Семен увесь час казав, що Любі треба схуднути. У магазині він викладав бекон із кошика, у крамниці одягу демонстративно вказував на розмір, який підійшов Любі.

Семен увесь час казав, що Любі треба схуднути. У магазині він викладав бекон із кошика, у крамниці одягу демонстративно вказував на розмір, який підійшов Любі.

– Два роки тому ще в M-ку входила, – нагадував він.

Чути таке Любі було прикро. Великою вона себе не вважала й особливих проблем у цьому не бачила.

– А коли я дитину у світ приведу, що буде? – запитувала вона. – Дехто й більше набирає.

Якщо раніше Семен увесь час говорив про дітей, то тепер такі розмови швидко згортав. Люба хотіла спитати: ти вже передумав одружуватися зі мною і заводити дітей? Але ставити таке питання було не комфортно.

На день народження він подарував Любі річний абонемент у спортзал. Вона проплакала всю ніч, бо була впевнена, що Семен подарує їй фотоапарат, вони це навіть обговорювали: Люба давно мріяла спробувати зайнятися фотографією, навіть на курси ходила – подруга давала їй погоняти свій фотик. Але подрузі він і самій потрібен, а на зарплату вчительки особливо не розженешся.

– От схуднеш, і купимо тобі фотоапарат, – пообіцяв Семен.

Люба назло йому стала їсти все підряд: заходила після роботи в торговельний центр, ішла на фудкорт, купувала картоплю-фрі та піцу, запивала солодким лимонадом. Потім дзвонила мамі й плакала:

– Невже я така велика? – запитувала вона.

– Ти в мене найкрасивіша, доню! Не слухай ти свого Семена! Приїжджай краще до мене в гості, я тобі пиріжків із картоплею напечу.

Поїздку до мами Люба весь час відкладала: Семен села не любив і надавав перевагу вихідним та святковим дням проводити в місті. Люба вибачалася, обіцяла неодмінно приїхати на наступні свята, але там знову щось намічалося, і вона не приїжджала. Так, на Трійцю друг Семена запросив їх на весілля. Люба цілий місяць ходила до зали й намагалася триматися дієти, але сильно схуднути не вийшло – постава виправилася, загалом вона стала більш підтягнутою, але до M-ки, про яку так мріяв Семен, було ще далеко.

– Мені б нову сукню на весілля купити, – несміливо натякнула вона.

– От станеш стрункою, тоді й купимо, – огризнувся Семен.

– Одружимося теж, коли пострункішаю?

Вони зустрілися поглядами. І Люба зрозуміла: вона висловила те, що Семен сам не наважувався їй сказати. Жінка почервоніла, від образи затремтіли губи. Пропозицію він зробив їй ще рік тому, обговоривши тоді, що поспішати з весіллям не будуть – накопичать грошей, щоб і на саме весілля вистачило, і на весільну подорож. Щоправда, накопити ніяк не вдавалося – Семен увесь час знаходив, на що витратити.

– Я хочу, щоб ти була найкрасивіша на весіллі, – сказав він.

– Добре, – мовила Люба. – Давай одружимося у вересні. Обійдемося без подорожі, на Новий рік кудись з’їздемо.

– Тобто ти обіцяєш пострункішати до вересня? – уточнив Семен.

– Обіцяю, – видихнула Люба.

На весіллі друга вона нічого не їла. Дивлячись на струнких дівчат, які із задоволенням уплітали майонезні салати, Люба мало не плакала: ну чому їй так не пощастило! Але наречена була такою красивою і щасливою, а Люба так давно про це мріяла, то ж спробувати варто.

До зали Люба тепер ходила мало не щодня. Купувала виключно дієтичні продукти, від яких її вже нудило: гречка, куряча грудка, огірки. Семен скаржився, що він на дієту не сідав і йшов вечеряти в кафе або замовляв собі піцу. Люба замикалася у ванній і плакала, бо від запаху їй хотілося забути про дурну дієту й з’їсти кілька шматків.

Люба зривалася. Колега приносила торт на день народження, і вона здавалася під натиском переконань, що все в неї нормально з вагою і не треба худнути. Після спортивної зали Люба заходила в супермаркет, купувала пачку чіпсів і з’їдала її дорогою додому, заливаючись слізьми від власного безсилля. Дзвонила мамі й скаржилася, що нічого не виходить. Мама казала:

– Приїжджай до мене, доню. Не хочеш пиріжків – буду тобі супчик пісний готувати. Ти тільки приїжджай.

У червні Семен задоволений підніс Любі величезну коробку кремового кольору.

– Що це? – спитала Люба.

– Подарунок.

Люба відкрила. Усередині лежала весільна сукня. M-ка, звісно. На Любу вона не налізла. Але схуднути до неї було реально, річ була не в цьому: Люба так мріяла, як сама вибиратиме сукню, як примірятиме в різних салонах пишні зефірні вбрання або елегантні шовкові, а тут… Вона не стрималася й розплакалася.

– Вічно ти всім незадоволена, – образився Семен. – Я хотів як краще.

