Іван Петрович сидів на кухні свого старого будинку в селі під Полтавою, чистив картоплю і тихо наспівував “Ой у лузі червона калина”. Йому було шістдесят два, вдівець уже дванадцять років, міцний, як дуб, з сивою бородою і добрими очима.
Син його, Микола, тридцятирічний механізатор у місцевому господарстві, саме повернувся з роботи, вмився на подвір’ї і зайшов на кухню.
“Тату, а в нас сьогодні що на вечерю?” – запитав Микола, сідаючи за стіл.
“Картопля з тушкованою капуста і котлети. А ти чого такий веселий? Очі горять, наче в пацана.”
Микола почервонів, потер долонею потилицю.
“Та… є одна справа, тату. Я… закохався.”
Іван Петрович підняв брову, відкладав ніж.
“Ого. І в кого ж?”
“У Оксану. Ту, що в сільраді працює. Нову, з міста приїхала. Вчора на танцях познайомилися. Вона така… розумна, гарна, сміється – аж серце стискає.”
Іван Петрович усміхнувся, але в усмішці було щось дивне.
“Оксана? Та, що брюнетка, з карими очима?”
“Так, точно вона! Ти її знаєш?”
Батько кашлянув, відвернувся до плити.
“Знаю… Трохи. Вчора ж на тих самих танцях був. Вона мене теж… запросила на вальс.”
Микола завмер з відкритим ротом.
“Щооо? Ти з моєю Оксаною танцював?”
“Не твоєю ще, синку. І не моєю. Просто потанцювали. І поговорили. Вона цікава дівчина. Розумна. І… приємна.”
Микола звузив очі.
“Тату, ти що, теж…?”
Іван Петрович зітхнув, повернувся до сина.
“Миколо, я не шукав цього. Думав, що після твоєї мами вже нікого не буде. Але вчора… коли вона посміхнулася, коли сказала, що любить старі пісні, які я співав… щось ворухнулося в душі. Давно забуте.”
Микола встав, пройшовся кухнею.
“Тобто ми обидва в одну й ту саму закохалися? Це ж абсурд якийсь!”
“Не абсурд, синку. Життя. Воно інколи такі штуки витіває.”
“І що тепер робити будемо?”
Іван Петрович сів навпроти, подивився синові в очі.
“Не знаю. Але точно не сваритися через жінку. Це гріх.”
Микола кивнув, але в очах блиснув вогник суперництва.
Наступного дня обидва вирішили діяти. Микола першим побіг до сільради з букетом польових квітів.
“Оксанко, добрий день! Це тобі. Від щирого серця.”
Оксана здивовано посміхнулася, взяла квіти.
“Миколо, дякую! Які гарні. Ти вчора так гарно танцював.”
“То може сьогодні ввечері погуляємо? Над річкою?”
“З радістю.”
Микола вийшов з сільради щасливий, аж пританцьовував. Але щойно завернув за ріг, як побачив батька – той ішов туди ж, з коробкою цукерок у руках.
“Тату, ти куди?”
“Та… до Оксани. Запросити на чай.”
“На чай? Ти ж вчора з нею танцював, а сьогодні вже на чай?”
“А ти що, квіти носиш? Вже?”
“Так, вже! І вона погодилася ввечері зі мною гуляти!”
Іван Петрович посміхнувся.
“Молодець, синку. Швидкий. А я просто на чай запрошу. На завтра.”
Микола склав руки.
“Тату, давай по-чесному. Ми ж обидва в неї закохані. Треба вирішити, хто відступить.”
“Відступить? Чому це я маю відступити? Я старший!”
“Саме тому! Тобі шістдесят два, а їй тридцять п’ять! Це ж не пара!”
“А тобі тридцять, а ти ще досі неодружений! Може, вона хоче надійного чоловіка, а не пацана!”
“Пацана? Та я трактор воджу краще за всіх у районі!”
“А я колись комбайн водив – весь колгосп годував!”
Вони стояли посеред вулиці й тихо сперечалися, щоб люди не чули.
Нарешті Іван Петрович сказав:
“Давай так: хай сама Оксана обирає. Ми обидва будемо за нею доглядати, а вона вирішить.”
“Згоден. Але чесно. Без підступу.”
“Без підступу.”
Так почалася найдивніша історія закохання в усьому селі.
Микола почав щодня носити Оксані квіти, то з городу, то з лісу. Запрошував гуляти, розповідав про село, про свої плани.
“Оксанко, я будинок хочу добудувати. Дві кімнати ще прилаштувати. І город великий. І корову заведемо. Будемо жити, як люди.”
Оксана сміялася:
“Миколо, ти такий запальний. Все одразу хочеш.”
А Іван Петрович діяв інакше. Він запрошував її до себе на чай, готував вареники, співав старих пісень, розповідав про молодість, про дружину, про те, як будував цей дім власними руками.
