— Сестро, та тут жити неможливо. В хаті трава виросла. Миші погризли одяг. Дах тече, стіна волога. А з подвірʼя вкрали все, що могли, — голос Миколи тремтів, ніби він стояв на краю прірви й дивився вниз.
Олена притисла телефон до вуха так сильно, що аж заболіло.
— Миколо… ти вже там? Ти вже в хаті?
— Вчора ввечері приїхав. Двері відчинені навстіж, замок вирваний з мʼясом. У сінях — калюжа по щиколотку. Я посвітив ліхтариком — а там кропива по пояс. Справжня кропива, Олено. У маминій хаті.
Вона заплющила очі. Уява малювала картинку краще за будь-яке фото: стара хата на краю села, вишні під вікнами, ґанок, де вони з братом колись їли кавуни й плювали кісточками в пил. А тепер — кропива. І миші.
— Я приїду завтра, — сказала вона.
— Не треба.
— Приїду.
— Олено…
— Я вже купила квиток на ранковий автобус. Чекай.
Вона поклала слухавку, перш ніж він встиг заперечити ще раз.
Наступного дня, коли автобус зупинився біля зруйнованої зупинки, Олена вийшла й одразу відчула запах — сирої землі, гнилої деревини й чогось металевого.
Микола стояв біля дороги в старій куртці батька, худий, як підліток, очі червоні.
Вони обнялися мовчки. Він пахнув димом і пилом.
— Ну що, сестро, — сказав він, відсторонюючись. — Ходімо дивитися на наше «царство».
Вони пішли стежкою, що заросла будяками. Хата стояла, але ніби присідала — дах провис, вікна вибиті, на стіні чорна пляма від дощу.
Микола штовхнув двері. Петлі заскрипіли, наче старі кістки.
У сінях справді росла кропива. Висока, соковита, ніби раділа, що нарешті її ніхто не заважає.
— Оце так, — тихо сказала Олена.
— А ти ще в хату не заходила, — Микола гірко всміхнувся.
Вони зайшли до великої кімнати. На підлозі — трава. Справжня трава, сантиметрів двадцять. Між дошками пробилися кульбаби. На столі — порожня пляшка з-під оковитої.
— Хтось тут жив, — прошепотіла Олена.
— Не жив. Ночував. Випивали та спали на нашому ліжку. Матрац викинули у двір, бо весь у жовто_зелених плямах. Буквально.
Вони пройшли до другої кімнати — маминої. Там було найгірше.
Портрет батьків на стіні висів криво, скло розбите. Ікона в кутку — закопчена. Ліжко без матраца, тільки пружини. На підвіконні — порожні банки з-під тушонки.
Олена відвернулася.
— Я не можу тут, — сказала вона.
— Я теж не можу, — відповів Микола. — Але куди я піду? Квартира в Харкові немає вже. Роботи немає. Грошей — три тисячі на картці. То я тут.
Вони вийшли надвір.
Подвірʼя виглядало ще гірше. Сарай без дверей. Курник розвалений. З колодязя стирчала тільки мотузка — відро вкрали.
Вишні вирубані на дрова. Тільки одна стара груша стояла, ніби плакала кривими гілками.
— Я думав, хоч грушу залишать, — сказав Микола. — Але ні. Все, що могло горіти — забрали.
Олена підійшла до городу. Там, де колись росли помідори й огірки, тепер була одна лобода й полин.
— Памʼятаєш, як мама казала: «Діти, хто не поливає — той не їсть»? — голос її тремтів.
— Памʼятаю. А ще памʼятаю, як ти вкрала цілу миску черешень і сказала, що то горобці.
Вони обоє всміхнулися — вперше за довгий час.
— Ходімо в хату, — сказала Олена. — Треба хоч чай заварити.
— Чайник вкрали.
— То на вогні.
Вони розпалили багаття у дворі. Знайшли старий казанок, набрали води з колодязя (мотузку привʼязали до відра з-під фарби).
Вода була іржава, але хоч була.
Сіли на колоди.
— Розказуй, як ти тут вчора ночував, — попросила Олена.
Микола зітхнув.
— Приїхав о шостій вечора. Сонце ще було, але в хаті — сутінки. Я зайшов… і просто сів на підлогу. І просидів до ночі. Не плакав — просто сидів. Потім ліг на голі дошки. Спати не міг. Слухав, як миші бігають. Одна прибігла. Я її не чіпав. Думаю: хай живе. Ми з нею тепер сусіди.
Олена мовчала.
— А потім почув кроки надворі. Я встав, взяв сокиру (вона, до речі, залишилася, дивно). Вийшов. А там — дід Петро з ліхтариком.
— Дід Петро живий?!
— Живий. Прийшов перевірити, чи я не мародер. Побачив мене — розплакався. Обнялися посеред двору, як два дурні. Він мені мішок картоплі приніс і три банки огірків. Сказав: «Твоя мама мене в сорок третьому нагодувала. То я тепер тобі винен».
Вони помовчали.
— А ти? — спитав Микола. — Як ти там, у Львові?
Олена пожала плечима.
— Жива. Працюю в кафе. Живу в гуртожитку з пʼятьма дівчатами. Одна з Бахмута, друга з Маріуполя, третя з Херсона. Вночі всі плачуть по черзі. Вранці робимо вигляд, що все ок.
— Чоловік твій як?
— Розлучилися. Він у Польщі тепер. Пише інколи. Просить вибачити. Я не відповідаю.
Сонце сідало. Багаття потріскувало.
— Знаєш що? — раптом сказала Олена. — Ми цю хату відбудуємо.
Микола подивився на неї, як на божевільну.
— Ти з глузду зʼїхала?
— Ні. Ми її відбудуємо. Не завтра. