Олена сиділа на кухні своєї маленької квартири в Києві, тримаючи в руках чашку з холодним чаєм. За вікном лив дощ, не типовий січневий дощ, який ніби спеціально підкреслював її настрій.
На столі лежав телефон, екран якого світився повідомленням від подруги Світлани: «Олено, ти не повіриш, що вчора сказала твоя свекруха на дні народження в Оксани…»
Олена зітхнула. Свекруха. Валентина Петрівна. Жінка, яка з першого дня їхнього знайомства з Андрієм вирішила, що Олена — не та невістка, про яку вона мріяла.
Не те щоб Олена була ідеальною — ні, вона знала за собою дрібні вади. Мама Олени, Марія Іванівна, справді була трохи… селюшною.
Говорила голосно, сміялася на всю хату, могла в магазині спитати в продавчині: «А шо це в вас ковбаса така дорога, хіба ви її золотом фаршируєте?» Але це було щиро, по-домашньому, без зла
. А от Валентина Петрівна… То була інша категорія.
Олена згадала, як усе почалося.
Вони з Андрієм познайомилися п’ять років тому на корпоративі. Він — програміст із серйозним поглядом і тихим голосом, вона — маркетологиня з посмішкою, яка освітлювала кімнату.
Закохалися швидко, одружилися через рік. І ось тоді вперше Олена побачила Валентину Петрівну.
Андрій попереджав: «Мама в мене… специфічна. Любить усе контролювати».
Специфічна — це було м’яко сказано.
Перша зустріч відбулася в квартирі свекрухи на Троєщині. Валентина Петрівна відкрила двері в домашньому халаті з леопардовим принтом, хоча була субота ввечері, і на столі вже стояв холодець, олів’є та пляшка.
— О, приїхали! — проголосила вона так, ніби оголошувала приїзд президентської делегації. — Андрію, сину мій, нарешті ти привіз когось додому! А то я вже думала, ти там у своєму офісі з комп’ютерами одружишся.
Андрій ніяково посміхнувся.
— Мамо, це Олена. Олено, це моя мама, Валентина Петрівна.
Олена простягнула руку.
— Дуже приємно познайомитися. Андрій стільки про вас розповідав.
Валентина Петрівна оглянула її з ніг до голови, ніби купувала на базарі.
— Ну, проходьте, проходьте. Чай уже готовий. Я ж знала, що ви приїдете саме сьогодні, хоч Андрій і казав, що «можливо». Я все передбачаю.
Вони сіли за стіл. Валентина Петрівна одразу почала:
— То ви звідки, Олено? З села якогось?
— Ні, з Києва. Народилася і виросла тут.
— А батьки ваші?
— Мама з Полтавської області, тато з Чернігівської. Але ми завжди в Києві жили.
— Ага, — кивнула Валентина Петрівна, ніби це все пояснювало. — Селюшність — то не страшно. Головне, щоб людина була добра. От у мене подруга була, так із села, але золото, а не людина. А є такі, що з центру міста, а манери — як у базарної торговки.
Олена посміхнулася, вирішивши, що це просто спроба познайомитися.
Але то був лише початок.
Через місяць Валентина Петрівна зателефонувала Андрію:
— Сину, я ж тобі казала, що Олена не для тебе. Вона ж… ну ти розумієш. Мама в неї — ой-йой. Я вчора в Оксани була, то вона розповідала, як твоя Олена з мамою своєю в «Сільпо» ходили.
Мама її кричала на всю чергу: «Доню, бери ту ковбасу, шо дешевша!» Уявляєш? У людей вуха в’януть.
Андрій спробував захищати:
— Мамо, це ж нормально. Марія Іванівна просто пряма.
— Пряма? Це нахабство називається! І безпринципність! Вона ж у черзі лізла без черги, бо «мені тільки хлібчик один». А
Олена стоїть і посміхається, замість сказати: «Мамо, не треба так».
Олена, почувши цю розмову (Андрій поставив на гучний зв’язок), тільки розвела руками.
— Ну і що? Мама справді така. Але вона нікому зла не робить.
Але Валентина Петрівна не вгамовувалася.
На весіллі вона підійшла до Олени, коли та танцювала з подругами:
— Олено, доню, — сказала солодким голосом, — я ж тобі по-доброму. Ти ж розумна дівчина. Ти б мамі своїй сказала, щоб вона не так голосно сміялася. А то люди дивляться. І сукню вона собі купила — ой, ну ти розумієш. Яскраво-рожеву, з блискітками. На весіллі сина мого! Це ж не дискотека 90-х.
Олена стиснула зуби.
— Валентино Петрівно, мамі дуже подобається ця сукня. І мені теж.
— Ну гаразд, гаразд, — відмахнулася свекруха. — Я ж по-доброму. Селюшність мами твоєї — то не так страшно. Головне, щоб ти сама була вихована. А от нахабність і безпринципність… — вона замовкла, дивлячись кудись у бік Андрія, який розмовляв із друзями.
Олена зрозуміла натяк. Це було про неї? Чи про когось іншого?
Згодом виявилося — про неї.
Через пів року після весілля вони з Андрієм вирішили купити квартиру. Олена знайшла гарний варіант у новобудові на Лівому березі. Іпотека, звісно, але реальна.
Валентина Петрівна дізналася — і одразу приїхала.
— Ви що, з глузду з’їхали? — почала вона з порога. — На Лівому березі? Та це ж околиця! Там одні селюки живуть, які в Київ приїхали. Ви ж у центрі могли б щось знайти!
Андрій спробував пояснити:
— Мамо, у центрі вдвічі дорожче. Ми ж не мільйонери.
