосунки недовго, тільки місяць. Руслан вирішив поїхати за кордон та заробити гроші. Він говорив Людмилі: ” не встигнеш і оглянутись як я повернусь, зате грошей зароблю, приїду і одружимося”.
Та недобре передчуття огортали дівчину, не хотіла вона щоб він їхав. Так після цього, не отримала вона жодної звістки від коханого. Губилася Людмила в здогадках, не вірила що він її міг покинути.
Та через деякий час, дівчина відчула що з нею щось не те, подруги їй підказали, і вона зрозуміла, що знаходиться при надії.
Всі думали що дальше робити, кожна радила інше. Одна не лишати дитину, інша шукати родичів Руслана.
Та Людмила вирішила подзвонити до своєї тітки Віри, та попроситися до неї жити на певний час. І звісно попросити її щоб вона батькам нічого не сказала. Віра була доброю жінкою і любила свою небогу Людмилу, тож одразу погодилась. Так у Людмили і появилася донечка Алла. Ще якийсь час вона жила у своїй тітки, але потім поїхала в інше місто та влаштувалась на роботу.
Заміж Людмила так і не вийшла. Хоча мала кавалерів, але жодний так її більше до душі і не припав. Там назавжди поселився Руслан. Його образ навіть за три десятки років з точністю зберігся у пам’яті жінки. Хоча Людмила навіть жодного фото немала коханого.
Роки йшли, моя подруга Алла вийшла заміж та подарувала своїй матері двоє внуків. І одного разу, коли Людмила після роботи вирішила сходити в магазин, щоб купити смаколики для внуків, то помітила біля під’їзду незнайому машину з іноземними номерами, біля якої стояв знайомий силует чоловіка, він тримав красивий букет квітів та пильно дивився у вікно її квартири.
Жінка остовпіло, не пам’ятаючи як підійшла до нього і тихо промовила: ” Русланчику це ти?” Чоловік обернувся і стояв як укопаний.
А потім все ж проговорив: ” Невже це ти Людочка, я зустрів ще таки тебе, дякувати Богові”. Вони проговорили всю ніч, як виявилось, що з Русланом стався нещасний випадок на роботі. Згодом, він потрапив до оселі батьків Людмили, але його звідти прогнали. Так як її батько, все ж дізнався що Людмила привела у світ дитину невідомо від кого, відмовився від неї.
Потім життя його знову закинуло за кордон. А у це маленьке містечко, де зараз мешкала Людмила, він приїхав, бо був родом звідси.
Наступного дня Руслан познайомився з дочкою Аллою, та двома внуками. Алла дізнався всю історію своїх батьків, звісно зраділа появі батька, та й діти теж були раді, що у них тепер не тільки є бабуся а й дідусь.
Потім вони одружилися, як виявилось для цього потрібно було чекати аж цілих тридцять сім років.
Автор: Нінелія
