— Саме тому, що ти була у мене в лікарні лише раз. А Костя — жодного. І онуки — теж. Коли мене виписали після процедур, я таксі викликала, щоб дістатися додому. І зустрів мене порожній холодильник і пил на меблях. Ви знаєте, скільки коштують мої ліки? Хтось із вас поцікавився цим, чи запропонував допомогу? А тепер ви говорите, що турбуєтеся про моє здоров’я?
— Мамо, я не розумію, чому ти тримаєшся за ту дачу. Ти ж ніколи нею не займалася — все робив тато, а ти лише прогулювалася й квіточки нюхала. Навіщо вона тобі зараз? Ми з Костею якось туди заїжджали. Де ті розкішні рожеві кущі, які садив тато? Де лілії? На клумбах тепер тільки якісь прості квіти, що не потребують догляду.
— Дашо, я вже казала вам із Костею: зараз я не хочу продавати дачу. Чому ви так наполягаєте? Це ж пам’ять про вашого батька. А квіти я висадила такі, за якими можу доглядати сама. Так, це не троянди, але щоб було гарно, я спеціально підбирала рослини так, щоб клумби цвіли все літо, — спокійно пояснила мати.
— Мамо, я не знаю, чому тато за заповітом залишив усе тобі: і квартиру, і дачу, і машину. Але мені здається, що ти мала б сама виділити нам із Костею якусь частку спадку. Це було б справедливо, — продовжувала дорікати Дарина. — Ви й у дитинстві нас особливо не балували. У деяких моїх однокласників, де в сім’ї грошей було значно менше, щороку були відпустки за кордоном. А ми за всі роки лише двічі літали в Туреччину. А весь інший час — на дачі. Ми своїх дітей так не обділяємо: вони вже купалися і в Червоному, і в Середземному, і в Адріатичному морі.
Останні слова Дарина вимовила з гордістю — ніби хотіла показати, що вони з братом для своїх дітей не шкодують нічого, на відміну від батьків.
— Так, ваш батько добре заробляв, та й я непогано. Відкрию тобі секрет: я теж мріяла проводити літні відпустки на морі. Але твій батько любив свою дачу. Пам’ятаєш, як ранньою весною він купував насіння різних квітів, як доглядав за трояндами? А як він дбав про цибулини лілій і гладіолусів, готуючи їх до зимівлі — возився з ними, наче з немовлятами! — з теплотою згадала Олена Миколаївна.
— А ми в цей час купалися в місцевій річечці, а не в морі, — скривилася Даша.
— Ви не були обділені ні увагою, ні матеріально. Костя ходив у спортивні секції, ти займалася бальними танцями. Це теж коштувало грошей. А ще ми оплатили навчання в університеті — спочатку Кості, потім тобі. І на весілля кожен із вас отримав суму, достатню, щоб одразу взяти квартиру в іпотеку. Я вважаю, що це чимало. Поки ваші діти були маленькі, вони всі канікули проводили з нами на цій дачі — і вас це цілком влаштовувало. А тепер ви вимагаєте її продати.
— Ти ж знаєш, у Кості Христина наступного року вступатиме, а у нас з Олексієм — Антон через два. Дітям потрібні репетитори. Якщо продати дачу і розділити гроші, нам якраз вистачить — ми все підрахували, — у голосі Даші прозвучала надія, вона, здавалося, відчувала, що мати готова поступитися.
— А коли у Кості підросте Артем, а у тебе Соня, вам, мабуть, теж здасться, що мені вистачить однокімнатної квартири, а цю трикімнатну можна буде продати й оплатити навчання дітям, — холодно відказала Олена Миколаївна.
За тим, як почервоніла донька, вона зрозуміла, що не надто помиляється у своїх здогадках.
— Знаєш, Дашо, ми з твоїм батьком не планували оплачувати навчання онуків і не відкладали грошей на ці цілі. Думаю, що і ви з Олексієм, і Костя з Юлею повинні самі роз’язувати ці питання.
Даша пішла, а Олена Миколаївна залишилася сидіти на кухні, обмірковуючи, де ж вони з чоловіком припустилися помилки. Чому дорослі діти й досі вважають, що батьки їм щось винні? Так, вони піклуються про своїх дітей, а от про те, що батькам іноді потрібна їхня турбота, навіть не замислюються.
Під час останнього візиту до лікаря Олені Миколаївні озвучили неприємні підозри та порадили пройти додаткові обстеження. Вона подзвонила своїй молодшій сестрі Ліді, яка двадцять років працювала у профільному медичному центрі у столиці. Ліда відрізала:
— Приїжджай негайно, не зволікай.