Люба вибачилася й сказала, що сукня чудова. І пообіцяла, що вона до неї схудне. Але для цього поїде у відпустку до мами.

– Ми ж хотіли в Італію, – нагадав Семен.

– Я в дорозі не зможу голодувати, – пояснила Люба. – У селі спокус менше.

– Ну, добре, – погодився Семен. – Я тоді Кольку з собою покличу.

Мама приїзду Люби зраділа і до її завдання поставилася серйозно і з розумінням, хоч і з деяким осудом:

– Ну яка зайва вага, лялечко моя? Гаразд, як скажеш.

Спокус у селі й справді було мало: ні фастфуду, ні супермаркетів, ні доставок їжі. Мама не готувала пиріжки та млинці, які Люба так любила, а морочилася з овочами та куркою.

– Кролятина зовсім дієтичною вважається, – повідомила мама. – Домовлюся з Івановичем, будемо в нього м’ясо брати.

Федір Іванович – їхній сусід, Люба його добре пам’ятала. По м’ясо пішла до нього сама – мама погано себе почувала.

– Трьох кролів вам дам, – весело повідомив Федір Іванович. – Ну яка ж ти красуня виросла! Прям наречена на виданні! Наречений-то є?

– Є, – визнала Люба не без задоволення. – Весілля в мене у вересні.

– Недивно, така пані!

– Ой, а це що?

Люба побачила на столі Федора Івановича фотоапарат.

– Це? Небожа мого, Богдана, пам’ятаєш його?

Богдана Люба пам’ятала смутно. Він приїжджав кілька разів улітку до Федора Івановича, але Люба тоді була ще надто малою.

– Ні, – сказала вона. – А він що, фотограф?

У розумінні Люби фотограф – це професія мрії.

– Фотокореспондент! – із гордістю відповів Федір Іванович. – Ех, шкода ти в нас із нареченим, а то посваталися б! Богдан у нас неодружений. Та й хто захоче з таким жити – увесь час у відрядженнях, ось тільки повернувся – чотири місяці в Африці провів.

Звісно, Люба не могла змарнувати такої нагоди: познайомитися з людиною, яка подорожує світом і заробляє фотографіями… Вона не стала фарбуватися й одяглася по-простому, щоб ніхто не подумав, що вона має якісь плани на Богдана. А коли його побачила, посоромилася своїх думок: якби навіть вона й хотіла його причарувати, шансів тут просто нуль – Богдан плюс до всього виявився харизматичним височенним блондином, поряд із ним Люба почула себе замазурою.

– Ой, як ти виросла! – здивувався Богдан. – Я пам’ятав тебе зовсім дівчинкою.

– Ну, я, взагалі-то, вже у школі працюю, – визнала Люба.

– Ого! А який предмет?

– Молодші класи.

– Дітей любиш?

– Ага.

– Ну, це ж чудово. Дядько сказав, ти фотоапаратом зацікавилася. Фотографуєш?

Люба розповіла йому про фотошколу та свої спроби робити фотографії на телефон. Вони пішли до річки, де світло було м’яким, і Богдан показував, як працювати з фотоапаратом.

Люба сміялася, руки в неї тремтіли, а він поправляв її пальці на затворі, і від цих дотиків їй було чогось ніяково.

– Отак, – казав він за її спиною, і Люба відчувала його подих на своїй шиї. – Лови момент!

Наступного дня він умовив її встати рано, ще до світанку, і піти до річки. Дорогою було багато комарів, але, вони зробили кілька дуже вдалих фотографій. Люба думала, що Богдан увесь час хвалитиметься своїми подорожами та досягненнями. Але він про себе майже не говорив. Натомість питав про Любу: про роботу, про дітей, що їй подобається в її професії, а що ні. Це було приємно – Люба давно не відчувала до себе такої уваги. Богдан фотографував її, і Люба спочатку соромилася, але невдовзі розслабилася.

– Красиво, – сказала Люба зніяковіло, коли побачила свій портрет роздрукований і у рамні, наступного дня.

– Красива, – повторив він, дивлячись не на фото, а на Любу.

Літо в селі текло повільно й солодко, як густий мед. Люба і Богдан багато часу проводили разом. Вони зустрічали світанки з фотоапаратом, сміялися з невдалих кадрів і засиджувалися біля багаття до глибокої ночі, коли зорі здавалися ближчими, ніж будь-коли. Люба забула про дієту й їла печену картоплю та сардельки, які вони з Богданом смажили на шампурах.

Між ними виникло те, що не можна було назвати просто дружбою. Погляди затримувалися довше, ніж треба, випадкові дотики змушували серце битися частіше, а в тиші було надто багато несказаного. Мама все помічала, як здавалося Любі, але нічого не казала. Тільки раз спитала про Семена.

– Він поїхав у місто на фестиваль із другом.

Із Семеном спочатку вони зв’язувалися щодня, потім через кілька днів, а тепер тільки листувалися. Дивно, але Люба зовсім не сумувала. «Ні, я не закохалася в Богдана, – запевняла вона себе. – Просто нам треба трохи відпочити одне від одного перед весіллям».

