Рита не встигла скинути дзвінок чоловіка й несподівано почула жіночий голос на тому кінці. Жінка представилася медсестрою з лікарні, але правда виявилася зовсім неочікуваною.
Рита дивилася на екран телефона, де висвічувалося ім’я «Максим». Палець завмер над червоною кнопкою — вона збиралася скинути виклик, як робила останні три дні. Вони посварилися через дрібницю, через її втому та його неуважність, і тепер обидва вперто мовчали, чекаючи, хто перший здасться.
Телефон продовжував вібрувати в її руці. Рита зітхнула й випадково зачепила зелену кнопку.
— Алло? — пролунав жіночий голос. М’який, трохи хриплуватий, явно не Максимів.
Рита завмерла. Серце шугнуло кудись униз.
— Вибачте, а хто це? — видушила вона, відчуваючи, як пересихає в роті.
— Мене звати Лєна, — відповіла жінка після паузи. — А ви… ви Рита?
— Так. А де Максим? Чому ви говорите з його телефона?
Знову пауза. Занадто довга, занадто важка. Рита почула, як жінка глибоко вдихнула.
— Слухайте, мені дуже ніяково… Я медсестра в міській лікарні. Максим зараз у нас.
Світ навколо Рити хитнувся. Вона опустилася на диван, не відчуваючи ніг.
— Що?! Що трапилося?! З ним усе гаразд?!
— Він при свідомості, не хвилюйтеся, нічого серйозного. Його телефон розбився під час події, але сім-карта ціла. Я вставила її у свій телефон, щоб зателефонувати рідним. У його контактах ви записані як «дружина», тому я…
— Яка лікарня? — перебила Рита, уже хапаючи куртку. — Я зараз буду!
— Міська центральна, приймальне відділення. Але послухайте, може, спочатку…
Рита не дослухала. Вона кинулася до дверей, на ходу взуваючись. Руки тремтіли так сильно, що не одразу вдалося застібнути куртку. У голові крутилася одна думка: Максим у лікарні. Один. А вона три дні дмухала на нього через якусь дурницю.
Лікарняний коридор пах хлоркою і чимось гірким. Рита майже бігла повз білі стіни, роздивляючись номери палат. Медсестра на посту показала їй напрямок. Четверта палата праворуч. Двері прочинені.
Рита завмерла на порозі. Максим лежав на ліжку, блідий з забинтованою рукою. Поруч із ним сиділа жінка — та сама Лєна. Молода, років тридцяти, із темним волоссям, зібраним у хвіст, у білому халаті. Вона щось тихо говорила Максиму, і він слабо посміхався у відповідь.
— Максиме! — вирвалося в Рити.
Він повернув голову, і його обличчя засяяло.
— Рито… Ти приїхала.
Вона кинулася до нього, ледь стримуючи сльози. Лєна тактовно підвелася й відійшла до вікна, даючи їм побути вдвох.
— Що з тобою?! — Рита обережно торкнулася його руки, боячись щось зачепити. — Як ти себе почуваєш?
— Нормально. Живий, — Він спробував пожартувати, але голос здригнувся. — Думав про тебе всю дорогу в швидкій. Що ми посварилися, що я був ідіотом…
— Ні, це я була неправа, — схлипнула Рита. — Вибач. За все.
Максим стиснув її пальці здоровою рукою.
— Гаразд, давай не з’ясовуватимемо стосунки. Головне, що ти тут.
Рита кивнула і згадала про Лєну. Обернувшись, вона побачила, що та стоїть біля вікна, роздивляючись щось у телефоні, намагаючись не заважати.
— Лєно? — покликала Рита.
Медсестра підвела голову.
— Так?
— Дякую вам. Величезне спасибі, що зателефонували мені.
Лєна м’яко посміхнулася.
— Нема за що. Просто робила свою роботу. Мені здалося важливим, щоб його близькі знали.
— Якби не ви, я б… — Рита осіклася, не знаючи, як продовжити. — Загалом, дякую.