— А я б допомогла! Я ж казала, що маю заощадження. Але тільки на нормальну квартиру. А не на ту вашу… коробку.
Олена не витримала:
— Валентино Петрівно, це наша квартира. Ми самі вирішуємо.
Свекруха подивилася на неї холодно.
— Олено, ти ж молода ще. Не розумієш. Андрій мій звик до кращого. А ти його тягнеш… кудись туди. І мама твоя вчора дзвонила, питала, чи не можна в нас на дачі картоплю посадити. Уявляєш? У нас же дача — то місце відпочинку, а не колгосп!
Олена розсміялася. Не стрималася.
— А шо такого? Картопля своя — екологічно чиста.
— Оце саме воно, — кивнула Валентина Петрівна. — Селюшність. То не страшно. Але коли людина дозволяє собі нахабство… От як ви зараз. Посміялися з мене.
Андрій втрутився:
— Мамо, досить. Ми купуємо цю квартиру. Крапка.
Вони купили. І Валентина Петрівна ще пів року не приїжджала в гості. Казала: «Ноги моєї там не буде, поки ви не зрозумієте».
Але зрозуміли не вони.
Минуло ще два роки. У Олени та Андрія народилася донька — Софійка. Радість неймовірна. Марія Іванівна приїжджала щодня, допомагала, готувала, гуляла з онукою.
Говорила голосно: «Ой, яка ж ти моя красуня! Бабуся тобі зараз кашки зва doить!» І співала колискові на всю квартиру.
Валентина Петрівна приїжджала раз на тиждень. Привозила дорогі іграшки, які Софійці ще рано було, і коментувала:
— Бачу, Марія Іванівна знову тут господарює. Кричить на всю хату. Дитина ж лякається.
Олена стримувалася:
— Софійка звикла. Вона бабусю любить.
— Ну звикла… — бурмотіла свекруха. — А виховання? Ти ж дозволяєш мамі своїй усе. От учора вона Софійці цукерку дала перед сном. Я бачила. Це ж безпринципність! Дитина зуби зіпсує.
Одного разу терпець Олени увірвався.
Було літо. Вони всі разом поїхали на дачу Валентини Петрівни — невеликий будиночок під Броварами. Марія Іванівна теж поїхала, бо «онучка ж моя, я мушу бути».
На дачі Валентина Петрівна влаштувала «святкову вечерю». Накрила стіл, запросила сусідів.
Марія Іванівна, як завжди, допомагала на кухні. І раптом Олена почула крик.
Вона прибігла — Валентина Петрівна стояла біля столу, тримаючись за серце.
— Це що таке?! — кричала вона, показуючи на тарілку з салатом. — Це ж майонез! Звичайний! Я ж купила дорогий, імпортний!
Марія Іванівна знизала плечима:
— Та шо ви кричите? Я свій додала, бо ваш закінчився. А цей — нітрохи не гірший. Я ж у селі сама роблю майонез, то знаю.
— Ви… ви… — Валентина Петрівна аж почервоніла. — Ви в моїй хаті мій салат зіпсували! Своїм селюцьким майонезом!
Марія Іванівна образилася:
— А шо такого? Люди їстимуть — і дякуватимуть.
— Ніхто не їстиме! — заявила Валентина Петрівна і викинула всю миску в смітник. Прямо при всіх.
Гості завмерли. Андрій сидів, опустивши голову.
Олена підійшла до свекрухи:
— Валентино Петрівно, це було зайвим. Мама просто хотіла допомогти.
— Допомогти? — розвернулася та. — Вона мені тут усе зіпсувала! І ти стоїш і мовчиш! От вона — селюшність моєї мами — то не так страшно. Але нахабність і безпринципність твоєї — то вже серйозно і назавжди!
Тиша.
Олена подивилася на неї довго. Потім повернулася до мами:
— Мамо, ходімо додому.
Вони зібралися і поїхали. Андрій поїхав із ними.
У машині Марія Іванівна плакала:
— Доню, я ж по-доброму… Я ж не знала…
Олена обійняла її:
— Мамо, ти ні в чому не винна. Ти найкраща.
Андрій мовчав усю дорогу.
Вдома він сказав:
— Олено, вибач. Я не думав, що мама так далеко зайде.
— Андрію, — відповіла Олена тихо, — я кохаю тебе. Але більше я не дозволю ні тобі, ні твоїй мамі принижувати мою маму. І мене.
Він кивнув.
— Я поговорю з нею.
Він поговорив.
Валентина Петрівна дзвонила ще місяць, плакала в слухавку: «Сину, вона мене вигнала! Твоя дружина мене вигнала з моєї ж дачі!»
Але Андрій був твердий:
— Мамо, ти сама винна. Ти образила Марію Іванівну. І Олену.
Згодом Валентина Петрівна притихла. Почала дзвонити рідше. Приїжджала — уже без коментарів. Навіть якось принесла Марії Іванівні в подарунок вишиванку.
— Це вам, Маріє Іванівно, — сказала ніяково. — Ви ж із Полтавщини… Там такі носять.
Марія Іванівна посміхнулася:
— Дякую, Валентино Петрівно. Дуже гарна.
І обійняла її.
Олена стояла поруч і думала: може, не назавжди. Може, люди змінюються.
А може, просто вчаться мовчати про те, що думають.
Але головне — Олена зрозуміла: селюшність її мами — то справді не страшно. То щирість. То тепло. То любов.
А от нахабність і безпринципність… То вже інша історія.
І вона вирішила: свою доньку вона виховуватиме так, щоб та знала — бути собою не соромно. Навіть якщо хтось назве це селюшністю.
Галина Червона
