— Самотня ти в мене й залишишся. Зросту майже метр дев’яносто, ваги — немало. Була б худенька — то хоч на подіум. А так? Станеш віковухою. Хто ж на таку громилу позариться? Гренадерша! — журилася тітка Катя, дивлячись на Віру.
Та стояла перед дзеркалом і з образою вдивлялася у власне відображення. У школі з неї сміялися. Дражнили, давали дошкульні прізвиська. Іншим дівчатам хлопці носили рюкзаки, кликали на побачення, а вона отримувала самі лише штурхани.
Віра за вдачею росла доброю й товариською. І одного разу Люда спробувала потоваришувати з нею. Віра розквітла — нарешті у неї з’явилась подруга! Можна буде ділитися дівочими секретами, гуляти разом. Але якось вона почула розмову Людмили з однокласницями в коридорі.
— Я спеціально з Віркою дружу. Бо вона некрасива й велика. На її фоні навіть я здаюсь маленькою та симпатичною! — сміялася подружка.
Так Віра знову залишилася сама. Школа закінчилася. Потрібно було обирати навчання. Тітка Катя, яка виховувала дівчину, адже батьків Віри не стало, коли вона була зовсім маленькою, радила йти в модні бухгалтерські чи економічні спеціальності. А Віра мріяла стати кухарем. Дуже любила готувати — навіть якщо пригощати було нікого. Сама їла мало. А те, що була в тілі, — так комплекція така, проти природи не підеш.
Якось Віра виснажила себе тренуваннями. Схудла. Але щойно перестала, вага повернулася — ще й удвічі швидше.
— Нащо тобі ті кухарі? Ти й так скоро в жодні двері не ввійдеш! — зітхала тітка Катя.
Вона була схожа на Вірину маму — невисока, худенька. А Віра вдалася в батька: добродушного, кремезного велетня. Та вона його від цього не менше любила. І раділа їхній схожості. Певна була: тато би пишався, якби був живий. Аніскільки б її не соромився, як це робила тітка Катя, і не дошкуляв би за кожного приводу.
— Піду в кухарі. Я так вирішила, — твердо сказала Віра.
І вступила без проблем. Готувала так, що кожен, хто скуштував, просив добавки й рецепт. Навіть проста смажена картопля у неї виходила по-особливому — бо Віра додавала туди сир, майонез, спеції. Мала свої маленькі кулінарні хитрощі. Та й готувала з душею.
Вивчилася. Влаштувалася на роботу. І перше, що вирішила зробити — пожити окремо від тітки. Втомилася слухати, що вона «товста, страшна, віковуха» й усе в тому ж дусі.
Та тітка Катя вперлася. Не хотіла знов повертатися у тісну кімнатку в гуртожитку. Але квартира за законом була Вірина. У вісімнадцять вона вступила у права власності. Належала вона її мамі й татові.
— Виростила собі на шию! Скільки сил у тебе вклала! Пестила, леліяла! А ти? Стару жінку в гуртожиток виживаєш! — кричала тітка Катя.
Віра подумала й вирішила розміняти квартиру. Тітка її не дуже любила. І прав на житлоплощу не мала. Але була єдиною рідною людиною. А Віра мала м’яке серце і жалісливу вдачу.
Квартира була в гарному районі. Тож обмін знайшли швидко — на двокімнатну і однокімнатну. Парадоксально, але двокімнатну Віра віддала тітці. Казала, що та приймає сина з невісткою й онуками — їм треба десь зупинятися. А їй, самотній, навіщо дві кімнати? Після цього випадку тітка й справді почала ставитися до Віри тепліше.
— Віро, ну ти й простачка! Навіщо віддала тітці більшу частину батьківської квартири? Я, пробач, чула одного разу вашу розмову. Як вона тебе тільки не називала! «М’ясиста» — то було найдобріше. Після такого не те що квартиру — її саму вигнати треба, — хитала головою начальниця.
— Та мені не шкода. Все ж рідна кров. І правда — вона вже літня, куди їй у гуртожиток? Та й мене не в дитбудинок здала, як-не-як виховала. А образи… Якщо такою удалася, що тут поробиш? — щиро промовила Віра.
Потім ішла додому під дощем. У пакета обірвалася ручка. Картопля покотилася по калюжах. Віра ледь не розплакалась. У кіно граційні красуні легко розсипають апельсини — і до них одразу біжать мужні красені. А вона хто? Тридцять шість років. Велетенська. Самотня. Нікому не потрібна.
— Дівчино… Ви тут… розсипали. Дівчино, дозвольте, я допоможу! — почулося позаду.
Віра озирнулася. Подивилася вниз. Невисокий чоловік усміхався їй і простягав картоплини. Поки Віра намагалася збагнути, що сказати, він хлопнув себе долонею по лобі, витяг із кишені пакет і жваво заходився збирати туди картоплю.
— Спасибі… — видихнула Віра.
До цього їй ніхто ніколи не допомагав. Жодного разу. Видно, добрий знак. Хотіла вже йти далі, та незнайомець не дозволив.
— Дівчино! А давайте я вас підвезу! А то й парасольки у вас немає!
— Ви на машині? — спитала Віра, і сама не зрозуміла навіщо.
— Я? На автобусі! — радісно відповів він.
Чорнявий, жвавий. І маленький на зріст такий. Віра перепитала:
— У сенсі — на автобусі?
— Та я водій! Якраз зміну закінчую. Дивлюся — гарній дівчині допомога потрібна! — незнайомець і далі усміхався.
