Літній вечір у маленькому містечку на околиці Києва був теплим, із легким ароматом квітучих лип.
Сонце повільно ховалося за горизонтом, а на балконі п’ятого поверху сиділи двоє — Сергій і Марта.
Вони пили холодний трав’яний чай, а між ними, на пластиковому столику, лежала порожня тарілка з-під канапок.
Їхній кіт Мурчик, пухнастий сірий перс із величезними зеленими очима, спокійно дрімав у кутку балкона, згорнувшись у клубок.
— Сергію, я ж не можу його самого там залишити, — Марта зітхнула, тримаючи склянку в руках. — Він же не звик до вулиці, а батьки приїдуть тільки через тиждень.
Сергій, високий чоловік із короткою бородою, насупив брови й відкинувся на спинку стільця.
— Ти за кота якогось думаєш, а як же я? — пробурмотів він, явно намагаючись стримати роздратування. — Додому приходити після роботи і вечерю готувати самому?
Марта закотила очі.
— Ой, не починай. Ти прекрасно знаєш, що я не про те. Просто Мурчик… він же наш. Якщо я поїду до батьків у село, хто за ним доглядатиме? Ти ж на роботі до ночі, а він сам удома нудьгуватиме.
Сергій потер скроні.
— Марто, я розумію, що ти любиш цього кота, але ти справді хочеш скасувати поїздку до батьків через нього? Вони ж тебе сто років не бачили! І, до речі, я вмію готувати, але після десяти годин у офісі мені не до кулінарних шедеврів.
Вона поставила склянку на стіл.
— То що ти пропонуєш? Віддати Мурчика сусідам? Тітка Люба його перегодовує, а в Олега собака, яка на котів кидається. Може, ти візьмеш його до себе в офіс? — Марта ледь стримала посмішку, уявляючи Сергія за комп’ютером із котом на колінах.
— Ха-ха, дуже смішно, — відповів він, але в його очах промайнула нотка гумору. — Уяви, як я презентую клієнтам новий проєкт, а Мурчик стрибає по клавіатурі. Начальник мене одразу в котячий притулок відправить.
Марта розсміялася, і напруга між ними трохи спала. Але питання залишалося відкритим: що робити з Мурчиком? Її батьки жили в селі за сто кілометрів від міста.
Марта планувала провести там тиждень, допомагаючи матері з городом і просто відпочиваючи від міської метушні. Але залишити кота самого вдома було неможливо — Мурчик був надто ніжним і залежним від людської уваги.
— Може, є якийсь котячий готель? — запропонував Сергій, потягуючись за телефоном. — Я десь чув, що в місті відкрили щось таке. Там за тваринами доглядають, годують, усе як треба.
Марта скептично глянула на нього.
— Ти серйозно? Віддати Мурчика в якесь невідоме місце, де невідомо хто за ним дивитиметься? А якщо він там сумуватиме? Або захворіє?
— Ну, ти ж не можеш усе життя крутитися навколо кота, — відповів Сергій, але його голос звучав м’якше. — Давай хоча б подивимося, що це за готель. Якщо не сподобається, придумаємо щось інше.
Наступного дня Марта й Сергій сиділи в машині, прямуючи до “Котячого раю” — так називався заклад, який вони знайшли в інтернеті. Відгуки були переважно позитивні, але Марта все одно нервувала.
Вона тримала переноску з Мурчиком на колінах, а кіт, відчуваючи її тривогу, тихо нявчав.
— Мурчику, все буде добре, — шепотіла вона, гладячи його через сітку. — Ми просто подивимося, і якщо мені не сподобається, я нікуди не поїду.
Сергій, який вів машину, лише зітхнув.
— Ти надто драматизуєш. Це ж не в’язниця для котів, а місце, де їх годують. Може, йому там навіть сподобається.
“Котячий рай” виявився невеличким двоповерховим будиночком на околиці міста.
Фасад був прикрашений яскравими малюнками котів, а на подвір’ї гуляли кілька пухнастих красенів під наглядом молодої дівчини в рожевому комбінезоні.
