— Сергію, що сталося? — Олексія розпирало від цікавості. — Телефоную сьогодні вам додому, а Ірка повідомляє: «Він тут більше не живе».
— І тобі здравствуй, — криво всміхнувся Сергій. — А чого тут незрозумілого? Не живу я там більше.
— Та ви ж із нею мало не на горщиках разом сиділи. — Вигляд у Льохи був щонайбільше ошелешений. — Сто років одне одного знаєте, жодна людина в світі навіть засумніватися б не посміла, що з вас вийде ідеальна сім’я. Вона тобі зрадила? Чи ти їй? Чи… Та кажи вже, не томи!
— Та ніхто нікому не зраджував. Просто Ірка, схоже, не в дусі.
— Це як?
— У неї на новій роботі начальниця вся така незалежна й самодостатня. От і співробітниць своїх потягла на якийсь семінар особистісного зростання. Я слова не сказав. Хоче Ірка рости — хай собі росте. Хто ж знав, що так усе обернеться.
Іра й Сергій справді були знайомі з початкової школи. Дружили. А в старших класах зародилося кохання. А чого б йому не зародитися? Вони ж розуміли одне одного з півслова. Інтереси мали однакові. Завжди одне одного підтримували. Потім вступили до одного інституту. Після нього одружилися, чому ніхто з близьких і друзів анітрохи не здивувався.
— Ви, друзі, прямо еталон сімейної пари. В один бік дивитеся, підтримуєте один одного, навіть майже не сваритеся. Чудова з вас сім’я вийде, я навіть не сумніваюся. Коротше, гірко! — видав Олексій тост на весіллі Іри та Сергія.
А батьки з обох боків сиділи розчулені й промокали щасливі сльозинки серветками.
Потім почалося сімейне життя. Квартиру поки винаймали, але будували грандіозні плани з купівлі власного житла. Тим часом побутові обов’язки ділили порівну, заробляли практично однаково. Не було між Ірою та Сергієм сварок. Вони завжди вміли дійти розумного компромісу.
Неприємності почалися, коли Іра влаштувалася у фірму, директоркою якої була Любов Едуардівна.
— Сергійко, ти не уявляєш, що це за жінка! — захоплено ділилася Іра з чоловіком. — Бізнес свій з нуля побудувала, виглядає круто. Ну, звісно, не на двадцять п’ять, як вона сама вважає. Але все одно чудово виглядає.
Сергій спочатку слухав, кивав, радів за дружину. Щоправда, з часом Ірині захоплення трохи втомили, але в решті це була все та ж рідна й знайома Ірочка, з якою вони жили душа в душу.
Одного вечора, коли Сергій мив посуд після вечері, Іра повідомила:
— Завтра затримаюся. Любов Едуардівна запросила коуча з особистісного й кар’єрного зростання. Зазвичай вони за свої тренінги шалені гроші деруть. Але для нас це буде безкоштовно. Уявляєш?
Сергій сунув чашку в сушарку й схвалив:
— Зростання — це добре. Іди рости. Повечеряю завтра сам.
Із того самого семінару Іра потроху почала змінюватися.
— Я не буду сьогодні готувати! — заявила вона одного вечора.
Сергій знизав плечима:
— Втомилася? Ну, давай я щось на вечерю зроблю. Хоч сьогодні й твоя черга, але що ж я, не розумію, чи що. Дружина в мене одна, її треба берегти.
Іра нахмурилася, відповідь, схоже, їй чимось не сподобалася.
— Ні, Сергію, ти не зрозумів. Я не буду готувати не тому, що я втомилася, а тому що я не хочу. І їсти поки не хочу. А готувати тільки заради тебе — це неправильно. Я не зобов’язана змушувати себе щось робити, аби догодити чоловікові.
— Он як! — Сергій присів на табуретку. — Не хочеш, не готуй, звісно. Але мені здавалося, що ми просто одне про одного дбаємо.
Іра замислилася. Було майже чути, як її нові знання, запхнуті в голову коучем, намагаються ужитися з колишніми переконаннями. Сергій устав і зайнявся вечерею.
