Серце стискалося: Віднині ноги моєї у вашій хаті не буде!

О, та незабутня весна.Пахощі духмяного бузку забивали подих. І соловейки своїм гучним тьохканням відволікали дівоче серце від сумних думок. Та хіба їй легко було розминутися з тим неспокоєм, що заволодів її душею? Мами, ріднесенької, люблячої, уже немає. Тяжка недуга забрала її в мoгилу.

Батько занепав духом. Лише тітка, мамина сестра, виявилася найбільш рішучою і практичною у цій складній ситуації. «Поїдеш працювати у село. Там більше зможеш заробляти. Я вже домовилась». І Тетянка послухала. Як-не-як, освіта була за плечима. За матеріалами видання “Наш День”

І ось вже півроку вона у селі. «Що за характер у мене, що не можу зійтися з людьми, подружитися?» – не раз приходило їй у голову. Та дівчата, з якими працювала, таки знайшли стежину до її серця. Особливо одна – Марійка, що вразила Тетяну своєю щирою усмішкою, якимось непередбаченим чуттям того, що там у неї, Тетянки, на душі. Співчувала. Потім між люди витягла.

Одного разу навіть познайомила з Петром – сільським хлопцем. Дівчині ледь вдалося опанувати себе: видав густий рум’янець. «Скромна дівчина, – подумав Петро. – А яка гарна!» Відтоді він стишував хід біля будинку, де працювала нова знайома – білявка Тетяна.

Читайте також:Молячись Вервицю, я зрозумів, що вона є нaйсильнiшою зброєю проти всякого зла

Марійці довелося докласти чимало зусиль, щоб «витягти» Тетяну на сільські танці. Дівчина подобалася Петрові все більше і більше. Вони часто прогулювалися, і хлопець розповідав їй про свої наміри досягти кращого в житті. «А що, коли він поїде звідси і я його більше не побачу?». Серце забилося в трuвозі. Вона сама не усвідомила, як уступила його чоловічим потягам

Коли дитя дало про себе знати, вирішила нічого Петрові не говорити. Адже він мріяв про світле віконечко із своєї Лановеччини у широкий світ. І невдовзі виїхав на Черкащину. Як пережила Тетяна розлуку, то лише їй відомо. Згодом – і подрузі Марійці.

Приїжджаючи на вихідні додому, не відкривалася ні батькові, ні братові. Але ж так довго не могло тривати. Першою помітила її становище тітка. О, які гіркі слова Таня почула від неї. Слова ганьби, приниження ніби вдавлювали її невисоку постать у підлогу. Сорому, який принесла дівчина родині, тітка не могла стерпіти. «Віднині ноги моєї у вашій хаті не буде!» – заявила категорично.

Батько і брат змушені були взяти над Танею опіку. Чоловічі руки невміло допомагали пеленати маленького Петрика, заколисувати, коли Таня, працюючи, заробляючи на прожиття, тяжко зморена, засинала сидячи. Перевелася на роботу додому, в містечко. А воно невеличке. Чутки, плітки розлітаються миттю. Скільки погірдливих поглядів вона відчувала на собі. Однак, міцно стиснувши зуби, терпіла. Всю свою любов віддавала Петрусеві. А хлопчик, викапаний батько, ріс красенем. Вдивляючись у його карі очі, Тетяна згадувала найсолодші миті свого життя і не каялася. «От тільки Петро не знає, що у нього є син… І не знатиме»,- вирішила. «Неправильно це,- втлумачувала їй подруга Марійка. – Батько повинен знати, що у нього є син». Таня стояла на своєму.

Ішли роки. Коли Петрусеві було за тринадцять, Тетяна тяжко зaхвoріла. Нeвиліковно. Навіть передбачаючи сумний кінець, не зважувалася відкритися рідним, хто батько її синочка. Так і пoмeрла з таємницею на устах.

Марійка вирішила виправити Танину помилку. Так, вона вважала це помилкою. І себе винною в певній мірі. Адже саме вона познайомила подругу з Петром. Жінка повідомила чоловіку про сороковий день після смерті Тетяни і про те, що вона залишила сиротою ЙОГО сина.

Хіба можна передати словами, що відчув Петро, отримавши таку звістку! Схвильований, збуджений, відкрившись своїй дружині, він поспішав на першу зустріч із сином, на знайомство з ним. Серце стискалося від переживань. Син… Його син. І коли він його побачив, то ніби зустрів себе у п’ятнадцять.

Як тільки пoхoвали Тетяну – не витримало серце у батька. І коли Петро довідався про нове горе в сім’ї його сина, приїхав знову. Тепер уже з дружиною і меншим братиком Петруся.

Сусіди плакали, спостерігаючи такі незвичні зустрічі. Петро разом з дружиною і тепер уже з двома синами поїхав на Лановеччину, аби познайомити свою матір з другим онуком. «Чому, чому це сталося лише тепер, коли Тетяни немає?», – сумно запитували очі старенької. Вона знала її дівчиною. Та й в засвіти Тетяна пішла ще так рано

А тітка, рідна тітка!Навіть на пoхoрон Тетяни не прийшла, не то щоб доглянути за тяжкoхвoрою племінницею.Бувають же такі черстві нaтури.

Не знати, як складеться доля Петруся. Батько, відомий керівник великого підприємства, признав сина. Признала його батькова сім’я. І це – по-людськи.

– Тетянко, будь спокійна за сина, – шепочуть губи подруги Марійки, споглядаючи світлини їхньої молодості.

Олена РУТЕЦЬКА, м. Збараж.