Саме сусід підказав мені, що хату варто не просто тримати, а вкладати у неї гроші, зробити ремонт. «Ти вкладеш кілька тисяч гривень, а продаси дорожче, — підморгував він, — а кузини обійдуться. Я всміхалася: саме так і хотіла.
Бабуся з дідусем часто говорили про те, що сім’я — найцінніше, що у нас є. Я, звісно, кивала головою, але всередині думала, що цінніше за квадратні метри нічого не існує. Вони лишили після себе квартиру у центрі міста та стару хатину в селі за сто п’ятдесят кілометрів. Ще в дитинстві було вирішено, що квартира перейде мені. Дідусь довго сміявся з того, що «онучка уміє вираховувати вигоду навіть тоді, коли ділити ще нічого», але таки зробив усе по закону. Я фактично доглядала за ним останні місяці, тож усі розмови про несправедливість відразу відкидала. Хто доглядав, той і отримав — ось і вся арифметика.
Хатину в селі дід переписав на свого сина, мого дядька. Дядько, чоловік добрий, але трохи м’якотілий, завжди піддавався на чужі вмовляння. Він бачив, що я хоча б раз на рік їжджу в те село, доглядаю подвір’я, кошу траву, прибираю. Його доньки, мої двоюрідні сестри, Олена і Марина, навіть не знали, з якого боку відчиняються ворота. Тож, коли він вирішив переписати хату на мене, я навіть не здивувалася. Сказала йому: «Ти правильно робиш, у моїх руках вона не пропаде». Він зітхнув з полегшенням, і на тому домовилися.
Кузини ж обурилися. Олена написала мені у месенджері довгий потік образ, мовляв, я спершу «віджала» квартиру, а тепер і до хати добралася. Марина взагалі перестала вітатися, хоча ще недавно клялася, що їй та хата не потрібна. Вони так і не змогли зрозуміти просту річ: дядько був живий, він сам вирішив, кому що віддати. Але тепер, у їхніх очах, я стала зрадницею й підступною жінкою.
Микола, мій сусід з того села, чоловік практичний, з руками золотими, але з характером лиса: хитрий, вигідний тільки для себе. Саме він підказав мені, що хату варто не просто тримати, а вкладати у неї гроші, зробити ремонт. «Ти вкладеш кілька тисяч гривень, а продаси дорожче, — підморгував він, — а кузини обійдуться. Я всміхалася: саме так і хотіла.
Я обурилася, адже мова йшла про великі гроші в ту халупу. Проте вирішила послухатися поради. Нові вікна, дах перекрили, кухня, як у журналі. Сусіди приходили дивитися, ахали. Дядько, побачивши результат, навіть просльозився: мовляв, добре, що віддав саме мені. А Олена і Марина тільки й знали, що шипіти за спиною. Вони образилися, а я тим часом відчувала себе переможницею.
Та була ще Іра, моя давня подруга зі школи. Вона знала все: і про квартиру, і про хатину, і про кузин. Іра була розумною та обережною, завжди намагалася втримати мене від занадто різких кроків. «Послухай, — казала вона, — не дратуй родичів, не виставляй усе на показ. Бо це погано закінчиться». Я відмахувалася. Що вони мені зроблять? У суд подадуть? Хай спробують. У мене папери, підписи, печатки, усе чисто.
Одного разу я приїхала в село й застала у дворі Марусю, сусідку, яка завжди знала всі плітки. Вона перехрестилася й прошепотіла: «Берись за розум, бо твої кузини не зупиняться». Я засміялася, але від її тону мороз пробіг по спині.
Далі почалися незрозумілі речі. Хтось почав ламати паркан, викидати сміття під хвіртку, малювати на воротах образи. Я підозрювала кузин, але доказів не мала. Дядько відмовчувався, казав, що його доньки до цього непричетні. А Олена й Марина тим часом у соцмережах писали натяки: «Деякі люди не знають, що чуже добро щастя не приносить». Їхні подруги коментували, що я «нахабна і підла». Мене це не зупиняло, навпаки, заводило. Я принципово вкладала ще більше грошей у ремонт, аби показати: ось хто справжній власник.
Микола запропонував мені хитрий план: «Оформи будинок не на себе, а на підставну особу. Наприклад, на мене. Тоді вони нічого не доведуть, навіть якщо захочуть судитися». Ідея була ризикована, але я погодилася. Ми оформили частину документів на нього, домовившись, що згодом я все поверну. Це була моя найбільша помилка.
