— Сашко, — казав Ігор на кожному родинному святі, попиваючи дорогий напій, поки я жував мамині котлети, — ти ж розумієш, що твій рівень — це стеля гаражного кооперативу? Ти б хоч курси якісь закінчив, в ІТ пішов. Зараз час розуму, а не гайок. Гроші люблять чисті руки.
У нашій родині ролі були розподілені ще в пологовому будинку. Мій старший брат Ігор народився «золотою дитиною». Ну, знаєте, такий тип немовлят, які навіть плачуть у тональності «ля-мажор», щоб не засмучувати музичний слух батьків. У нього все було ідеальним: від прописів у першому класі, де кожна буква нагадувала витвір мистецтва, до диплома фінансової академії, який мама, мабуть, хотіла вставити в золоту раму замість ікони.
Ігор працював у банку, носив сорочки, які пахли крохмалем і успіхом, і розмовляв такими термінами, що батько — старий інженер-механік — лише поважно кивав, хоча навряд чи розумів різницю між деривативом і дефіцитом.
А був я. Сашко. «Молодшенький». «Горе моє». «Ну чому ти не можеш бути як Ігор?». Моє дитинство пройшло в гаражах, де я розбирав сусідські мопеди під скептичні погляди сусідів. У мене під нігтями завжди була загнана мазута, яку не брав жоден дорогий шампунь, а моїм найкращим другом був розвідний ключ №24. Замість банку я обрав роботу на СТО — брудну, важку, але чесну. Я збирав на свій перший серйозний байк, ходив у старій шкірянці й був для мами постійним джерелом валідолу, а для Ігоря — приводом для поблажливих жартів.
Батько зазвичай мовчав. Він був людиною справи, але мамин авторитет і блиск Ігоревих успіхів засліплювали його. До того вечора, коли все життя нашої родини не тріснуло, як перекалена деталь під пресом.
Все почалося з батькової доброти. Його старий друг, дядько Петро, попросив стати поручителем за великий кредит на «бізнес, що не може прогоріти». Дядько Петро прогорів. Потім зник. А банк — той самий банк, де, за іронією долі, Ігор очолював один із відділів, — виставив батькові рахунок. Сума була такою, що нашої старої квартири якраз вистачило б, щоб покрити половину. Решта — пенсія і все майно.
Я дізнався про це випадково, коли зайшов додому і побачив батька, який сидів на кухні в повній темряві. Перед ним лежав лист із червоним штампом. Його руки, що колись могли зібрати двигун із заплющеними очима, тепер безпорадно дрижали.
— Тату, що сталося? — запитав я, вмикаючи світло.\
— Сашко… Петро підвів. Його немає. Банк вимагає гроші. Поручительство. Я навіть не знав, на які суми він підписувався… Я думав, ми друзі.
Я взяв лист. Цифри були космічними. Перше, що я зробив — зателефонував Ігорю.
— Ігор, тут у батька біда. Кредит Петра. Твій банк прислав вимогу. Треба щось робити, ти ж там свій, юристи, зв’язки…
У трубці запала довга пауза. Потім я почув сухий, офіційний голос брата:
— Сашко, ти хоч розумієш, про що просиш? Я — співробітник цього банку. Якщо я почну втручатися в справи з проблемними активами своїх родичів, це конфлікт інтересів. Моя кар’єра, моя репутація… я тільки-но отримав підвищення. Я не можу ставити під удар своє майбутнє через дурість батька.
— Дурість батька?! — я мало не розчавив телефон у руці. — Він підтримав друга! Він зараз може на вулиці залишитися!
— Сашко, світ фінансів жорстокий. Нехай батько наймає адвоката. Я можу скинути номер, але фінансово я зараз порожній — я вклався в нерухомість у Туреччині. І взагалі, не дзвони мені з цього питання на робочий. Це небезпечно.
Він повісив трубку. «Мамина гордість» виявилася звичайною боягузливою ганчіркою в дорогому костюмі.
Я подивився на батька. Потім пішов у свою кімнату і дістав металеву коробку з-під печива. Там лежали мої заощадження за три роки. Гроші на мотоцикл моєї мрії — новенький Harley-Davidson, про який я марив ночами, перебираючи чужі іржаві «Яви». Там була солідна сума, але її все одно було мало.
Я пішов на СТО. Мій бос, старий Мойсейович, побачив моє обличчя і відклав газету.
— Сашко, шо таке? Ти виглядаєш, ніби в тебе заклинив поршень у серці. Я розповів йому все. Мойсейович довго мовчав, крутячи в руках запальничку.
— Твій брат — шлемазл, — резюмував він. — А твій батько — людина. Слухай сюди. У мене є знайомий, він займається “важкими” переговорами з банками. Не кримінал, ні, просто він знає, де у них слабкі місця. А щодо грошей… Бери свою заначку. Решту я дам тобі в борг. Відпрацюєш. Будеш брати нічні зміни, будеш тягнути всі складні замовлення. Згоден?
