Це була та сама «остання крапля», яка зазвичай падає не з гуркотом, а з крижаною тишею. Сергій стояв у коридорі, тримаючи в руках розкритий щоденник Аліни, який випадково випав із її сумки під час чергового скандалу.
Те, що він там прочитав, не просто шокувало — воно вивернуло його світ навиворіт.
У вітальні крики не вщухали вже годину. Валентина, як завжди, стояла в позі «ідеальної матері», звинувачуючи вісімнадцятирічну доньку в усіх гріхах.
— Ти невдячна егоїстка, Аліно! — вигукувала Валентина, заламуючи руки. — Я витратила на твої курси всі заощадження, які ми з Сергієм відкладали на відпустку! А ти що? Знову пропустила заняття? Куди ти ходила? До того свого сумнівного гурту?
— Це не «сумнівний гурт», мамо, це моє життя! — Аліна задихалася від гніву, її очі були червоними від сліз. — Тобі начхати на мої курси. Тобі просто треба, щоб я була зручною лялькою, якою можна хвалитися перед подругами!
— Як ти смієш так говорити? Я бажаю тобі добра! Сергію, ну скажи їй! — Валентина обернулася до дверей, чекаючи підтримки від чоловіка, який зазвичай виступав миротворцем.
Але Сергій мовчав. Він повільно зайшов до кімнати, тримаючи в руках кілька аркушів, списаних дрібним почерком.
— Доброго добра ти їй бажаєш, Валю? — голос Сергія був тихим, але в ньому відчувався метал. — Справді? Аліно, йди до себе. Зараз же.
— Ні, нехай слухає! — вигукнула Валентина. — Нехай знає, як важко нам дається її виховання!
— Тобі дається? — Сергій підійшов ближче і поклав щоденник на стіл. — Я прочитав лише одну сторінку, Валю. Ту, де Аліна описує, як ти три роки тому змусила її відмовитися від художньої школи, бо «це не прибутково». І як ти шантажувала її тим, що якщо вона не піде на економічний, ти розлучишся зі мною і скажеш усім, що це вона зруйнувала сім’ю.
У кімнаті повисла важка, липка тиша. Аліна здригнулася і закрила обличчя руками.
— Ти… ти не мав права це читати, — прошепотіла Валентина, її обличчя зблідло.
— А ти мала право брехати мені всі ці роки? — вибухнув Сергій. — Я ж бачив, що вона згасає. Я питав тебе: «Валю, чому вона така сумна? Може, їй не подобається навчання?».
А ти що казала? «Ой, Сергію, це просто підлітковий вік, вона лінується». Ти маніпулювала нею, використовуючи мою любов до вас обох!
— Я хотіла як краще! Я хотіла, щоб у неї було майбутнє! — Валентина спробувала перейти в атаку. — А ти, такий правильний, просто стояв осторонь!
— Я не стояв осторонь. Я довіряв тобі. Я думав, що ми команда, — Сергій з гіркотою хитнув головою. — А виявилося, що ти побудувала цей дім на брехні. Ти змусила дитину ненавидіти себе за те, що вона нібито заважає нашому щастю. Ти сказала їй, що я піду, якщо вона не буде «ідеальною».
Сергій різко розвернувся і пішов до спальні. Було чути, як він відчинив шафу і почав кидати речі у валізу.
— Що ти робиш? — Валентина забігла слідом, її голос зірвався на істеричний фальцет. — Через якесь дівчаче ниття ти кидаєш мене? Сергію, схаменися! Це просто конфлікт поколінь!
— Це не конфлікт, Валю. Це ти токсична — він застебнув сумку, навіть не намагаючись акуратно скласти одяг. — Я не можу жити з людиною, яка використовує моє ім’я, щоб катувати власну доньку. Ти зробила мене монстром в її очах, щоб тримати її на повідку.
— Куди ти підеш? — Валентина вчепилася в його рукав. — Ти ж пропадеш без мене! Хто про тебе подбає?
— Краще я буду сам, ніж у цьому театрі маріонеток, — він відсторонив її руку.
Біля порога він зупинився і поглянув на Аліну, яка стояла в кутку коридору, немов налякане пташеня.
— Аліно, — сказав він м’яко, — я ніколи, чуєш, ніколи б не пішов через твої оцінки чи захоплення. Я йду, бо не хочу бути частиною цього обману. Мої двері завжди відчинені для тебе. Справжні двері, без жодних умов.
