Сестра одразу почала кидати на нього неоднозначні погляди. Віка ревнувала, а потім пішла в кімнату. Через деякий час почула Машчин крик. Віка кинулася на кухню.
Віка після роботи заїхала в торговий центр. У головного бухгалтера через кілька днів ювілей. Їх відділ доручив їй вибрати подарунок. Вона дещо придивлялася, сфотографувала на телефон. Завтра покаже колегам, що виберуть, те й купить. Вона почала спускатися ескалатором на перший поверх. Хотілося швидше вийти на вулицю від метушні й людей.
— Віко?! — раптом окликнув її жіночий голос.
Вона повернула голову наліво й почала вдивлятися в обличчя людей, що їхали вгору. Але обличчя були незнайомі, чужі.
— Віко! — знову окликнули її.
Віка оглянулася назад і побачила дівчину з вогняно-рудим волоссям. Вона намагається спуститися сходами, що рухаються вгору.
— Почекай мене внизу, не йди! — крикнула дівчина.
Віка зійшла зі сходів і почала чекати. Отруйно-руде волосся на мить зникло на самому верху ескалатора, а потім стало швидко наближатися. Дівчина бігла рухомими сходами вниз, зачіпаючи людей. Руде волосся відволікало увагу від обличчя.
— Машко! — скрикнула Віка, впізнавши в рудоволосій дівчині свою зведену сестру.
— Я. Не сподівалася? А я ходила по місту й все видивлялася тебе. Так і знала, що колись ми зустрінемося. На першому поверсі є кав’ярні, давай посидимо.
— Ти давно приїхала?
— Два тижні вже. Я так рада, що зустріла тебе, — щиро сказала Маша.
Вони обрали кав’ярню й сіли за столик. Віка розглядала зведену сестру. Яскраво-руде волосся, вії склеєні тушшю й торчать угору, немов соснові голки. На тонких губах червона помада в тон кольору волосся. Гарне обличчя з дрібними рисами, здавалося ляльковим, якимось мультяшним.
Маша молодша за Віку всього на чотири роки, їй має бути близько двадцяти, а виглядала підлітком через худорлявість і одяг. На ній була коротка спідниця в складку, на тілесного кольору колготки надягнуті чорні гольфи, на ногах білі кросівки з товстою підошвою. Джинсова курточка до пояса розстібнута, під нею видно короткий рожевий топ. Одяг підлітка, але ніяк не двадцятирічної дівчини.
Віка помітила, що на них обертаються.
— Ти чудово виглядаєш, — сказала Маша.
У цей момент підійшла офіціантка й поклала на стіл меню. Маша тут же вп’ялася в нього очима. Вона замовила піцу й тістечко з кавою. Віка обмежилася лише кавою.
— Так їсти хочеться, що в голові паморочиться. Щаслива, тобі можна їсти все, що хочеш, все одно не поправишся. А мені доводиться вічно на жорстких дієтах сидіти, — зітхнула Маша.
— Невже? — Віка недовірливо підняла брову. Скільки пам’ятала, Маша завжди була худорлявкою.
— Ти не бачила моєї мамані. Центнер важила, не менше. Тому батько від неї й утік. А в тебе спадковість хороша. Цікаво, у них пиво є?
— Запитай, але я не буду, я за кермом, — сказала Віка.
— У тебе машина є? Оце ти даєш! Слухай, а у вас на роботі потрібні співробітники? Я приїхала, а роботу ще й не знайшла.
— А на що ж ти живеш тут два тижні?
— Тата обікрала, — хихикнула Маша. — Він усе одно проп’є. Як ти втекла, так він пити почав, з роботи його вигнали. Перебивався якимись заробітками тимчасовими. Потім привів додому якусь кухарку, вона з їдальні їжу таскала. Тут вже він відірвався на повну.
Віка слухала й не вірила своїм вухам. Хоч чого дивуватися. Машкин батько їй ніколи не подобався. Але мама, коли привела його додому, сказала, що Віка просто ревнує. Разом із ним до них прийшла його донька Маша. Віка перейшла в одинадцятий клас, збиралася вступати до інституту.