Сестра жила сама у двокімнатній квартирі — розлучилася давно, а дітей у неї не було. Тому Олена знала, що не завдасть їй клопоту, і через два дні була у Києві.
Діагноз, на жаль, підтвердився. Та лікарі заспокоїли:
— Якщо почати лікування негайно, прогноз цілком сприятливий.
Повернувшись додому, Олена Миколаївна лягла в стаціонар. Щоб не чекати по кілька тижнів на обстеження та процедури, вона обрала приватну клініку. Гроші на лікування поки були. А якщо закінчаться — отоді й продасть дачу.
Після стаціонару їй призначили амбулаторне лікування, і наприкінці літа Олена поїхала на дачу. У селищі людей майже не залишилося — батьки з дітьми повернулися в місто, готуючись до школи.
Виходячи в сад, Олена насолоджувалася тишею й спокоєм. Дні стояли сонячні, але не спекотні — осінь повільно, але впевнено підкрадалася. Клен біля паркану наполовину пожовтів, а між жовтими листками просвічувалися яскраво-червоні, ніби вогняні, «долоньки».
Сидячи в альтанці, вона спостерігала, як пташки кружляли біля кущів смородини та аґрусу, скльовуючи ягоди. Вона згадала, що так і не встигла зібрати врожай з двох кущів чорної смородини, й пішла перевірити, чи щось там залишилося.
Зверху, звісно, не лишилося нічого — усе з’їли птахи. Але всередині кущів ще темніли великі грона. Вона принесла миску і почала збирати ягоди. Деякі вже подв’яли, частина обсипалася на землю навіть від легкого дотику, та все ж повна миска набралася. Ягоди були великі, соковиті й напрочуд запашні. Цей запах повернув її думками в дитинство, коли бабуся Зінаїда варила варення, а вони з Лідою сиділи тихенько, чекаючи, поки вона поставить перед ними щербатий глиняний полумисок із запашною пінкою.
Коли Олена піднімалася на ґанок, її гукнула сусідка. Іван Михайлович та Ніна Петрівна жили тут цілий рік і взимку наглядали за їхнім будинком.
— Миколаївно, ви що, будинок продавати надумали? — запитала Ніна.
Олена поставила миску на лавку, спустилася з ґанку і підійшла до паркану.
— Колись, може, й продам, але точно не зараз, — відповіла спокійно.
— От і добре, — зітхнула Ніна з полегшенням. — А то ми з Михайлом засмутилися — хто знає, які сусіди могли б бути? З вами ми звикли, як рідні стали.
— А чому ти вирішила, що я продаю будинок? — здивувалася Олена.
— Та десь півтори тижні тому твої приїжджали — Дашка з чоловіком та Костя з Юлькою. Костя розпитував, по чому зараз будинки в селищі. Михайло його до Кислицьких направив — вони ж навесні свій будинок продали й до міста переїхали.
Півтора тижні тому… Тоді Олена лежала в лікарні. За два тижні, що вона там була, Даша приїхала лише раз, а Костя — жодного. Лише Юльку прислав. Та принесла апельсини, посиділа п’ять хвилин і побігла далі. Дзвонили через день, питали про здоров’я, але казали, що часу приїхати немає.
«А сюди, значить, час знайшли», — гірко подумала Олена Миколаївна.
За кілька днів пішли дощі. Жінка закрила будинок і повернулася до міста. Трохи оговтавшись, подзвонила Зої Константинівні — тітці чоловіка.
— Тітко Зоє, це Олена. Як ви там?
— Чудово! Давай-но приїзди, побалакаємо, а то все літо — ні слуху ні духу. Забула єдину тітку?
— Та я в лікарні лежала… Завтра приїду, усе розповім, — пообіцяла вона.
Тітка Зоя була особливою жінкою. По-перше, їй було вісімдесят два роки. Вона сама себе обслуговувала, а йдучи до магазину, ще й питала сусідку, молодшу за неї на десять років, що тій купити. По-друге, одна з кімнат її двокімнатної квартири була повністю віддана під книжки — і жодної пилинки там ніколи не знайдеш.
Все життя вона викладала історію зарубіжної літератури в університеті. Пам’ять мала феноменальну, і до будь-якої життєвої ситуації одразу знаходила приклад із книг. А розповідала вона завжди так, що слухати її було суцільне задоволення.
