Катя дзвонила мамі, а Семен сидів поруч і з тривогою чекав на результат.
— Мамусю, привіт. Як у вас справи? Як тато? У мене все добре. Ні, нічого нового. Хоча є одна новина. Я виходжу заміж. Його Семен звати. Так, хороший. Так, працює. Ні, мамо, він не п’є. Так, симпатичний. Що значить: поки не погоджуйся, мамо? Вже пізно! Так, ні, не в тому сенсі. Ми заяву сьогодні в РАЦС подали. Як це: як подали, так можна і забрати? Так, вже разом. Мам, не можемо ми поки приїхати, у мене чергування через добу, час же відпусток. Звичайно, приїжджай. Сама подивишся. Добре, добре, разом вирішимо.
Після того, як Катя відключилася від розмови з мамою, Семен спантеличено запитав:
— Катю, соромлюся запитати, ти сказала «разом вирішимо», а що це значить?
— Та нічого це не значить. Мама збирається до нас у ці вихідні.
— А це добре чи погано?
— Це неминуче, Сьом! У нас мало часу, треба підготуватися.
— До чого підготуватися? Катю, приїжджає твоя мама, а в тебе майже паніка!
— Ось саме, що мама приїжджає! І хочу, щоб вона за мене не хвилювалася, а це значить, що я повинна бути хорошою господинею, а мій майбутній чоловік — надією і опорою мені.
— А хіба не так?
— Так, Сьом, так! Тільки ти мою маму поки не знаєш! У неї не тільки характер залізний, а ще й хватка залізна. У прямому сенсі: вона чемпіонка району з армрестлінгу, а на обласних змаганнях у неї друге місце. Тож тобі краще їй сподобатися.
— Катю, я вже боюся, — засміявся Семен. — Розказуй про тещу, хочу знати, що мене чекає в майбутньому з тобою.
— Я вже не буду такою. Для цього треба було народитися в сім’ї з трьома братами, потім двадцять років працювати на вантажній машині і возити зерно, ремонтом машини аж до перебортування коліс займатися самій, без жодної допомоги. А спортом вона почала займатися випадково. На підприємстві вирішили провести спартакіаду, ось вона там і виграла змагання з боротьби на руках. Потім її відправили на районну спартакіаду, а там і на обласну. Випадок був такий: тата сусід, дядько Гриша, п’яний образив, а мама за це йому в лоб рукою з запалу, та не в повну силу… дядько Гриша впав і свідомість втратив на якийсь час. Мама налякалася, потім цілий місяць відкуплювалася смаколиками, поки не погрозила повторити, тоді тільки дядько Гриша заспокоївся. Мама, звісно, тоді злякалася, сама не очікувала від себе такого, але мужики у нас її стали триматися осторонь. У нас там її всі звуть тільки по імені-по батькові: Надія Василівна.
У п’ятницю Семен затримався на роботі: знову начальник відділу Володимир Іванович: «Семене, виручай, перевір ще раз проект, щоб усе було ажурно. Треба, щоб усе було ідеально, інакше мене директор звільнить і не дасть до пенсії дотягнути».
Володимиру Івановичу до заслуженого відпочинку лишалося п’ять місяців. Роботу з перевірки та правки проектів-заявок на різні гранти Володимир Іванович цілком справедливо доручав Семену і був упевнений у його роботі.
Семен роботу виконав і, стомлений, повертався додому. Біля будинку в сквері голосно спілкувалися двоє нетверезих чоловіків, один з них Генка — сусід зверху. У Генки дружина з дитиною поїхала в санаторій на лікування, що послужило для Генки сигналом до розслаблення.
Розслаблятися Генка умів: вечорами після роботи пиво і дуже голосна музика.
Семен підходив до під’їзду, коли його помітив Генка. Генка хотів жваво перестрибнути через невисоке огородження, але не розрахував свої можливості й мішком впав на землю. Це його розлютило. Генка лаявся, підводячись, і крикнув: «Гей, мужик, запалити дай».
Семен не став йому відповідати і продовжив шлях до під’їзду, почув, як за його спиною під’їхала і зупинилася машина.
Генка затулив двері під’їзду своїм кволим тілом.
