Сергій повернувся додому о дев’ятій вечора, трохи раніше, ніж зазвичай. Він працював менеджером у логістичній компанії, і графік його був передбачуваний: зранку в офіс, ввечері додому, іноді затримки через зустрічі.
Сьогодні ж він поспішав, бо Тетяна повернулася з відрядження на день раніше. Вона поїхала до Львова на триденну конференцію для бухгалтерів, і він планував зустріти її з квітами.
Але коли відчинив двері квартири на Подолі, його зустріла тиша. Світло в передпокої горіло, але ні запаху вечері, ні голосу дружини.
— Таню? — гукнув він, знімаючи пальто. — Ти вже вдома?
На кухонному столі стояла тарілка з двома тістечками: одне з малиною, інше з шоколадом. Поруч — одна чашка кави, наполовину випита, з відбитком помади на краю. І найдивніше — його власна валіза, та сама, з якою він їздив у відрядження два роки тому, стояла прямо перед шафою в коридорі.
Замок був відкритий, а всередині лежали його сорочки, акуратно складені, але не його руками. Сергій нахилився, торкнувся тканини. Запах. Не його одеколон, не пральний порошок Тетяни. Легкий, квітковий, з ноткою ванілі. Він знав цей аромат. Але звідки?
— Таню, це ти? — голос його став тихішим.
Вона вийшла з вітальні. У джинсах, светрі, волосся зібране в хвіст. Обличчя спокійне, але очі — ні. Вони були холодні, як київський січень за вікном.
— Привіт, Сергію, — сказала вона рівно. — Сідай. Тістечко хочеш?
— Ти ж не їси солодке після шостої, — він спробував усміхнутися. — І чому одна кава? Ти завжди дві вариш.
— Одна — моя. Другу я не встигла. А тістечка… купила по дорозі з вокзалу. Думала, здивую тебе. Але ти, здається, вже здивований.
Сергій сів. Руки тремтіли. Він не розумів, що відбувається, але відчував — щось не так. Тетяна сіла навпроти, склала руки на столі.
— Розкажи, як пройшло відрядження? — запитав він, намагаючись звучати природно.
— Чудово. Семінари, кава з колегами, прогулянки Львовом. А в тебе? Три дні без мене. Що робив?
— Працював. Зустрічався з клієнтами. Вчора до десятої в офісі сидів.
— До десятої? — вона підняла брову. — Цікаво. А вдома був?
— Звісно. Куди ж іще?
Тетяна встала, підійшла до шафи, відкрила дверцята. Витягла його светр — той, що він носив у п’ятницю.
— Пам’ятаєш цей? Ти казав, що пролив на нього каву в офісі. Ось пляма. Але дивись, — вона піднесла светр до світла, — пляма свіжа. Кава ще пахне. А ти ж казав, що в п’ятницю ввечері був вдома. То чому светр у шафі, а не в пранні? І чому на ньому запах не кави з офісу, а… — вона вдихнула, — парфуми. Жіночі.
Сергій зблід.
— Таню, це… я не знаю. Може, хтось із колег…
— Колег? — вона всміхнулася, але не тепло. — Давай по порядку. Я приїхала сьогодні о п’ятій ранку. Потяг прийшов раніше. Хотіла зробити тобі сюрприз. Відчиняю двері — тихо. Твоя куртка на вішалці, але черевики… дивись.
Вона підійшла до полиці з взуттям. Витягла його кросівки.
— Ось. Бруд на підошві. Не київський. Це глина. Червона. Така буває тільки в одному місці — біля озера в Голосієві. Ти ж казав, що не гуляв. То звідки бруд?
— Я… бігав зранку. В суботу.
— В суботу? — вона повернулася до столу, відкрила ноутбук. — Ось твої повідомлення в месенджері. Ти писав мені: «Доброго ранку, кохана. Тільки прокинувся. Сумую за тобою». Час — 10:15. А бігав ти, виходить, о шостій? І чому телефон показує, що ти був у Голосієві о 8:47? Геолокація в чаті з клієнтом. Ти ж казав, що клієнт у центрі.
Сергій мовчав. Він дивився на тістечка. Одне з малиною — її улюблене. Друге з шоколадом — не його.
— А тістечка? — запитав він тихо.
— Купила в «Львівських пляцках». Там, де ми завжди беремо. Але подивись на чек. — Вона витягла з кишені папірець. — Час
— 17:42. Вчора. Я була у Львові. Ти ж не їздив туди?
— Ні.
— То хто купив? І чому два? Ти ж не їси малинові. Кажеш, кислі.
Вона встала, підійшла до смітника. Витягла порожню упаковку.
— А це? — голос її був спокійний, але в ньому бриніла сталь. — Свіжі.
— Таню, я…
— Стривай. Це ще не все.
Вона підійшла до ванної. Відкрила шафку.
