Звідки взялися сили у восьмирічної дівчинки, так ніхто й не зрозумів. Коли журналістка з яскравим волоссям кольору осіннього листя горобини запитала в Каті, як їй вдалося витягти з води майже дорослого чоловіка, вона лише знизувала плечима.
– Ти така смілива, – сказала їй журналістка й усміхнулася. – Не страшно було стрибати у воду?
Це було в травні, за місяць до випускних іспитів. Вода в річці була холодна, тож стрибати було страшно. Але за хвилину до цього туди стрибнув Сашко Леонов, у якого другокласниця Катя була закохана. Катя думала, що він вирішив скупатися, тільки чомусь не став знімати одяг. А потім побачила, як Шура не може випливти, борсаючись і захлинаючись у холодній воді. Мама вчила Катю плавати мало не з народження, а кожного літа Катя проводила в бабусі на морі, тож плавала вона чудово. Тому й стрибнула не роздумуючи. І врятувала Сашку життя.
Як виявилося, Сашко зробив це через нещасливе кохання: він запросив однокласницю піти з ним на побачення, а вона відмовила й пішла з його другом. У цьому Сашко зізнався тільки Каті, решті сказав, що зірвався з мосту й упав у воду. А плавати він не вмів, тож йому пощастило, що Катя була поряд.
– Ти моя рятівниця, – казав він. – Сам не знаю, що на мене найшло. Жодна дівчина того не варта, я одразу це зрозумів, як у воду впав. А ще про маму подумав, і так соромно стало.
Катя уважно вивчила свою суперницю Марину: волосся в неї було пряме й світле, а в Каті темні кучері. Нічого, із волоссям можна щось зробити. А от очі… Як перетворити карі на яскраво-блакитні?
Сашко збирався вступати на біологічний разом із тією своєю Мариною, обоє вони мріяли винаходити ліки від вірусів. Але тепер він передумав: сказав, що не хоче з нею на одному факультеті навчатися.
– І куди тоді підеш? – запитала Катя.
– На геологічний, мабуть. Буду подорожувати, світ подивлюся.
– А додому приїжджатимеш?
– Буду, звісно.
– Це добре. А то я тебе люблю і заміж за тебе вийду, коли виросту, – відповіла Катя.
Сашко сміявся. Каті подобалось, коли він сміється, і вона анітрохи не ображалася.
– Я ж старий для тебе буду, сама розсуди: ти коли школу закінчиш, мені вже двадцять сім буде. А знаєш, кому двадцять сім? Вадиму Степановичу, фізруку. У нього вже троє дітей і лисина намічається.
– Не заводь дітей, – наказала йому Катя. – А лисини я не боюся.
Сашко знову сміявся. А Катя раділа.
Важко повірити в таку дружбу, але вони потоваришували. Сашко приїжджав у селище на свята й канікули й завжди заходив до Каті в гості: привозив їй із міста гостинці, розповідав кумедні й страшні історії.
– Тільки мамі не кажи, – щоразу просив він. – А то вона моїй розкаже, та сивітиме ще раніше часу.
Мама Сашка інакше й не називала як «твій наречений», хоча він весь час був закоханий у якусь дівчину, він сам Каті розповідав. Катя страждала, але не ображалася: він їй пояснив, що закохуватися в неповнолітніх не можна, і Катя закреслювала в календариках дні й рахувала, скільки років залишилося до повноліття. Вона з усіх сил учила біологію й хімію, щоб вступити на біологічний, як Марина, повз яку Сашко досі не міг пройти байдуже, а у восьмому класі впросила маму подарувати їй випрямляч і фарбу для волосся. Так вона стала майже блондинкою, щоправда, волосся від фарби й праски сильно псувалося.
– Ну що ти з собою робиш! – сварився Сашко. – У тебе чудові кучері, не варто їх псувати!
Але Катя бачила, що всі його дівчата – блондинки, і не збиралася здаватися.
Сашко весь час їздив в експедиції й завжди привозив Каті дивовижні подарунки. А одного разу зізнався.
– Ти знаєш, мала, я в такому неоплатному боргу в тебе! Не знаю, що на мене тоді найшло. Така дурість справді. Ну що та Маринка? Не доучилася навіть. Батькам дитину привезла й змилася. Навіщо вона мені взагалі була потрібна? Ти просто янгол-охоронець мій. Знаєш, я щоразу, як приїжджаю в нове місце в експедицію, завжди десь твоє ім’я увіковічнюю.
– Правда? – здивувалася Катя й навіть почервоніла від задоволення.