— Ну чо, як щодо запалити? — Генка явно наривався на скандал.
Семен спробував відштовхнути його від дверей, але Генка встиг ухопитися за його футболку. За спиною Семен почув звук, як закрився багажник і слідом звук машини, яка поїхала.
— Що ви тут влаштували? Дайте пройти. Шантрапа міська! — Жінка відштовхнула Семена від дверей, а потім Генку так штовхнула, що той не встигнувши відчепитися від футболки Семена, залишив її без одного рукава, з яким так і впав у траву.
Жінка почала придивлятися до коду на дверях. Семен сказав: «У мене ключ є» і відчинив двері. Він допоміг жінці донести до другого поверху сумки, одна з них виявилася сумкою-холодильником, і здивувався, коли вона підійшла до дверей його квартири і почала дзвонити у дзвінок. Він усе зрозумів. «У мене ключ є», — повторив він і став відчиняти двері ключем.
— То ти Степан? — весело запитала Надія Василівна.
— Семен, — поправив її Сьома.
Так Сьома познайомився зі своєю тещею.
— Машина в нас зламалася, а сусіда ж не будеш просити о п’ятій ранку. Він мене ввечері і відвіз до електрички, ось я й приїхала, — вважала за потрібне пояснити свій несподіваний приїзд Надія Василівна.
Катя зайшла додому тихо, щоб не розбудити Семена, але він і мама вже чекали на неї в передпокої.
— Мамусю! — радісно обійняла вона матір. Подивилася на Сьому, потрогала його розбиту губу і сказала: — Бачу, ви вже познайомилися.
Надія Василівна безцеремонно ставила різні питання.
— Ти вже, Семене, не ображайся, сам розумієш: дочку тобі довіряю, не корову ж. Як у тебе, Сьомо, з житлом? Машина яка? Освіта є? — І зробила висновок: — Значить нічого, але хоч освіта є. Зарплату регулярно тобі платять? Скільки, якщо не секрет? Підвищення в посаді можливе?
— Мамо, Семен класний фахівець, — вважала за потрібне вступитися за чоловіка Катя і розповіла, що його начальник Володимир Іванович тільки на Сьомі і тримається, а інакше його б генеральний давно вигнав, хоч і до пенсії йому залишилося небагато.
— Ти, Семене, будь сміливішим, дій уже зараз. Іди до директора, знайди привід і покажи наочно свої здібності. А хочеш, я схожу до вашого директора?
— Ні, що ви, Надіє Василівно, не треба. Я зрозумів вас. Зроблю. — Так сказав, щоб заспокоїти Надію Василівну, але розумів, що він ніколи не видасть Володимира Івановича.
А ввечері подзвонив батько: «Семене, вийди, я тебе біля під’їзда чекаю».
Надія Василівна помітила, як схвилювався Семен, а Катя, кусаючи губи, не відходила від вікна. Залишити цей інцидент без своєї уваги вона не могла. Вона по-тихому вийшла за Семеном, притаїлася за кущем, так щоб і бачити, і чути все.
— Семене, сам подумай, ти ж не дурень: навіщо тобі вона? Я все про неї дізнався. Ти зрозумій, дівчину з села витягти можна, а от село з дівчини — ніяк. Чому вона може навчити ваших дітей. Соплі витирати? Навіть вища освіта не допоможе. Я тобі пропоную угоду: ти її кидаєш, а я на тебе переписую весь бізнес. Якщо ні, то ти від мене нічого не отримаєш. Нічого!
Семен мовчав і це можна було зрозуміти по-різному. Батько зрозумів по-своєму: — Ну, що, по руках? — І простягнув руку для закріплення угоди.
— По руках, — раптом сказав Семен і простягнув руку батькові. — Я нічого від тебе не отримую. Нічого! А ти залишаєш нас у спокої!
Батько вихопив руку з рук Семене і замахнувся, але зупинився в сантиметрі від обличчя Сьоми. Надія Василівна вийшла з укриття і підійшла до них.
— Семене, тобі треба допомогти?
— А це хто? — з презирством запитав батько.
— Це моя теща Надія Василівна, познайомся, тату. Раджу з нею не сперечатися.