І тут Віру прорвало. Може, втома накопичилася. Може, ще щось. До неї ніхто ніколи не залицявся. Тільки Петро з сусіднього будинку. Та й той, як лишилися удвох, прошепотів:
— У мене ще ніколи такої великої жінки не було! Це ж, мабуть, щось неймовірне!
Віра тоді вигнала його за поріг. Чоловіки завжди були менші за неї. Навіть високі. А вона постійно почувалася незграбною. Ну непара вона нікому — хоч як крути. Хіба що велетень зі старих казок з’явиться. І тут цей!
— Насміхаєтеся, так? Про «красиву»! Смійтеся вже! — і Віра ледь не розплакалась.
А чоловік здивувався. Вона це в очах його побачила. І цілком щиро відповів:
— Чого ж насміхаюся? Хто сміється? Ви й справді красива!
— Та ну? При такому зрості й вазі? — гірко всміхнулася Віра.
— А що не так? Що зростом, що вагою? Ми всі приходимо у світ різні. Що тепер — ображатись та себе ненавидіти? Ні вже. Я себе люблю таким, яким удався. Якби всі чоловіки були писаними красенями — нудно б жилося. Не вважаєте? А ви — пречудова! Таких я ще не зустрічав! — і подивився на Віру з щирим захватом.
Вона сіла в автобус. Дощ лише дужчав. Вирішила доїхати й попрощатись. Але де там! Новий знайомий — представився, Вітя його звати — ще й картоплю доніс їй аж до квартири. Вірі нічого не лишалося, як дотриматися законів гостинності й запросити його на чай.
Він сидів на стільчику — маленький, мокрий, мов горобчик. По дорозі ще й у магазин забіг, купив торт, морозиво, фрукти. І чомусь м’яку іграшку. Вірі вона так сподобалася… Віктор перехопив її погляд — і купив того зайця. Віра раптом відчула себе дівчинкою…
— Може, їсти хочете? У мене борщик є, голубці… — вирвалося в неї мимохіть.
Віктор радісно закивав. З’їв усе вмить. Сором’язливо попросив добавки. І зізнався, що такого смачного борщу ще ніколи в житті не куштував.
— Я сам живу. Все лапшу заварюю — ніколи готувати. А у вас так добре, так смачно! Як у раю! — причмокнув він.
— Та скажете також! — засміялася Віра.
Цього разу — зовсім щиро. А він все казав їй, що ямочки на щоках у неї гарні. І усмішка чудова.
Сусідки на лавці роти пороззявляли — Віра й Віктор почали зустрічатися. Сміялися над ними. Пальцем тикали. А вони йшли собі вулицею. Він — такий маленький поруч із нею. Але з часом на це ніхто вже й не зважав. Віктор ніби став вищий. А Віра — просто дівчина, як дівчина. Навіть крихкість у ній побачили. І перестали сміятися та обговорювати. Вони ходили впевнені, самодостатні, закохані. І так він на неї дивився, що й перші красуні заздрили.
У Віктора була двокімнатна квартира. Вони її й Вірину згодом продали й купили трикімнатну квартиру на околиці міста. Зробили гарний ремонт. Дачу купили. Курйозні випадки траплялися, та вони ставилися до них з гумором. Одного разу відпочивали, і Віктор у лісі наступив на скло. Приймальне відділення було недалеко — Віра не стала нікого викликати. Схопила його на руки — і прямо туди.
Очевидці потім розповідали:
— Чого тільки в житті не буває! Сидимо, чекаємо черги. Вечір уже. І тут двері розчиняються — вривається величезна жінка з дитиною на руках. Придивилися… а то чоловік! Нога поранена. Сама донесла! Молодчина баба! От це любов!
Віктор заробляє добре. Щодня тягне додому торби з продуктами. Вірі навіть заздрять — усе для неї та для дому робить її чоловік. Вечорами вони й справді любили вибратися кудись: то у ліс за містом, то до річки, то просто пройтися вдвох по тихих вуличках. Розмовляли ні про що й водночас про все — про роботу, про нові рецепти, про плани на вихідні. На нескромні запитання чи здивовані погляди, мовляв, «надто вже ви різні», Віра давно не зважала. А Віктор — тим більше. Він тільки сміявся, легенько притискаючи її руку до себе.
— А хто сказав, що пара повинна бути така, як на глянці? — відповідав він друзям та знайомим. — Люди різні приходять у цей світ. І що тепер, мені все життя чекати Дюймовочку? Віра мені до душі. Я її полюбив — от і все. І яка вона там по зросту чи по вазі — яка різниця? Для мене вона і є першою красунею. Стереотипи, звісно, міцно сидять у людських головах. Усім нав’язують, що має бути «отак і ніяк інакше». А Віктор сміявся з того:
— З людиною живеш — не з її сантиметрами. З людиною, з її серцем, характером. Ми з Вірою ні перед ким не комплексували й не збираємося. Я їй навіть взяв туфлі на підборах — хай носить, якщо хоче. Мені вона в будь-якому вигляді гарна!
І справді: Віра в тих туфлях ішла поруч з чоловіком горда, світла, усміхнена — і ніхто вже не бачив у ній незграбної «велетенської дівчини». Бачили жінку, яку щиро люблять.
— А людям, — казав Віктор, знизу поглядаючи на дружину з тією самою ніжністю, — я б порадив одне: живіть, милі, у своє задоволення. Не слухайте нічиїх балачок. Ніколи, нікому й ні на кого не озирайтеся. Бо щастя — воно ваше. І тільки ваше.
Віра усміхалася, слухаючи його слова. Бо знала: він правду каже. Та й що може бути дорожчим за людину, яка дивиться на тебе так, ніби ти — найкраще, що з ним сталося? Так вони й ішли — поруч, різні, але рідні. І щасливі по-своєму.