Сергій підхопив валізу і вийшов. Двері зачинилися з глухим звуком, який поставив крапку в багаторічній історії фальшивого сімейного затишку. У квартирі залишилася тільки Валентина, яка продовжувала щось доводити порожнечі, та Аліна, яка вперше за довгий час відчула, що вона не винна.
Минув тиждень. У квартирі Валентини панувала «озброєна тиша», а в маленькій орендованій однокімнатці Сергія — запах дешевої кави та розгубленості. Він сидів на підвіконні, дивлячись на вечірнє місто, коли в двері несміливо постукали.
На порозі стояла Аліна. Без макіяжу, у розтягнутому худі, з гітарою в чохлі за спиною.
Перші кроки по тонкій кризі
— Можна? — запитала вона, не піднімаючи очей.
— Звісно. Заходь, — Сергій відступив, звільняючи шлях. — Чай? Чи, може, ти голодна?
Аліна пройшла всередину, озираючись. Обстановка була спартанською, але тут не було того задушливого контролю, який вона відчувала вдома.
— Мама дзвонила тобі? — запитала вона, сідаючи на край стільця.
— П’ятдесят два пропущені за три дні, — зітхнув Сергій. — Я відповів лише раз. Сказав, що нам усім треба охолонути. Вона знову намагалася переконати мене, що ти «збилася зі шляху», а я «піддаюся на твої маніпуляції».
Аліна гірко всміхнулася:
— Вона майстер перекручувати все так, ніби вона — єдина жертва в цьому всесвіті. Тату… — вона затнулася. — Я можу називати тебе так? Ти ж знаєш, що я не твоя рідна донька. Вона мені це нагадувала щоразу, коли я робила щось не так.
Сергій поставив перед нею горнятко чаю і сів навпроти. Його погляд був прямим і теплим.
— Слухай мене уважно, Аліно. Біологічний код — це просто цифри в документах. Ти була моєю дитиною з того моменту, як я вперше побачив тебе в дитсадку з розбитими колінами. Те, що Валя використовувала це як інструмент тиску — це її гріх, не твій і не мій. Ти мені рідна. Крапка.
Дівчина схлипнула, але швидко витерла сльози рукавом.
— Вона сказала, що якщо я піду до тебе, то вона подасть на аліменти на моє утримання з тебе, а мене випише з квартири. Казала, що ти просто хочеш «пограти в доброго поліцейського», а потім викинеш мене, як непотріб.
— Нехай подає хоч до Гаазького суду, — відрізав Сергій. — Квартира, в якій ви живете, була куплена в шлюбі, і я маю там свою частку. Я не претендую на неї зараз, але я заберу своє і віддам тобі. Щодо «викинеш»… Аліно, я пішов з дому не від тебе, а заради тебе. Щоб ти побачила, що можна не терпіти брехню.
Аліна розстебнула чохол гітари.
— Можна я зіграю те, що написала минулого місяця? Мама сказала, що це «котяче виття» і що мені треба вчити макроекономіку.
— Грай, — просто сказав він.
Кімнату наповнили перші акорди — дещо сумні, але неймовірно чисті. Сергій слухав і розумів, скільки болю ця дівчина ховала за мовчанням. Коли остання нота згасла, він тихо промовив:
— Це було прекрасно. І ніяка економіка не варта того, щоб убити в собі такий талант.
— Що нам робити далі? — запитала Аліна, пакуючи гітару. — Вона не заспокоїться. Вона прийде сюди завтра. Або післязавтра. Буде плакати, хапати за серце, казати, що в неї тиск…
— Ми встановимо кордони, — твердо відповів Сергій. — Я знайду тобі юриста, щоб ти знала свої права щодо житла. Ти закінчиш цей рік, але паралельно ми знайдемо викладача з вокалу чи композиції.
Я допоможу фінансово, без жодних «умов і шантажу». Але є одна вимога.
Аліна напружилася:
— Яка?
— Ти повинна бути чесною зі мною. Навіть якщо ти помилишся, навіть якщо отримаєш двійку чи передумаєш займатися музикою — просто кажи правду. Без страху. Домовилися?
Аліна вперше за довгий час посміхнулася — по-справжньому, щиро.
— Домовилися, тату.
Кафе було обрано нейтральне — галасливе, з панорамними вікнами, де влаштувати грандіозну сцену було б принаймні ніяково.