— Ось. Мій шампунь. Але подивись — рівень нижчий, ніж був. Я пам’ятаю, бо залишила півпляшки. А тепер — третина. І запах. Не мій. Хтось мив голову моїм шампунем. І подивись на рушник. — Вона витягла великий синій рушник. — Пляма від помади. Не моя. Я не користуюся червоною. А ти?
Сергій опустив голову.
— А валіза? — запитав він.
— О, валіза — це кульмінація, — Тетяна сіла назад. — Я знайшла її в спальні. Під ліжком. Відкрила. Твої сорочки. Але складені не твоїм способом. Ти завжди кладеш комірець вниз. А тут — навпаки. І запах. Той самий. Квітковий. І ще — волосся. Довге. Світле. Не моє. І не твоє.
Вона витягла з кишені поліетиленовий пакетик. Усередині — кілька волосся.
— Зберегла. На всяк випадок.
— Таню, я можу пояснити…
— Ні, не треба. Я все зрозуміла сама. По крихтах. Як детектив. Тільки замість трупа — моя довіра.
Вона встала, підійшла до вікна. За склом — київські вогні.
— П’ятниця. Ти написав: «Йду на зустріч. Буду пізно». Я відповіла: «Цілую». Ти не відповів. Бо був зайнятий. З ким? З Олею з відділу маркетингу? Чи з тією новою, що в червоній сукні на корпоративі?
— Таню…
— Мовчи. Субота. Ти написав: «Прокинувся, сумую». Але о 8:47 ти був у Голосієві. З ким гуляв біля озера? З ким пив каву в тому кафе, де ми були на нашій першій річниці? Бо я перевірила твою соцмережу. Ти не постив, але геотег — є. В сторіз подруги. Ти в кадрі. Ззаду. З кимось. Рука на талії.
Вона повернулася. Очі блищить.
— Неділя. Ти написав: «Вдома, дивлюся футбол». Але вдома не було. Сусідка бачила, як ти виходив о сьомій вечора. З валізою. Невеликою. Але ж ти казав, що нікуди не їздив. То куди? До неї?
— Таню, це був один раз…
— Один? — вона розсміялася. — Один раз не залишає слідів у всій квартирі. Один раз не купує тістечка. Один раз не миє голову моїм шампунем. Один раз не складає твої сорочки. Це не один раз, Серьожо. Це система.
Вона підійшла до валізи. Відкрила. Витягла аркуш паперу.
— А це — лист. Не твій почерк. Жіночий. «Дякую за вихідні. Було чудово. Наступного разу — в Карпатах. Цілую, В.». Хто така В.? Валя? Віка? Вероніка?
Сергій закрив обличчя руками.
— Таню, пробач. Я… я заплутався. Вона — просто… колега. Ми випили. Потім…
— Потім ти привів її сюда. Під наш дах. Поки я вчилася рахувати чужі податки, ти рахував, скільки разів можна зрадити, щоб я не помітила.
Вона сіла. Голос став тихим.
— Я не кричатиму. Не битиму посуд. Я не така. Я просто зібрала твої речі. Валіза готова. Можеш їхати. До неї. Або куди захочеш. Але не тут.
— Таню, не треба. Я люблю тебе. Це помилка.
— Помилка — це коли забув купити хліб. А це — вибір. Ти обрав. Тепер живи з цим.
Вона встала, підійшла до дверей.
— Ключі на столі. Замок поміняю завтра. І ще — тістечка. З’їж. Одне — твоє. Друге — її. Я не голодна.
Сергій підвівся. Руки тремтіли.
— Таню, дай шанс. Я все виправлю.
— Шанс був три дні. Ти його прогавив. Прощавай.
Вона відчинила двері. За ними — порожній коридор.
— І ще, — додала вона, не обертаючись. — Кава була смачна. Але холодна. Як і все між нами.
Двері зачинилися. Тихо. Без грюкання.
Сергій залишився сам. З валізою. З тістечками. З запахом чужих парфумів.
Він сів на підлогу. Подумав: «Як вона здогадалася? По крихтах?».
А Тетяна поїхала до подруги. В таксі плакала. Але тихо. Бо знала: плач — це теж слід. А вона більше не хотіла залишати слідів у його житті.
Тетяна сиділа в новій квартирі. Невелика, на Троєщині. З балконом. На столі — дві чашки кави. Її — і подруги.
— Ти молодець, — сказала подруга. — Не кричала. Не влаштовувала сцен.
— Навіщо? — Тетяна всміхнулася. — Він сам себе видав. По тістечках. По каві. По валізі. Я просто зібрала пазл.
— А тістечка?
— З’їла. Обидва. Смачні були.
Вона подивилася у вікно. Київ. Новий день.
— Знаєш, — сказала вона, — я думала, що зрада — це гучно. Крики, сльози, розбиті тарілки. А насправді — тихо. Як кава, що холоне. Як тістечко, що ніхто не їсть. Як валіза, що стоїть не на своєму місці.
Вона встала. Підійшла до шафи. Витягла светр. Свій. Новий.
— Час починати заново. Без чужих запахів.
Галина Червона