Тож, вислухавши розповідь Олени про хворобу й про вимоги дітей продати дачу, тітка Зоя лише хмикнула:
— От що я тобі скажу, Оленка: нічого їм не віддавай. Вони що, голодні сидять? Та ні! У Дашки — машина, у її чоловіка — машина. У Кості — теж. А в Юльки немає, так то лише тому, що вона на права здати не може. Роздаси все — і залишишся без нічого. Між теж усе дочкам віддав, а вони йому навіть не подякували.
Тітка Зоя трохи помовчала, а тоді додала:
— Ти для себе живи. Хотіла подорожувати, побувати в нових місцях. А була тільки в Туреччині. Мріяла побачити піраміди, побувати в Китаї… Та ще багато де. Ну, так і починай здійснювати свою мрію. Не чекай. Збирайся — і вперед!
Олена Миколаївна просиділа у тітки години три, а потім викликала таксі й поїхала додому. А через два дні їй зателефонувала сусідка й повідомила, що тітки Зої не стало.
Питання вирішилося само собою: сестра запропонувала поїхати разом у санаторій. Так Олена Миколаївна вирушила у свою першу подорож. Це були чудові три тижні! Вдень жінки забігали в номер лише переодягнутися. Окрім процедур, кожен день був заповнений. Вони побували на кількох екскурсіях, милувалися скелями й природними джерелами.
Новий рік Олена Миколаївна зустріла в Єгипті. У березні вона прийняла спадщину тітки Зої. Усі книги, як та просила, передала в бібліотеку університету, квартиру відремонтувала. Без книжкових шаф кімнати стали світлішими, але й порожнішими.
Наприкінці березня зателефонував син:
— Мамо, ми давно не бачилися. Може, зберемося всією сім’єю? Розкажеш, як з’їздила. Ми, до речі, теж позавчора з Турції повернулися — покажемо фото.
— Добре, приходьте у суботу. Тільки знайте, я тепер довго біля плити не можу стояти. Але торт спечу.
— Не проблема, ми замовимо суші, а дітям — піцу.
Під час застілля розмова крутилася навколо подорожей. Ділилися фотографіями, розповідали, де побували, що бачили.
— А я двадцять восьмого травня їду в Італію, — оголосила Олена Миколаївна. — Хочу багато всього побачити.
Настала тиша. Першою заговорила Даша:
— Мамо, а не забагато?
— У якому сенсі? — здивувалася вона.
— Їздити світом. Внуки забули, як ти виглядаєш. І скільки грошей ти витрачаєш на ці поїздки?
— Даша, онуки й так приходили лише на свята, разом із вами, відбуваючи повинність. А гроші я витрачаю свої. Наче я у вас позичала? Так, я поїду у подорож.
Даша кинула красномовний погляд на брата.
— Мамо, а що ти робитимеш із квартирою тітки Зої? — спитав він.
— Ще не вирішила. Може, здам, може, продам, а може, сама туди переїду. Подумаю, пораджуся з Лідою.
— А з нами порадитися ти не хочеш? — не втрималася Даша.
— Ні. Бо я добре знаю, яке буде ваше побажання: «віддай нам, нам потрібніше», — сказала мати.
— Чому ти так думаєш? — обурилася Даша. — Ми ж про твоє здоров’я хвилюємося! Часті подорожі можуть тобі зашкодити.
— Саме тому, що ти була у мене в лікарні лише раз. А Костя — жодного. І онуки — теж. Коли мене виписали після процедур, я таксі викликала, щоб дістатися додому. І зустрів мене порожній холодильник і пил на меблях. Ви знаєте, скільки коштують мої ліки? Хтось із вас поцікавився цим, чи запропонував допомогу? А тепер ви говорите, що турбуєтеся про моє здоров’я?
— Якби ти сказала… — почала Даша.
— Так от, я кажу: поки в мене є сили й гроші, я поїду туди, куди захочу.
Вона трохи помовчала, а потім додала:
— Знаєте, чому я так вирішила? Коли я вперше була у Києві на консультації, познайомилася там із жінкою. Вона роздала все дітям, а собі лишила лише маленьку квартиру та пенсію. І вистачало б, якби не хвороба. А коли знадобилися гроші на ліки — діти відвернулися: «Ми й самі ледь зводимо кінці з кінцями». Тому зі мною так не буде.
І вона дотрималася свого слова. За наступні чотири роки, поки хвороба не нагадувала про себе, Олена Миколаївна багато подорожувала, а літо проводила на дачі.
Все своє майно жінка поступово продала, для того, щоб побачити світ. Переїхала жити на дачу, адже це єдине місце, яке нагадувало їй про її чоловіка, про молодість.
— Нехай діти вирішують, що буде з дачею.
Це була її воля.