– Правда. На дереві вирізаю, на камені фарбою пишу. Показати?
– Покажи…
Ці фотографії Катя переглядала щоразу, коли сумувала за Сашком. А сумувала вона за ним дуже часто.
Змінилося все, коли Катя перейшла в одинадцятий. Сашко майже рік не був удома – після захисту кандидатської поїхав за кордон на стажування, а як повернувся – одразу в селище, рідних провідати. І до Каті, звісно, зайшов. Катя боялася, що він там знайшов собі дружину в іншій країні, тому майже й не писав їй. І спочатку їй здалося, що її здогадки правильні: Сашко хоч і привіз подарунки, тримався холодно, не як раніше, навіть не обійняв її й дивився весь час убік. Коли він пішов, Катя взялася ридати, зарившись у подушки.
– Що, пішов твій наречений? – запитала мама, не помітивши Катиних сліз.
– Та який наречений! – ще дужче заридала Катя. – Він навіть не дивився на мене.
Мама сіла поруч, погладила її по спині.
– Дурненька, – сказала вона. – Раніше він до тебе як до сестрички приходив. А цього разу дівчину в тобі побачив, от і відводив очі. І правильно – старий він для тебе, шукай серед однолітків хлопця.
– Ніякий не старий! – обурилася Катя. – Я люблю його – як ти не розумієш?
Перед від’їздом Сашко знову зайшов до Каті. А вона запитала:
– Ти ще залишаєш моє ім’я в нових місцях?
– Залишаю.
– Гаразд. А мені вісімнадцять буде скоро.
– Я пам’ятаю.
– Отже, у мене можна буде закохуватися?
Катя жодного разу не бачила, щоб Сашко червонів. Але цього разу він почервонів.
– Можна, – відповів він тихо й узяв Катю за руку. – Не передумала ще на біологічний вступати?
– Не передумала.
– Це добре.
Катя сподівалася, що він її поцілує, але Сашко тільки тримав її за руку, і все.
Іспити Катя склала блискуче. Весь рік вони листувалися з Сашком, і листування це стало зовсім іншим. Він хоч і казав, що старий для неї й вона варта кращого, більше ні з ким не зустрічався і сам дедалі частіше говорив про те, що скоро вона закінчить школу, вступить до університету, і тоді почнеться в неї зовсім інше життя. І в нього теж. Щоправда, на випускний він не приїхав – вирушив у чергову експедицію, цього разу в Африку.
– Я чекатиму на тебе, – обіцяла Катя.
Сашко мав повернутися в перших числах липня. Катя по кілька разів перевіряла телефон, але він нічого не писав. Вона ще спала, коли почула чиїсь схвильовані голоси й, здається, сльози. Думала навіть, що це відлуння сну. Але ні, це було наяву: коли Катя остаточно прокинулася, вона впізнала голос мами Сашка. І чомусь одразу все зрозуміла: та жодного разу за ці роки не бувала тут, тільки один раз прийшла, коли Катя врятувала його.
На ватяних ногах Катя вийшла в коридор. Обидві жінки плакали. А побачивши її, заплакали ще дужче.
– Немає більше Сашка, – витиснула мама.
Сашко підхопив якийсь заморський вірус. І нестало його за кілька днів.
Катя плакала тиждень. Навіть дивно, скільки може вміститися сліз в одному тілі. Цих сліз вистачило б на те, щоб заповнити ту річку, з якої десять років тому Катя витягла Сашка. А коли сльози скінчилися, Катя повідомила:
– Я не буду вступати на біологічний.
– Як? – злякалася мама. – Чому?
– Тому, – відрізала Катя. – Я на геологічний піду.
– А як же… Іспити, і взагалі…
– Я вже все продумала. Недарма ж хімію на всяк випадок складала. Вступлю на геохімію, потім переведуся. Сашко розповідав: так можна.
– Доню, але навіщо тобі це? Чи не краще йти як хотіла? Ти могла б винайти щось і рятувати…
Мама не могла договорити, вона сама всі ці дні плакала.
– Ні, – відрізала Катя. – Не хочу.
Катя не сказала мамі. І нікому не сказала, бо це дивний привід обирати професію: вона просто хотіла об’їхати всі місця, де бував Сашко, і знайти там своє ім’я, залишене його рукою. Сашка більше немає на цій планеті, але є місця, де лишилися його сліди. І Катя їх знайде.
Перед вступом Катя зголила зіпсоване освітленням і праскою волосся й стала відрощувати свої кучері, які колись так хвалив Сашко…