Богдан учив її не тільки фотографії, а й умінню бачити світ – помічати відображення неба в калюжі, гру світла на листі, швидкоплинні емоції на обличчях людей. А Люба вчила його простої сільської радості: їсти малину просто з куща, слухати, як шумлять берези, і не боятися забруднити руки землею.

– У мене незабаром чергове відрядження, – зізнався Богдан.

Серце в Люби чомусь колотало.

– Коли?

– У п’ятницю.

– Так скоро?

Ці слова самі вирвалися в неї. І вона поспішила виправити ситуацію.

– І коли повернешся?

– За пів року.

Вона кивнула, але всередині все стислося. Пів року – це ціла вічність. Богдан раптом узяв її за руку:

– Любо, я не хочу їхати.

І тоді вона сама потягнулася до нього. Крони беріз шелестіли над ними, а десь далеко кричали деркачі, ніби поспішали заспівати свою літню пісню до кінця. Вони не говорили про любов – навіщо, якщо кожен дотик і так був зізнанням?

У день від’їзду Богдана ранок був туманним і тихим, наче сама природа уповільнила подих, аби не сполохати їхні останні хвилини. Богдан вантажив речі в машину, кидаючи крадькома погляди на Любу. Вона стояла на ґанку, кутаючись у свій розтягнутий кардиган, і стискала в руках проявлену минулої ночі фотографію – їхній спільний автопортрет, де вони сміються, притулившись головами одне до одного.

– Богдане… – почала вона, але голос здригнувся.

Він різко зачинив багажник і підійшов ближче. Очі його були сумними, якими вона ще їх не бачила.

– Любо, давай без сліз, – сказав він грубувато, але пальці, що поправляли пасмо її волосся, були ніжними. – Ти знаєш, хто я. Я без постійного місця проживання, сьогодні тут, завтра – на краю світу.

– Я можу чекати, – прошепотіла вона.

– Не треба.

Він різко відсторонився, закурив. Дим змішався з туманом.

– Я не Семен. Не зможу дати тобі дім, дітей, спокій. Навіть якщо повернуся – ненадовго.

Люба кивнула, дивлячись кудись повз нього, на мокрі від роси поля. Вона раптом зрозуміла, що любить його саме за це – за вітер у його волоссі, за те, що він ніколи не стане «як усі».

– Добре, – сказала вона твердо. – Не чекай. Я зроблю сто кадрів, напишу десять листів, а на одинадцяте – забуду.

Богдан розсміявся, але в очах майнув біль:

– От і правильно.

Він сів у машину, зачинив двері. Крізь брудне скло вони востаннє зустрілися поглядами. Двигун заревів, колеса збили грязюку. Люба не махала йому вслід. Вона стояла, поки звук мотора не розчинився в тумані, потім сховала їхню спільну фотографію в кишеню й прошепотіла:

– Я все одно чекатиму.

Дивно, але на момент повернення до міста від переживань вона справді схудла, і весільна сукня сиділа на ній ідеально. От тільки ні вона, ні Семен не відчували від цього особливої радості. Люба збиралася одразу йому розповісти про свій літній роман, але не наважилася. Семен нібито похвалив її зовнішній вигляд, але виглядав похмурим і про весілля говорив неохоче.

– Може, ми поквапилися? – заговорила нарешті Люба.

На обличчі Семена майнуло здивування.

– Ти про що?

– Про весілля.

Він опустив очі.

– Ти не хочеш виходити за мене заміж?

Люба відчула, як по щоках покотилися сльози.

– Не хочу, – визнала вона. – Вибач.

– Це ти мене пробач, – раптом сказав Семен. – Я був не правий, коли вимагав від тебе схуднення.

– Тобі не подобається, якою я стала?

– Подобається! Але…

Семен знову опустив очі.

– Я зустрів іншу, – зізнався він. – І… Мені зовсім неважливо, яка в неї вага. Розумієш?

Це було прикро. Важко. Але ж вона й сама вплуталася в іншу історію. У таку, де вона була готова чекати пів року, аби тільки хоч ще один раз побачити його.

– Розумію, – відповіла Люба. – Добре, що це сталося до весілля.

Розійшлися вони мирно. Добре, що ресторан ще не забронювали й запрошення не розіслали. Тільки сукні було шкода, але Семен вирішив, що її можна буде продати. Він виїхав із квартири, і Любі тепер було непросто самій платити за оренду. Довелося шукати підробіток: Люба вирішила готувати дошкільнят до школи, виявляється, такі послуги користувалися попитом.

Вага швидко повернулася: ну не могла Люба відмовитися від картоплі й тістечок. Звісно, вона намагалася тримати себе в руках, але більше через здоров’я. От би рагу з кролятини або маминого супчика!

А за місяць вона отримала посилку. Відправник – інтернет-магазин, але вона нічого не замовляла. Що за дива? Люба відкрила коробку й ахнула: там лежав фотоапарат. Номера телефону Богдана в неї не було, вони спеціально вирішили не обмінюватися. Але вона була впевнена, що це він. Що ж, вона дочекається, щоб подякувати йому. Хоч пів року. Хоч вічність.