— Доброго дня! — привіталася вона, побачивши Марту й Сергія. — Мене звати Оля, я адміністраторка. Це ваш котик? Ой, який красень!
Мурчик, почувши чужий голос, притиснув вуха й сховався в куток переноски. Марта зиркнула на Сергія, мовляв, “я ж казала, що йому не сподобається”.
— Так, це Мурчик, — відповіла вона. — Ми хотіли б подивитися, як у вас усе влаштовано, перш ніж залишити його.
— Звісно, ходімо, я все покажу! — Оля була неймовірно енергійною, і це трохи дратувало Марту, але вона пішла за дівчиною.
Всередині “Котячий рай” виглядав як справжній котячий палац. На першому поверсі були просторі вольєри з м’якими лежанками, іграшками й навіть маленькими телевізорами, на яких крутили відео з пташками.
На другому поверсі — ігрова зона з лазалками, тунелями й навіть котячим колесом, як для хом’яків. Усе виглядало чисто й затишно, але Марта все одно відчувала занепокоєння.
— А як ви стежите за тим, щоб коти не сумували? — запитала вона, коли Оля закінчила екскурсію.
— О, у нас є ціла програма! — відповіла дівчина. — Ми граємося з ними, гладимо, розмовляємо. Є навіть котяча йога!
— Котяча… що? — перепитав Сергій, ледь стримуючи сміх.
— Йога! — із захватом повторила Оля. — Ми ставимо спокійну музику, і котики розслабляються, лежачи на килимках. Це дуже корисно для їхньої психіки.
Марта й Сергій переглянулися. Сергій явно утримувався, щоб не розреготатися, а Марта лише зітхнула.
— А якщо Мурчик не захоче йогу? — запитала вона. — Він у нас… ну, трохи ледачий.
— Не хвилюйтеся, ми підлаштовуємося під кожного котика, — запевнила Оля. — Якщо Мурчик любить спати, ми дамо йому спокій. Якщо захоче гратися — у нас повно іграшок. І ми годуємо тільки преміум-кормом, усе за вашим вибором.
Марта все ще сумнівалася, але Сергій поклав руку їй на плече.
— Марто, це місце виглядає краще, ніж наша квартира, — пожартував він. — Мурчику тут буде добре. А ти зможеш спокійно поїхати до батьків.
Вона кивнула, але в її очах було видно, що рішення далося нелегко.
Наступного дня Марта все-таки залишила Мурчика в “Котячому раю”. Вона довго прощалася з котом, шепочучи йому, що скоро повернеться, і залишила Олі цілий список інструкцій: від улюбленого корму до того, як правильно чесати Мурчика за вушком.
Сергій, який стояв поруч, лише хитав головою.
— Ти як мама, яка вперше віддає дитину в садок, — пожартував він, коли вони поверталися до машини.
— Може, я й перегинаю, але він же наш Мурчик, — відповіла Марта, витираючи сльозу. — Сподіваюся, він там не сумуватиме.
Тим часом у “Котячому раю” Мурчик, усупереч побоюванням Марти, швидко освоївся. Спочатку він насторожено обнюхував свій вольєр, але коли Оля принесла йому нову іграшку — м’ячик із дзвіночком, — кіт пожвавішав.
А коли до нього приєдналася руда кішка на ім’я Рудка, Мурчик і зовсім забув про свою тугу.
— Ну що, новачок, готовий до пригод? — наче запитала Рудка, грайливо штовхнувши його лапою.
Мурчик, який зазвичай був ледачим і любив лише спати й їсти, несподівано відчув приплив енергії.
Рудка виявилася справжньою бешкетницею: вона гасала по ігровій зоні, стрибала на лазалки й навіть намагалася вкрасти шматок корму з миски іншого кота. Мурчик, сам того не помічаючи, почав бігати за нею.