Далі — більше. Іра збиралася на роботу.
— Я сильна, самодостатня, ділова, незалежна — бурмотіла Ірина, дивлячись на себе в дзеркало перед виходом.
Сергій, заставши дружину за цим дивним заняттям, хіхікнув. Іра грізно подивилася на нього й промовила:
— Не бачу нічого смішного! Я мушу привчити себе до цієї думки. Варто хоч трохи дати слабину, і тобі тут же сядуть на голову.
— Іро, та хто тобі сяде на голову? Що за маячня? Ми з тобою чудово жили, ділили обов’язки порівну, вміли завжди домовитися. І раптом ти йдеш на якісь сумнівні збори й повертаєшся звідти, наче тобі голову промили. Я не знаю, як уся ця нісенітниця про успішний успіх передається. Але поводишся ти так, наче цей коуч тебе вкусив, і ти потроху перетворюєшся з нормальної людини на несамовитого досягатора.
— Ага! — Іра тицьнула в бік чоловіка вказівним пальцем. — Ось вона, твоя справжня натура! Рветься на волю. Тобі навіть чути нестерпно, що я сильна й самодостатня.
— Так, усе! — Сергій примирливо підняв руки. — Давай на цьому зупинимося. А то пересваримося перед роботою.
Але найбільшою помилкою Сергія була розмова про дитину. Вони мирно лежали на дивані й дивилися кіно. Було так спокійно й затишно, що Сергій сказав:
— Чудова в нас сім’я все-таки, навіть незважаючи на твоїх злих кусючих коучів. Час би й про дитину задуматися…
Такого ефекту, який справили його слова, Сергій не очікував.
— Ото вже ні! Знаю я, чого ти хочеш: вдома мене посадити, у пелюшках і підгузках закопати. А коли я з тієї купи виберуся, то вже кар’єру будувати буде пізно. Усе! Потяг пішов. А я йому вслід дивлюся, вбрана в байковий халат і з пацючим хвостиком на немитій голові! А пологовий за дитиною треба після сорока. Коли всього досягла! От нашій Любові Едуардівні вже сорок два й нічого. Поки не поспішає. Каже, встигне.
Сергій дивився на дружину, а бачив якусь незнайому, озлоблену жінку.
— Та звідки в тебе такі ідеї, Іро? Чому обов’язково з хвостиком, який потяг, що означає закопати? — здивовано й безладно поцікавився він.
— Потяг моєї кар’єри й успіху. А з пацючим хвостиком тому, що якщо з’явиться дитина, то на себе часу в мене не залишиться! От Любов Едуардівна каже…
— Та твоя Любов Едуардівна, може, взагалі дітей мати не збирається! Та ще й чоловіків не терпить. Може, її скривдив хто, от вона такою отруйною змією й стала. Усе б нічого, але тільки вона свою філософію в маси несе й нормальним людям голову дурить! — обкрився Сергій.
Ображена в найкращих почуттях Іра вискочила з кімнати.
Після цього вони не розмовляли кілька днів. Але Сергій любив дружину, вибачився за різкі слова, і вони помирилися. Намагалися не торкатися слизьких тем і жили деякий час більш-менш спокійно. Але одного разу до Іри в гості прийшла подружка Танечка.
Таня примудрилася зібрати в собі все те, що так намагалася ненавидіти Іра. Вона була пухкенька, затишна, обожнювала свій дім, любила чоловіка й маленького синочка, тому із задоволенням про них дбала.
Іра деякий час трималася, але за чаєм не витримала.
— Таню, от скажи мені, ти щаслива?
— А чому б і ні, — усміхнулася Таня. — У мене хороша сім’я, прекрасний дім, улюблена робота. Щоправда, не дуже гроші приносить. Але мені вистачає.
— А хто у вас займається домашнім господарством? — тоном прокурора поцікавилася Іра.
— Я здебільшого. Люблю створювати затишок, — сказала Таня.