Сергій та Аліна прийшли за десять хвилин до призначеного часу. Вони сиділи пліч-о-пліч, і Сергій помітив, як дівчина нервово перебирає край серветки.
— Дихай, — тихо сказав він, накриваючи її долоню своєю. — Ти не на допиті. Ти вільна людина.
Валентина з’явилася рівно о другій. Вона виглядала бездоганно: ідеальна укладка, стриманий костюм, але очі видавали внутрішню бурю. Вона сіла навпроти, не знімаючи пальта, ніби підкреслюючи, що затримуватися не збирається.
— Ну що ж, — почала Валентина, ігноруючи меню. — Бачу, ви вже сформували свою «коаліцію» проти матері. Сергію, ти виглядаєш жахливо.
Ця орендована квартира тебе зовсім не прикрашає. Може, досить цього маскараду і повернешся додому? Я приготувала твою улюблену запіканку.
— Валю, ми прийшли не обговорювати мій зовнішній вигляд чи меню на вечерю, — спокійно перебив її Сергій. — Ми тут, щоб встановити правила.
— Правила? — Валентина видала короткий, сухий смішок. — У моєму домі правила встановлюю я. Аліно, збирай речі. Досить грати на нервах. Ти повертаєшся, вибачаєшся, і ми забуваємо про цей інцидент. Я вже домовилася з репетитором з макроекономіки, він чекає в понеділок.
Аліна випрямила спину. Її голос тремтів, але не зламався:
— Мамо, я не повернуся. Принаймні не зараз. І ніякої макроекономіки не буде. Я забираю документи з університету.
Валентина на мить заціпеніла. Її обличчя почало повільно червоніти.
— Ти що? Ти розумієш, що ти кажеш? Я стільки сил вклала! Я домовлялася через знайомих! Ти зганьбиш мене перед усіма!
— Перед ким, Валю? — втрутився Сергій. — Перед твоїми подругами, яким ти брешеш про ідеальне життя? Твоя донька — не твій диплом і не твій аксесуар. Вона — людина.
— Ах, ось як! — Валентина перейшла на шипіння, нахиляючись через стіл. — Ти підбурюєш її до бунту! Ти руйнуєш її майбутнє! Аліно, ти хоч розумієш, що він тобі наобіцяв? Він піде до іншої через місяць, а ти залишишся ні з чим! Хто тобі допоможе, крім матері?
— Тато вже допоміг, — твердо відповіла Аліна. — Він дав мені право голосу. А ти… ти три роки шантажувала мене розлученням, мамо. Ти казала, що тато піде, якщо я не буду найкращою. А він пішов через твою брехню. Розумієш іронію?
Валентина раптом змінила тактику. Її очі наповнилися сльозами — це був її перевірений метод. Вона дістала хустинку і почала промокати кутики очей.
— О Боже… за що мені це? Я ж усе життя для вас… Сергію, як ти можеш так зі мною? У мене серце колотиться, мені дихати важко… Ви хочете, щоб я в лікарню потрапила?
Раніше Сергій би вже біг за водою і благав про вибачення. Але не сьогодні.
— Валю, цей номер більше не проходить, — сказав він без жодного співчуття. — Якщо тобі погано — викликай швидку. Але маніпулювати здоров’ям, щоб змусити нас підкоритися, ти більше не будеш.
Валентина миттєво припинила плакати. Сльози висохли так само швидко, як і з’явилися. Її погляд став холодним і колючим.
— Значить так, — сказала вона, різко підводячись. — Якщо ви обидва такі розумні — живіть як хочете. Аліно, твої речі будуть у під’їзді в мішках для сміття до вечора. Сергію, завтра я подаю на поділ майна. Кожну ложку порахую, зрозумів? Кожну серветку!
— Подавай, — кивнув Сергій. — Але пам’ятай: ложки можна купити нові. А довіру — ніколи.
Валентина розвернулася і, цокаючи підборами, вилетіла з кафе. Вона навіть не озирнулася.
В кафе стало тихо, лише приглушена музика грала десь на фоні. Аліна глибоко вдихнула і вперше за довгі роки відчула, що її легені можуть набрати повітря повністю, до самого дна.
— Ну що, донько, — Сергій подивився на годинник. — Мішки для сміття чекають. Поїхали забирати твоє життя?
— Поїхали, — Аліна посміхнулася, і цього разу в її очах не було страху. — Тільки спочатку давай замовимо по величезному десерту. Нам потрібні сили для великого переїзду.
Віра Лісова