З Машкою вони не поладили з самого початку. Зведена сестра без дозволу брала речі й одяг Віки, псувала. Мама заступалася за Машку.
— У тебе багато всього, не будь жадібною, а Маша росла без матері.
Віка розуміла, що мама просто не хотіла сварок, але все одно ображалася на неї. А взимку мамі поставили страшний діагноз. Через чотири місяці вона померла.
Так званий вітчим сподівався, що Віка після школи піде працювати, але дівчина втекла до обласного центру. Вона ще за життя мами почала відкладати гроші з виданих на продукти чи кіно. Вступила до інституту, жила в гуртожитку й працювала по вечорах у кафе швидкого харчування.
Після закінчення інституту влаштувалася на роботу менеджером, стала нормально заробляти. У всьому собі відмовляла й через рік купила в іпотеку квартиру. З Данилом вони почали зустрічатися відразу, як Віка влаштувалася на роботу. Півроку тому він допоміг їй купити вживану іномарку.
— А в тебе яка освіта? — спитала Віка, повернувшись до реальності.
— Вік, ти що? Де я, і де освіта. Я школу ледве закінчила, працювала в кіоску. Останнім часом у батька дах на ґрунті пияцтва реально з’їхав. З роботи його вигнали. Думаєш, чого я приперлася сюди? Знайшов собі таку ж пияку, тепер п’ють разом. Не могла я більше там залишатися. Та й ніяких перспектив там.
Віка усміхнулася. У продавчині кіоску дійсно немає ніяких перспектив.
— І на яку ж посаду ти претендуєш? — спитала Віка.
— З мене вийшла б хороша секретарка. А директор у вас молодий?
— Не дуже й одружений, і секретарка в нього вже є.
— Шкода. Тільки прибиральницею не піду, одразу кажу, — сказала Маша, зустрічаючи жадібними очима принесену офіціанткою піцу.
— Якщо гроші потрібні, хіба важливо, розкладаєш ти папірці чи миєш підлогу? Але я дізнаюся, — пообіцяла Віка.
Вона не збиралася допомагати Маші влаштовуватися в їх офіс. Пусти козла в город, що називається.
— А на особистому фронті як? — спитала Маша. — Ти не заміжня? Персня немає.
— Ні. Але в мене є хлопець. Ми разом уже два роки й плануємо одружитися.
Віка збрехала. Так, вони зустрічалися два роки, але не жили разом. Данило часто залишався в неї ночувати. У нього була хвора мама, він не міг її залишити надовго. Тому й не поспішав робити пропозицію. Не хотів навантажувати Віку доглядом за мамою.
Маша скривилася.
— Мені здавалося, що ти розумна дівчина. Якщо хлопець протягом першого року не зробив тобі пропозиції, то навряд зробить її взагалі. Або одразу, або ніколи, — учительським тоном сказала Маша.
— Звідки таке глибоке пізнання життя? — скептично помітила Віка й автоматично глянула на перстень на пальці.
Маша перехопила її погляд.
— Його перстень? Скромненький.
Вікі стало прикро. Маша любила все яскраве й велике. А Віці перстень дуже подобався — тонкий, з маленьким діамантом. До комплекту до нього Данило подарував сережки-гвоздики, теж з діамантами.
Данило їздив у відрядження до Голландії й там купив їх. Камені чистої води з безліччю граней відкидали іскри, коли на них потрапляли сонячні промені чи відбивалося світло люстр. На роботі вона часто чула компліменти від колег. Хіба це не доказ любові Данила? Але говорити цього Віка не стала.
— Це діамант, — сказала вона.
— Значить, він у тебе багатий? — Маша навіть припинила жувати піцу.
— Зовсім ні, просто любить мене.
Маша дивно якось подивилася на Віку й тут же опустила в стіл погляд.
— А ти? Хлопець є? — у свою чергу поцікавилася Віка.
— Я в пошуку. Жила з одним… — вона зітхнула. — Мені аби кого не треба. Хочу багатого, з квартирою й машиною.