— Зрозуміло, — констатувала Іра. — Чоловік зробив із тебе безкоштовну домробітницю, а ти, цьому радієш. Він же тебе душить! Рости не дає. Ти б кар’єру могла зробити, якби не він.
Таня здивовано дивилася на подругу: чого це вона так завелася.
— А, може, я не хочу робити кар’єру.
— Ти не хочеш бути незалежною й самодостатньою? — не повірила Іра.
— Ні, — Таня хитнула головою. — Я хочу бути щасливою. А щастя, воно в кожного своє. Ти, Ірко, мене даремно агітуєш.
— Ну й ненлрмальна! — буркнула Іра.
Таня тільки плечима знизала й спробувала змінити тему. Але кінець вечора вийшов зім’ятий і якийсь натужний.
— От квочка! — шаленіла Іра після відходу подруги. — Не хоче вона бути самодостатньою! Вона, бачте, і так щаслива. Не вірю! Сидить біля своїх мужиків і писнути, певно, боїться!
— Та з чого ти це взяла? — нарешті не витримав Сергій. — Не схожа вона на зацьковану й нещасну домробітницю. Гарна, щаслива, аж заздрість бере!
Очі Іри недобре звузилися.
— Може, тобі така, як Танька, дружина потрібна? Буде борщі варити, шкарпетки брудні прати й захоплено в рот заглядати.
— Іро, мені потрібна колишня ти. Ми ж розуміли одне одного, через усяку нісенітницю не сварилися, а зараз… — Сергій замовк.
— Мене попереджали, що ти будеш опиратися. Відстоювати свій порядок.
— Та який порядок, Іро? У нас була нормальна сім’я. Схоже, марно сперечатися. Сильно тебе перекосило. Я тебе досі люблю. Але жити з тією, в кого ти зараз перетворилася, просто неможливо. Я йду.
— Давай, йди!
Сергій пішов. Іра демонстративно дивилася телевізор і навіть не повернула голови, щоб попрощатися з чоловіком.
Важко Сергію дався цей розрив. Добре, хоч друг Льоха підтримав.
— Так, справи… Цих коучів гнати треба! А ти тримайся, друже! Сподіваюся, в Ірки голова на місце стане і вона зрозуміє, що накоїла.
— А раптом не стане?
— Тоді оплачеш свою прекрасну сім’ю і… Зустрінеш іншу жінку. Не кусану коучами.
Сергію було дуже кепсько, але він усміхнувся.
— Дякую, Льохо.
Сама Іра спершу сердилася й думала: «Ну нічого, ще пошкодує! Усе зрозуміє й повернеться!» Деякий час потому, коли Сергій не повернувся, Ірині стало сумно. «Стільки років дружби й кохання коту під хвіст. Сергій — справжнісінький егоїст. Не захотів прийняти мою самодостатність і незалежність», — сумувала Ірина, чомусь у всьому звинувачуючи чоловіка.
Минуло три місяці. Одного ранку Ірина встала й попленталася збиратися на роботу. Чомусь останнім часом іти туди не хотілося. Самотність, якій Ірина повинна була за ідеєю радіти, гнітила.
— Я самодостатня, незалежна, сильна, ділова… — як автомат, бурмотіла Ірина, не вірячи собі. — Та кому я брешу! Неправда це все!
Іра скорчила гримасу своєму відображенню, дістала з сумки телефон і набрала номер чоловіка.
— Алло, Сергію, здається, мене відпустило. Може, дамо ще один шанс нашій сім’ї?
— Їду. Тільки ти більше не підпускай до себе кусючих коучів, — було чути, що Сергій усміхається.
«Та я й роботу, мабуть, зміню, — подумала Іра. — Хто ж знав, що я промиванню голови так легко піддаюся».
Сергій з Іриною помирилися й зажили, як колись, до зустрічі з модним коучем. У їхній сім’ї Ірі зовсім необов’язково бути самодостатньою й демонстративно незалежною. Можна просто любити, допомагати й іноді поступатися.