Так почалася їхня дружба. Рудка вчила Мурчика лазити по найвищих полицях, ховатися в тунелях і навіть красти ласощі з комори, коли Оля не бачила.
Мурчик, який раніше вважав, що життя — це спати на дивані й чекати, коли Марта погладить його, раптом відчув себе справжнім котячим авантюристом.
Тим часом Марта в селі не знаходила собі місця. Вона щодня дзвонила в “Котячий рай”, щоб перевірити, як там Мурчик.
Оля запевняла, що кіт почувається чудово, але Марта все одно хвилювалася.
— Мамо, я, мабуть, скорочу поїздку, — сказала вона одного вечора, сидячи на ґанку батьківського будинку. — Мурчик там без мене, а я тут не можу розслабитися.
— Марто, ти надто переймаєшся, — відповіла її мама, Галина Іванівна, наливаючи їй трав’яного чаю. — Твій кіт у добрих руках, а ти краще допоможи мені з варениками. І розкажи, як там Сергій? Ви ж не посварилися через цього кота?
Марта зітхнула.
— Та ні, не посварилися. Просто… він не розуміє, як це — турбуватися про Мурчика. Для нього це просто кіт, а для мене… ну, ти розумієш.
Галина Іванівна усміхнулася.
— Розумію. Але знаєш, Марто, іноді треба відпускати. Мурчику там добре, а ти тут. Проведи час із нами, а кіт почекає.
Марта кивнула, але в глибині душі знала, що не заспокоїться, поки не побачить Мурчика.
Через кілька днів у “Котячому раю” сталася подія, яка змінила все. Однієї ночі Рудка з Мурчиком вибратися з вольєра через маленьку щілину в дверцятах, яку Оля забула зачинити. Двоє котів, відчуваючи себе справжніми шпигунами, пробралися до комори, де зберігалися ласощі.
Але їхній план провалився. У коморі раптово увімкнулося світло, і Оля, яка саме прийшла перевірити приміщення, застала котів на гарячому.
— Ой, ви ж мої бандити! — вигукнула вона, але в її голосі не було злості. — Мурчику, я думала, ти тихий кіт, а ти з Рудкою вже банду організував!
Мурчик і Рудка, звісно, не могли відповісти, але вигляд у них був винуватий. Оля посадила їх назад у вольєр, але наступного дня розповіла цю історію Марті по телефону.
— Ваш Мурчик — справжній авантюрист! — сміялася вона. — Я думала, він тільки спить і їсть, а він із Рудкою влаштував нічний рейд.
Марта, почувши це, спочатку злякалася, але потім розсміялася.
— Справді? Мурчик? Мій ледачий Мурчик?
— Так, так! — підтвердила Оля. — Він у нас зірка, усі працівники його обожнюють.
Ця розповідь трохи заспокоїла Марту. Вона зрозуміла, що Мурчик не лише не сумує, а й, здається, знайшов собі нове життя.
Коли Марта повернулася до міста, вона з Сергієм поїхала забирати Мурчика.
У “Котячому раю” їх зустріла Оля, тримаючи кота на руках.
— Ваш герой! — сказала вона, передаючи Мурчика Марті.
Кіт, побачивши господиню, замуркотів і потерся об її щоку.
— Дякую, Олю, — сказала вона. — Ви тут чудеса творите.
— Та це Мурчик у нас чудо, — відповіла дівчина. — І знаєте, він із Рудкою так здружився, що вона за ним сумуватиме.
Сергій, який стояв поруч, підморгнув.
— Може, візьмемо Рудку до себе? — пожартував він.
Марта глянула на нього здивовано.
— Ти серйозно?
— А чому ні? — знизав плечима Сергій. — Мурчику буде веселіше, і ти не так хвилюватимешся наступного разу.
Так у їхній квартирі з’явилася Рудка. Мурчик, який раніше був єдиним улюбленцем, спочатку обурювався, але швидко звик до нової подруги.
А Марта й Сергій зрозуміли, що іноді навіть котячі пригоди можуть змінити життя на краще.
Натплія Веселка