— Рада допомогти. — Лєна підійшла ближче. — Максима залишать на ніч під наглядом, але завтра, якщо все буде добре, зможете забрати додому. Я чергую до ранку, тож якщо щось знадобиться — звертайтеся.
Рита вдячно кивнула. Лєна вийшла з палати, безшумно причинивши за собою двері.
— Хороша жінка, — тихо сказав Максим. — Коли мене привезли, я був у напівнепритомності. Вона сиділа зі мною, поки лікар не прийшов. Заспокоювала.
— Так, — погодилася Рита, відчуваючи укол провини. — А я в цей час сиділа вдома і сердилася на тебе.
— Досить. — Максим потягнув її ближче. — Ми обоє були неправі. Головне, що зараз усе позаду.
Рита провела в лікарні весь вечір. Вони говорили про все: про сварку, про те, як легко втрачається те, що важливо, про страх і полегшення. До ночі Максим задрімав, змучений болем і ліками, а Рита все сиділа поруч, не в силах піти. До палати зазирнула Лєна з підносом.
— Принесла чай. Подумала, вам знадобиться.
— Дякую, — Рита взяла чашку, вдихаючи аромат м’яти. — Ви дуже добрі.
Лєна присіла на край сусіднього ліжка.
— Просто розумію, як це. Три роки тому мій чоловік потрапив у пригоду. Теж у цій лікарні лежав. Я тоді ще не працювала тут, була просто відвідувачкою. Дуже злякалася. Тому тепер намагаюся робити для інших те, що хотіла б, щоб зробили для мене.
Рита подивилася на неї з новим розумінням.
— Ваш чоловік… він одужав?
— Так. Зараз із ним все чудово. — Лєна посміхнулася, але в її очах майнуло щось сумне. — Хоча після того випадку багато що змінилося. Я зрозуміла, що хочу допомагати людям, і пішла вчитися на медсестру.
— Отже, із такої ситуації вийшло щось хороше.
— Можна сказати й так. — Лєна допила свій чай і встала. — Гаразд, піду, у мене ще купа справ. Якщо що — я на посту.
— Лєно, зачекайте, — зупинила її Рита. — А ваш телефон… Сім-картка Максима все ще там?
— Ах так, зовсім забула! — Лєна полізла в кишеню халата й дістала телефон. — Зараз поверну.
Вона акуратно вийняла картку й простягнула Риті.
— Дякую, що подбали, — тихо сказала Рита. — І за дзвінок теж. Не знаю, що б я робила, якби не дізналася…
— Усе гаразд. — Лєна поклала руку їй на плече. — Головне, що ви зараз разом. Бережіть одне одного.
Уранці Максима виписали. Рита допомогла йому одягнутися й довела до виходу, де на них чекало таксі. Перед виходом вони зайшли на пост, щоб попрощатися з Лєною.
— Ви їдете? — спитала та, відриваючись від паперів.
— Так, додому. — Максим простягнув їй руку. — Дякую за все. Ви справжній професіонал.
Лєна потиснула його руку, а потім несподівано обійняла Риту.
— Будьте щасливі, — прошепотіла вона. — І не витрачайте час на дурниці.
— Не будемо, — пообіцяла Рита, відчуваючи клубок у горлі.
Удома, влаштувавши Максима на дивані з подушками й пледом, Рита нарешті змогла видихнути. Вона заварила каву й сіла поруч із ним.
— Знаєш, — почав Максим, — ця ситуація… вона ніби струснула мене. Я лежав там, у лікарні, і думав: а раптом усе? Раптом я не встигну сказати тобі, як ти важлива для мене?
— Не треба, — Рита поклала палець йому на губи. — Не треба про це.
— Ні, треба. Ми надто часто забуваємо говорити одне одному важливе. Робота, побут, якісь дрібниці… А потім трапляється щось таке, і розумієш: усе це — неважливо.
Рита кивнула, не в силах говорити.