Тільки потім я зрозуміла, що з цього не вийде нічого доброго. Микола, відчувши, що будинок фактично у його руках, почав вимагати свою «частку». Він натякав, що може продати хату без мого дозволу. Спершу я сприймала це як жарт, але невдовзі він приніс якісь папери і прямим текстом заявив: «У мене вже є покупець на половину. Якщо не хочеш втратити все – плати мені».
Я кипіла від образи, та нічого не могла зробити. Формально частина власності вже була на ньому. Мені залишалося лише кусати губи і домовлятися. Я давала йому гроші, обіцяла відсоток від продажу, вигадувала компроміси. Але сусід відчув владу, і чим далі, тим більше вимагав.
Олена й Марина об’єдналися проти мене. Вони подали позов, мовляв, я вплинула на дядька і змусила його переписати хату нечесно. У суді вони грали роль ображених дочок, які лишилися ні з чим. Вони плакали, розповідали, як «підла кузина» використала довірливість їхнього батька. Суддя слухав уважно, нотував. Я виступала впевнено, тримала в руках копії документів, показувала чеки на ремонт. Але навіть у мене всередині зароджувалися сумніви: а що, як цього разу я не вийду сухою з води?
Справу відкладали кілька разів. Усі знайомі знали, що ми судимося. У під’їзді на мене дивилися косо, сусіди перешіптувалися. Іра благала: «Відпусти ти ту хату. Вона тобі принесе тільки біду». Та я вперто повторювала: «Я вже вклала сюди надто багато, щоб відмовлятися».
Після того як дядька не стало, ситуація загострилася. Він пішов тихо, в лікарні, так і не сказавши нічого на мою користь. Я чекала, що він бодай залишить заповіт чи лист, але нічого не було. На похороні Олена й Марина не дивилися на мене. В їхніх очах я бачила підступ: тепер вони відчували себе переможницями.
І справді, через кілька тижнів суд ухвалив рішення: спадкову справу треба переглянути, а частину майна, заморозити до з’ясування. Це означало, що мої вкладення повисли у повітрі. Я сиділа на кухні, дивилася на стоси квитанцій і розуміла, що кожна витрачена гривня – це тепер мій власний камінь на шиї.
А потім грянув справжній удар. Микола, користуючись тим, що його ім’я стояло в документах, продав половину будинку якомусь чужому чоловіку. Той приїхав у село, почав міряти двір, щось креслити, говорити, що планує там бізнес. Я мало не зомліла: моя «перемога», мій «трофей» тепер поділений між мною та чужаком, з яким я навіть не знайома.
Я кинулася до Миколи, вимагала пояснень. Він тільки розвів руками: «Ти ж сама мене сюди вплутала. Бізнес є бізнес». Його сміх звучав у моїх вухах, наче вирок.
Від Іри я перестала чути підтримку. Вона втомилася від моїх авантюр і просто сказала: «Ти отримуєш те, чого прагнула. Хочеш бути підлою, отримуй підлий результат». Вона більше не брала слухавку.
Кузини тим часом святкували. У соцмережах вони викладали фото з напоями, підписуючи: «справедливість існує». Люди лайкали, підтримували, і мені хотілося кричати. Я ж бачила, що «справедливість» — це лише слово. У реальності залишилися руїни моїх планів, борги й репутація, яка пішла в небуття.
Найгірше було інше. Моя донька якось спитала: «Мамо, чому тітки кажуть, що ти забрала чуже? Це правда?» Я відкрила рота, але не знайшла слів. У горлі стояв клубок. Бо всередині я знала: так, це правда. Я забрала. І квартиру, і хату — все це було не про любов і пам’ять, а про мою жадібність. Я хотіла довести, що я розумніша, хитріша, сильніша. І довела. Тільки кінець виявився таким, якого я зовсім не планувала.
Тепер, коли я дивлюся на ті нові шпалери й дорогу техніку в хаті, мене охоплює лише порожнеча. Будинок, за який я боролася, став для мене в’язницею. Кузини не пробачили, дядька більше немає, Микола зник з грошима, чужак планує облаштувати тут готель, а Іра не виходить на зв’язок. Я дійсно виявилася підлою, тільки тепер це слово звучить не як образа, а як остаточний вирок.