«Ось, значить, навіщо Машка сюди приїхала. Чоловіка багатого шукати. Але в такому вигляді навряд у неї вийде», — подумала Віка. Каву вона випила, розмовляти стало ні про що. Вікі хотілося швидше опинитися вдома, але вона розуміла, що від Машки просто так не відчепитися.
— Мені пора, — сказала Віка й покликала офіціантку.
Маша не стала заперечувати, щоб розплатилася Віка, хоч та, окрім кави, нічого не їла.
— То ти дізнаєшся про роботу? — повторила Маша своє прохання.
— Так, — відповіла Віка, встаючи з-за столу.
Вони разом вийшли з кав’ярні й попрямували до виходу з торгового центру.
Віка з мамою жили вдвох. Батько пішов від них давно. Потім мама познайомилася з батьком Маші й незабаром вони стали жити разом. Віці не подобалися ні Машка, ні її батько. Вона завжди відчувала, що він не такий, яким намагався здаватися.
Коли мама захворіла й померла, Віка звинувачувала у всьому Машку й її батька. Якби не вони, мама була б жива. Але лікарі сказали, що в неї була важка хвороба, причому запущена.
Машкин батько ще за Віки почав пити. Дивно, як Машка не добралася до захованих Вікою грошей, а то ні на що було б поїхати. Спогади пролетіли перед нею, наче прокручені на швидкості кадри фільму, поки вони йшли до машини.
Віка вирішила, що пора прощатися.
— Вік, ти не в орендованій квартирі живеш?
— Ні, я купила в іпотеку.
— Оце ти! А можна я поживу в тебе трохи? Поки не знайду роботу.
— А де ти до цього жила? — спитала Віка. Так і знала, що від Машки так просто не відчепитися.
— Та в колишнього однокласника. — Маша відвела погляд убік. — Я давно хотіла від нього піти, набрид.
Віка задумалася. Впускати в своє життя Машу не хотілося. Тепер вони не зможуть бачитися з Данилом. Машка спостерігала за Вікою, зробивши страждальницьке обличчя й сумні очі, знову нагадавши підлітка. Вікі стало її шкода, не чужа ж таки.
— Сідай, — сказала вона.
Маша радісно усміхнулася, оббігла машину й юркнула на пасажирське сидіння.
— Квартира в мене однокімнатна, на кухні є розкладаний диван. Влаштує?
— Звичайно, — сказала Машка.
Поки Віка була на роботі, зведена сестра спала чи сиділа в телефоні, а ввечері йшла «на пошуки роботи». Поверталася пізно, від неї пахло димом і міцними напоями. «У клубах проводить час у пошуках хлопців», — здогадувалася Віка. Добігав кінця друий тиждень, а роботу Маша так і не знайшла.
— Як з роботою? — одного разу спитала Віка.
— Це я хотіла в тебе запитати, — зустрічне запитання поставила Маша.
— У нас є тільки вакансія прибиральниці, але тобі це не підходить. Я б сказала, якби було щось підходяще.
— Я набридла тобі? Виганяєш?
— Ні, але я звикла жити одна. На клуби грошей вистачає, може, й на орендовану квартиру знайдуться?
— За мене хлопці платять, — відмахнулася Маша.
— Хто б сумнівався.
Данило теж питав, коли сестра поїде. Віка іноді приходила до нього, але побути наодинці, коли в сусідній кімнаті лежить мама, незручно. Вона скаржилася Данилові, що Машка сидить на її шиї. Тут залізла в шафу, на улюбленій сукні побачила пляму. Машка клялася, що не надягала її. Брехала. Вона з дитинства у Вікиному одязі ходила.
— Могла б влаштуватися в кафе чкесь, як колись я. Але Машку влаштовує жити за мій рахунок.
— Давай я сам з нею поговорю, — запропонував Данило.
Віка готувала вечерю, коли в двері подзвонили. Маша пішла відчиняти, випередивши Віку. Вдома вона ходила в коротеньких шортах і в обтягуючому топі, демонструючи всі свої принади.
— Оце так! — сказав Данило, побачивши Машку.