— Я люблю тебе, Рито. Вибач, що не говорив це достатньо часто.
— Я теж тебе люблю. — Вона притулилася до нього, обережно, щоб не зачепити хвору руку. — І я теж винна. Ми обоє були надто зайняті, щоб помічати одне одного.
Вони сиділи так якийсь час, мовчки, слухаючи цокання годинника і шум дощу за вікном.
— Лєна сказала правильну річ, — згадала Рита. — Що не можна витрачати час на дурниці.
— Мудра жінка, — погодився Максим. — Добре, що вона зателефонувала тобі. Хоча знаєш, коли я отямився й побачив її, на секунду подумав, що це янгол.
Рита розсміялася крізь сльози.
— Може, так воно і є. Янгол у білому халаті.
За кілька днів Рита знову опинилася біля лікарні. Вона принесла з собою букет і коробку цукерок. На посту чергувала інша медсестра — літня, з утомленим обличчям.
— Добрий день. Я шукаю Лєну. Вона працює в приймальному відділенні.
— Лєну? — медсестра підняла брови. — У нас три Лєни. Прізвище не знаєте?
— Ні, на жаль. Вона чергувала в понеділок увечері, десь тридцять років, темне волосся…
— А, Лєнка Соколова! — прояснила медсестра. — То вона ж у відпустці вже тиждень як. В Одесу поїхала з чоловіком.
— Що? — Рита розгубилася. — Але це неможливо. Вона була тут у понеділок, вона…
— Дівчинко, я точно знаю. Ми з нею в одній зміні працюємо. Вона ще перед від’їздом усіх дістала розповідями про море й сонце. — Медсестра всміхнулася. — Може, ви плутаєте з кимось?
— Ні, я не плутаю. — Рита дістала телефон. — У мене навіть запис розмови з нею є, я…
Але коли вона відкрила журнал викликів, серце завмерло. Дзвінок від Максима того вечора справді був. Але тривав він лише три секунди — рівно стільки, скільки потрібно, щоб випадково натиснути кнопку. Жодних вхідних з незнайомого номера. Жодних інших дзвінків.
— Щось не так? — занепокоїлася медсестра.
— Я… не знаю. — Рита повільно прибрала телефон. — А може, є ще хтось? Інша Лєна?
— Ну, є Олена Марківна з хірургії, але їй шістдесят років. І Лєночка з реєстратури, але вона молоденька, років двадцять п’ять, і блондинка. Не підходять, так?
— Ні, не підходять. — Рита відчула, як по спині пробіг холодок. — Дякую. Вибачте за турботу.
Вона вийшла з лікарні, стискаючи в руках букет. На вулиці мрячив дощ, і краплі стікали по пелюстках троянд. Рита зупинилася під козирком, намагаючись зрозуміти, що сталося.
Жіночий голос у трубці. М’який, учасний. Лєна, яка знала ім’я Рити, знала про сварку, про те, що вони не розмовляли кілька днів. Лєна, яка сиділа з Максимом у палаті, яка принесла чай, яка обійняла її на прощання. Але телефон показував, що розмови не було. Що це було? Утома? Стрес? Чи щось інше?
Удома Максим спав на дивані, вкритий пледом. Рита тихенько пройшла на кухню, поставила квіти у вазу і довго дивилася у вікно, де за склом пливли сірі хмари. Може, й справді здалося. Може, вона так переживала, що мозок сам створив потрібний образ — янгола-охоронця, який зателефонував і привів її до Максима. Але тоді як вона опинилася в лікарні? Хто сказав їй адресу?
Рита знову дістала телефон. Прогортала історію повідомлень, викликів, браузера. Жодних слідів того, як вона дізналася, до якої лікарні везли Максима.
— Рито, ти чого там? — сонний голос чоловіка донісся з вітальні.
— Іду, — відгукнулася вона й відклала телефон.
Може, не все в цьому світі можна пояснити. Може, іноді трапляються речі, які просто потрібно прийняти з вдячністю. Вона підійшла до Максима, сіла поруч, і він сонно притулив її до себе.