“Оксанко, я не обіцяю тобі гір золотих. Але обіцяю спокій, тепло і повагу. І щоб ти ніколи не плакала.”
Оксана слухала, очі блищали.
“Іване Петровичу, ви такий… глибокий. Як річка.”
Село гуділо чутками. Бабусі на лавці шепотілися:
“Чули? Іван з сином за одну дівку б’ються!”
“Та ні, не б’ються, а залицяються.”
“А хто переможе?”
“Хто зна…”
Через місяць справа дійшла до кульмінації.
Микола прийшов до батька ввечері, серйозний.
“Тату, я хочу одружитися з Оксаною. Я вже кільце купив. У місті, золоте.”
Іван Петрович сидів на ґанку.
“Серйозно? А я… теж хочу. І теж кільце купив. Срібне, з камінчиком. Як у твоєї мами було.”
Микола сів поруч.
“Тату, це ж смішно. Ми не можемо обидва на ній одружуватися.”
“Звісно ні. Але хто перший?”
“Я молодший, мені час.”
“А я старший, мені часу менше залишилося.”
“Тату, це не аргумент!”
“А який аргумент?”
Вони мовчали довго.
Нарешті Микола сказав:
“Давай спитаємо в неї самої. Хто з нас їй миліший.”
“А якщо вона не вибере?”
“То… жереб кинемо.”
“Жереб? Як за корову?”
“Краще, ніж сваритися.”
Наступної неділі після церкви вони запросили Оксану на спільну вечерю – до Іванового дому. Приготували все разом: борщ, вареники, холодець, салати.
Оксана прийшла в гарній сукні, з букетом, який Микола приніс напередодні.
Сіли за стіл. Спочатку розмовляли про погоду, про врожай, про новини.
Потім Іван Петрович кашлянув.
“Оксанко, ми з Миколою хочемо тобі дещо сказати.”
Микола кивнув.
“Ми обидва тебе кохаємо. Дуже. І обидва хочемо на тобі одружитися.”
Оксана завмерла з ложкою в руках.
“Щооо? Обидва?”
“Так, – підтвердив Іван Петрович. – І ми сперечаємося вже місяць, хто перший свататися буде.”
Оксана поставила ложку, подивилася на одного, на другого.
“Ви серйозно?”
“Абсолютно, – сказав Микола. – Я навіть кільце купив.”
“І я купив, – додав батько.”
Оксана раптом засміялася. Спочатку тихо, потім голосно, аж сльози на очах.
“Боже мій… Я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. Батько і син… і обидва мені подобаються. Але по-різному.”
Чоловіки переглянулися.
“По-різному? – перепитав Микола.”
“Так. Микола, ти як весняний вітер – свіжий, енергійний, повний планів. З тобою весело, легко, хочеться бігти кудись.
А Іван Петрович… ти як стара липа біля хати – міцний, спокійний, надійний. З тобою тепло і безпечно.”
Вона помовчала.
“Але одружитися я можу тільки з одним.”
Іван Петрович кивнув.
“Звісно. І ми не будемо сваритися через твій вибір.”
Оксана подивилася на стіл, потім на вікно, потім на них.
“Я довго думала. І зрозуміла: я хочу бути з Миколою.”
Микола видихнув, наче камінь з душі впав.
Іван Петрович лише кивнув, усміхнувся сумно.
“Розумію. Він молодий, гарний. Я й не сподівався.”
“Ні, Іване Петровичу, зачекайте, – перебила Оксана. – Я хочу бути з Миколою… як дружина. А з вами… я хочу бути як дочка. Бо ви мені стали майже як батько. Тільки… добрий, мудрий, якого в мене ніколи не було.”
Іван Петрович завмер.
“Як дочка?”
“Так. Якщо дозволите.”
Батько подивився на сина. Той кивнув, очі блищали.
“Тату… то ми будемо однією сім’єю. Ти не втратиш її. І я не втрачу тебе.”
Іван Петрович встав, підійшов до Оксани, обійняв її обережно, як доньку.
“Дозволяю. І навіть дуже радий.”
Через пів року в селі гули дзвони. Весілля Миколи й Оксани було гучним – весь район з’їхався.
Іван Петрович стояв біля молодих, у вишитій сорочці, і благословляв їх іконою.
А коли гості кричали “Гірко!”, він шепнув синові:
“Бачиш, синку, я все-таки перший одружився… бо ти на моїй “дочці” одружився.”
Микола засміявся:
“Тату, ти завжди переможеш. Але я не проти.”
Оксана обійняла обох.
“У мене тепер два найголовніші чоловіки в житті. І жоден не програє.”
І жили вони довго й щасливо – великою, дружною, трохи дивною, але дуже люблячою сім’єю.
Тетяна Макаренко