— Ти свої поради, Семене, — з єхидством наслідуючи Надію Василівну, сказав батько, — засунь своїй тещі… сам зрозумів куди…
Надія Василівна не стерпіла такого хамства: вона царственно підійшла впритул до батька, подивилася в його сміючіся очі і…
— Відпусти, неноральна, відпусти, боляче мені… — батько Семена якось по-жіночому повизгуючи, намагався вирвати руку, закручену за спину залізною хваткою Надії Василівни.
— Надія Василівна, — представилася Надія Василівна і подала руку для знайомства.
— Василь Дмитрович, — сказав батько, кривлячись від болю і потираючи руку. Але руки не подав, сказав: — привіталися вже.
— Тепер, Семене, я за тебе спокійний, — з глумом сказав Василь Дмитрович.
— Ти, Василе Дмитровичу, зневажаєш нас, а син твій мою доньку любить. Значить, є щось, що вище багатства. І ти це розумієш, а інакше б не виховав такого сина.
— Тату, ходімо до нас. Надія Василівна пельмені домашні привезла, зараз наваримо. Чай з варенням малиновим… ходімо.
— Пельмені, кажеш, і варення малинове? Добре, але за однієї умови: документи на квартиру бери, я на тебе переписав квартиру. Квартира бабусі твоєї, ти на пам’ять про неї не маєш права відмовитися.
— Ось і добре, — встряла в розмову Надія Василівна, — а то Борис наступного року приїде і попросить звільнити квартиру. Це квартира мого брата Бориса, — пояснила для Василя Дмитровича.
Проводити Надію Василівну на вокзал приїхав Василь Дмитрович. Коли стояли на пероні і чекали електричку, у Семена задзвонив телефон. Дзвонив Володимир Іванович:
— Семене, ти завтра на роботу пораніше прийди. Я йду у відпустку, а там і звільняюся. На дачі пенсію буду чекати. Я тебе порекомендував на начальника відділу. Завтра вранці нам треба бути у генерального!
На пероні запахло колією та дощем. Електричка, грюкаючи, наближалася. Надія Василівна вже взяла свою сумку-холодильник, тепер пусту, але Василь Дмитрийович раптом поклав на неї руку.
— Почекайте хвилинку, Надіє Василівно. Ви… ви не схожа на ту сільську жінку, яку я собі уявляв.
— А ви, Василе Дмитровичу, не схожі на того бездушного баригу, про якого мені розповів Семен, — відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі.
Ця коротка розмова змінила щось у повітрі. Вони попрощалися вже якось інакше, не як вороги, а як люди, що випадково знайшли спільну точку на карті життя.
Дорогою додому Семен мовчав, обмірковуючи вчорашню сцену та ранковий дзвінок. Катя тримала його за руку.
— Ти не хвилюйся, — сказала вона. — Все буде добре. Мама тебе схвалила. Тато… тато, здається, теж почав щось розуміти.
Минуло кілька місяців, Семена призначили виконуючим обовязки началника відділу з випробовувальним терміном. Одного вечора, коли він, стомлений, розбирав папери вдома, Катя принесла йому чашку чаю і сіла поруч.
— Слухай, а давай запросимо твого батька на вечерю? Нормально, по-людськи. Без скандалів.
Семен підвів на неї погляд.
— Серйозно? Після того, що було?
— Саме після того, що було. Він же на крок відступив. Переписав на тебе квартиру. Приїхав провожати маму. Щось у ньому зламалося, чи, навпаки, з’явилося. Може, варто дати шанс?
Василь Дмитрийович прийшов. Без подарунків, без розкоші, у простому светрі. Він був незграбним, наче забув, як поводити себе в ролі гостя у власного сина. Вечеря пройшла тихо, вони говорили про нейтральні речі: про погоду, про ремонт доріг, про старий альбом з фотографіями, який Катя випадково знайшла у шафі.
Коли Василь Дмитрийович збирався йти, він раптом зупинився біля дверей.
— Квартира… та бабусина. Там ще дещо є. У схованці, під підлогою. Там її архів. Листи, документи. Вона хотіла, щоб ти колись це побачив. Можливо, там є щось… що пояснить деякі мої вчинки. Не виправдає, але… пояснить.
Це було перше зізнання. Не прощення, але початок чогось нового.