— Усе добре? — пробурмотів він.
— Так, — Рита поцілувала його. — Усе чудово.
А десь на іншому кінці міста жінка з темним волоссям, зібраним у хвіст, сиділа у кріслі й дивилася на захід сонця. Нікуди на море з чоловіком вона не поїхала. І чоловіка у неї не було, як виявилося потім. Тільки коханець. Її телефон лежав у сумці, вимкнений.
Рита довго стояла на кухні, дивлячись, як дощ розмиває обриси будинків за вікном Щось у цій історії не складалося. Надто багато «випадковостей». Надто багато прогалин Вона знову відкрила телефон Максима. Після лікарні він купив новий апарат, але сім-картку залишив ту саму. Рита пам’ятала, як «Лєна» дістала її з кишені халата й простягнула їй — акуратно, ніби боялася торкнутися зайвого.
Рита зайшла в налаштування, переглянула деталізацію дзвінків у застосунку оператора. І раптом завмерла. Того вечора був не лише її пропущений виклик За пів години до «випадкового» з’єднання — довга розмова. Двадцять сім хвилин. З номером, не збереженим у контактах. Серце почало калатати так гучно, що аж у вухах зашуміло.
Рита скопіювала номер і вбила його в пошук. Спочатку шукала у різних чатах. Фото профілю завантажилося не одразу. Коли з’явилося, у неї підкосилися ноги. Темне волосся, зібране у хвіст. Легка хриплувата усмішка. Та сама. Ім’я — Олена. Статус: «Чергові ночі — найважчі».
Рита сіла. Отже, вона існує. Але не як випадкова медсестра-янгол. Вона зайшла далі — у старі фото. На одному з них Максим. У лікарняному коридорі. Усміхається. Фото зроблене кілька місяців тому. Підпис: «Мій впертий пацієнт знову порушує режим».
Рита відчула, як щось усередині тихо ламається. Без крику. Просто стає на свої місця.
Лікарня. Напівнепритомність. Телефон у її руках. Вона знала ім’я Рити. Знала, що вони посварилися. Знала достатньо, щоб зіграти роль турботливої сторонньої людини. А дзвінок тривав три секунди, бо Максим, мабуть, отямився. Або вона зрозуміла, що сказала зайве. Рита піднялася і вийшла у вітальню.
— Максиме, — тихо сказала вона.
Він розплющив очі.
— Що сталося?
Вона простягнула йому телефон. Відкритий профіль. Фото. Номер.
— Хто це?
Він подивився — і зблід.
— Рито, я… — він ковтнув. — Це не те, що ти думаєш.
— Тоді поясни, що я маю думати, — її голос був дивно спокійний. — Чому твоя «випадкова медсестра» має з тобою фото тримісячної давності? Чому ви розмовляли двадцять сім хвилин перед тим, як вона «вставила сім-карту»? І чому в лікарні кажуть, що вона була у відпустці?
Мовчання. Тяжке. Густе. Максим опустив голову.
— Це… почалося навесні, — тихо сказав він. — Кілька зустрічей. Нічого серйозного. Я думав, це просто… дурість. Ти була зайнята, ми віддалилися…
Рита гірко всміхнулася.
— І ти вирішив «наблизитися» до медсестри?
Він мовчав.
— Вона знала про нашу сварку? — спитала Рита.
— Я… розповідав.
Ось і все. Жодного янгола. Жодного дива. Коханка. І правда випадково виплила — не через ревнощі, не через підозри, а через його ж страх у швидкій, через невдалий дзвінок, через те, що вона не встигла скинути. Рита сіла навпроти нього.
— Знаєш, що найважче? — сказала вона тихо. — Не зрада. А те, як красиво ви все зіграли. Турбота. Чай із м’ятою. Обійми. «Бережіть одне одного».
Максим закрив обличчя руками.
— Я збирався все припинити.
— Але не припинив.