Наступного дня ми зустрілися з юристом. Виявилося, що підпис батька на одному з додаткових договорів був оформлений з порушеннями. Але банк тиснув, сподіваючись на швидкий розрахунок.
Вечеря в суботу була «чудовою». Прийшов Ігор. Він приніс дорогий торт і намагався розмовляти про погоду, ніби нічого не сталося. Мама, яка ще не знала масштабів трагедії, все підкладала йому найкращі шматочки.
— Тату, — почав я, перебиваючи розповідь Ігоря про курс акцій, — я вніс перший транш. Твоє питання з банком закрито на сімдесят відсотків. Решту розбили на два роки без відсотків. Мойсейович допоміг. Квартиру не чіпатимуть.
Ігор ледь не вдавився тортом.
— Як? Звідки в тебе такі гроші, Сашко? Ти що, пограбував когось?
— Ні, Ігоре. Я просто продав свою мрію. Ту саму, про яку ти казав, що вона — «гаражна стеля». І я взяв на себе зобов’язання працювати за двох наступні пару років.
Мама завмерла. Батько підвів голову, і я вперше за довгий час побачив у його очах не сором за молодшого сина, а щось зовсім інше.
— А ти, Ігоре, — продовжував я, — як там твої «чисті руки»? Репутація не постраждала від того, що твій брат-механік витягнув батька з лайна, поки ти боявся за свою посаду?
— Це… це було нерозважливо з твого боку, — пробурмотів Ігор, червоніючи. — Ти міг би порадитися зі мною, я б знайшов кращі умови…
— Ти вже знайшов, Ігоре. Ти знайшов кнопку “відбій” у телефоні.
Після вечері батько вийшов зі мною в гараж. Він довго дивився на старий плакат із «Харлеєм» на стіні, а потім поклав руку мені на плече. Рука пахла бензином і тютюном — рідним запахом мого дитинства.
— Вибач мені, Сашко, — тихо сказав він.
— За що, тату? — За те, що я вірив, ніби успіх — це сорочка з краваткою. Виявилося, що справжній характер кується біля верстата, а не за комп’ютером. Ти — моя опора. А Ігор… Ігор просто гарна картинка. Картинка, яка розмивається під першим же дощем.
— Він не поганий, тату. Він просто… пластиковий. А ми з тобою — металеві. Метал іноді іржавіє, але він тримає навантаження.
Наступні два роки я працював як проклятий. Я бачив сонце лише крізь брудні вікна ангару. Я забув, що таке вихідні. Ігор дзвонив рідко, завжди виправдовуючись завантаженістю. Він так і не запропонував повернути мені хоча б частину грошей, які я віддав за батька. Він вважав, що «питання вирішено», тож навіщо ворушити минуле?
Минуло три роки. Борг Мойсейовичу виплачено. Батько знову посміхається. А сьогодні… сьогодні біля нашого СТО зупинилася велика фура. Мойсейович вигукнув мене з-під підйомника. — Сашко! Вилазь, ледарю! Тобі тут посилка!
З фури звантажили чорний, блискучий, агресивний Harley-Davidson. Той самий. Тільки новішої моделі.
— Це що? — я заціпенів.
— Це твоє, — сказав Мойсейович, витираючи руки об ганчірку. — Ми з твоїм батьком три роки потроху відкладали з кожного твого складного замовлення «на амортизацію». Він приносив мені частину своєї пенсії, а я докладав від фірми. Ти заслужив цей байк більше, ніж будь-хто в цьому місті.
Я сів на сидіння. Шкіра була холодною, але мотор відгукнувся таким могутнім риком, що шибки в гаражах затремтіли.
Увечері я проїхав повз банк, де працював Ігор. Він якраз виходив із будівлі — все такий же ідеальний, у своєму сірому пальті, з кейсом. Він зупинився, примружившись від блиску мого хрому. Він не впізнав мене в шоломі. Він просто подивився на «чергового байкера» з легким презирством, як на людину, яка не розуміє цінності стабільності.
А я просто додав газу.
Знаєте, я зрозумів головне. Ігор — «мамина гордість», він живе в ілюзії, де безпека важливіша за вірність. Він залишився в своєму скляному офісі, успішний і абсолютно самотній у своїй боягузтві. А я… я «татова ганьба», я вантажу на себе чужі біди, я пахну мазутом. Але коли я їду по трасі, я відчуваю під собою метал, який ніколи не зрадить.
Ми прийняли Ігоря назад за родинний стіл. Ми посміхаємося йому, слухаємо про його нові бонуси. Батько навіть знову почав з ним жартувати. Батько більше ніколи не попросить Ігоря про допомогу. Ні в чому. Навіть якщо треба буде вкрутити лампочку. Бо він знає: коли згасне світло, Ігор просто заплющить очі, щоб не бачити темряви. А я — я знайду ліхтарик і полагоджу проводку. Навіть якщо мене при цьому вдарить струмом.