Сестра одразу почала кидати на нього неоднозначні погляди. За вечерею постійно просила щось подати, намагалася притулитися до нього ліктем чи плечем. Віка ревнувала, а потім пішла в кімнату. Через деякий час почула Машчин крик. Віка кинулася на кухню.
— Припини. На мене твої принади не діють. Не набридло користуватися добротою Віки? Роботи повно. Але тобі насправді не хочеться працювати. А чоловіка, який би купився на тебе, так і не знайшла. Вирішила на мене око покласти?
— Пусти, болить же, — сичала Машка.
Данило міцно тримав її за зап’ястя.
— Що тут… — Віка застигла в дверях.
— Він накинувся на мене, не відпускає, — плаксивим голосом сказала Машка.
— Заткнися. Ти накинулася на мене, скориставшись тим, що Віка вийшла. Думала, я поведусь? Тобі пора з’їжджати від Віки. Допомогти? — Данило сильніше стиснув її руки.
— Болить же, пусти! Віка скажи йому…
— Щоб завтра тебе тут не було, зрозуміла? Інакше сам викину твої речі на вулицю, будеш збирати свої лахи по клумбах. — Данило розтиснув долоні, і Машка тут же почала розтирати почервонілі зап’ястя.
Віка мовчала, і Маша вибігла з кухні.
— Не ходи за нею, — сказав Данило, коли Віка хотіла піти до Маші.
Вони чули, як відчинялися дверці шаф.
— Чужого не прихопи, — крикнув Данило.
— Вибач, Вік, по-іншому вона не розуміє, — сказав Данило.
Віка не відповіла. Данило піде, і Машка почне нити, що їй нікуди йти…
Маша вийшла в передпокій. Вона приїхала до Віки з однією сумкою, а їхала з двома.
— Ключі залиш, — сказав Данило.
Машка не відповіла, грюкнула дверима.
— Куди вона піде? — почала Віка.
— Жалкуєш? Нехай живе сама, годі на твоїй шиї сидіти. Подивилася б, не прихопила вона чогось твого? Я зараз до магазину, куплю новий замок і заміню. А то одного разу вона обчистить тебе.
Поступово життя увійшло в своє звичне русло. Данило приходив по ночах до Віки, Маша не дзвонила. Потім Віка виявила, що не вистачає пари суконь, брюк, білизни. Зникли й гроші, які Віка відкладала на відпустку. До поліції заявляти не стала. Шукати її все одно не будуть. Та й де?
Данило, нарешті, освідчився Вікі. Весілля вирішили відкласти до осені. Одного разу вони зайшли в кав’ярню й побачили Машку. На ній була сукня Віки. Волосся вона теж перефарбувала в темний колір, як у Віки. Косметики на обличчі теж було значно менше. Здалеку її можна було сплутати з сестрою. З нею за столиком сидів немолодий чоловік.
— Давай підемо, — сказала Віка й, не чекаючи відповіді Данила, пішла до виходу.
— Вона під тебе косить, помітила? Треба було її притиснути, вимагати грошей, — образливо сказав Данило.
— Не треба.
А через два тижні до Віки прийшли з поліції.
— Марія Сергіївна Нікітіна? Ви звинувачуєтеся…
— Ні, мене звуть Вікторія Германівна Гончаренко. Марія — це моя зведена сестра. Я зараз покажу документи.
Поліцейські ще довго сумнівалися й підозрювали Віку в обмані. Виявилося, що Машка дійсно намагалася копіювати її, підставляючи Віку. Вона пограбувала багатого любителя молодих дівчат і тепер ховалася. Віка сказала адресу її батька, можливо, вона повернулася в рідне місто.
— Треба було її в кав’ярні притиснути, не утікла б. Даремно послухався тебе, — сказав Данило.
Знайшли Машку чи ні, Віка не знала. Вона була впевнена, що більше не побачить зведену сестру. Тоді їй довелося б повернути гроші, які вона вкрала. Та й Данила побаюкалася. Зла на Машку Віка не мала, але й не жаліла її.
Між рідними сестрами часто бувають сварки, що вже казати про зведених. Вони завжди були чужими одна для одної. Як звела їх доля, так і розвела…