Вона підвелася. Усередині не було ні крику, ні сліз. Лише ясність. Та сама ясність, яка приходить після довгого дощу.
— Ти казав, що лікарня тебе струснула, — сказала вона. — Мене теж.
— Рито, не роби поспішних висновків…
— Це не поспіх. Це наслідок.
Вона пройшла до спальні й дістала валізу. Рухи були повільні, точні. Ніби вона давно знала, що колись це зробить.
— Ти ж любиш чесність? — озвалася вона з кімнати. — Тепер у нас буде тільки правда. Без янголів у білих халатах.
Максим сидів на дивані, безсилий щось змінити. А десь далеко жінка з темним волоссям дивилася на захід сонця. Її телефон завібрував — коротке повідомлення: «Вона знає».
Олена прочитала його і довго не відповідала. Бо іноді правда випливає не тоді, коли її планують викрити. А тоді, коли хтось просто не встигає скинути дзвінок.
Рита складала речі мовчки. Не кваплячись. Не демонстративно. Акуратно — сорочки до сорочок, штани до штанів. Наче готувала валізу в дорогу людині, яка просто їде у відрядження. Максим сидів у вітальні, розгублений і якийсь раптом чужий.
— Рито, давай поговоримо… — спробував він знову.
— Ми вже поговорили, — спокійно відповіла вона, не підвищуючи голосу. — Тепер — логістика.
Вона застібнула валізу й вийшла до нього.
— Куди ти зібралася? — тихо спитав він.
— Не я, — Рита взяла телефон. — Ти.
Вона відкрила застосунок таксі й ввела адресу. Село, де жила його мати. Сто п’ятдесят кілометрів від міста.
— Рито, ти серйозно?
— Абсолютно.
Вона натиснула «замовити».
— Тобі є куди їхати, — продовжила вона рівним голосом. — Мама тебе прийме. Вона завжди знала, що ти особливий. Особливо коли справа доходить до відповідальності.
— Це жарт? — він підвівся. — Ти виганяєш мене, як хлопчиська?
— Ні. Я відправляю дорослого чоловіка туди, де йому комфортніше. Де його зрозуміють. Де не потрібно прикидатися вірним чоловіком.
Він хотів щось сказати — виправдатися, звинуватити її в холодності. Але слова не знаходилися. Телефон пискнув: «Автомобіль буде через 4 хвилини».
— Рито… — його голос зламався. — Це кінець?
Вона подивилася на нього довго. Спокійно.
— Ні. Кінець був тоді, коли ти почав жити подвійним життям. Зараз — просто фінал.
У двері подзвонили — водій повідомив, що чекає.
Рита взяла валізу, відчинила двері й поставила її на сходовий майданчик.
— Машина біля під’їзду, — сказала вона. — Дорога довга. Подзвони, як доїдеш.
Максим стояв нерухомо.
— Ти навіть не плачеш, — прошепотів він.
— Я відплакала те, чого ще не знала, — відповіла вона. — Інтуїція завжди знає раніше.
Він повільно взяв валізу. Зупинився на порозі.
— А якщо я все виправлю?
— Виправляють помилки. А зрада — це вибір.
Двері зачинилися тихо. Без грюкоту. Рита підійшла до вікна. Побачила, як Максим сідає в таксі. Машина рушила й повільно зникла за поворотом. У квартирі стало неприродно тихо. Вона глибоко вдихнула. Видихнула. Підійшла до столу, взяла його чашку, з якої він пив каву вранці, і спокійно вимила її. Потім — його зубну щітку. Потім — парфуми з полиці у ванній.
Телефон завібрував. Невідомий номер. Рита подивилася на екран. Не відповіла. Заблокувала. Підійшла до вікна знову. Дощ уже припинився. Хмари розходилися, і між ними пробивалося вечірнє світло. І вперше за довгий час вона відчула свободу.
Іноді правда приходить випадково — через один незакінчений дзвінок. Але піти — це вже свідомий крок. І цього разу вона його зробила.
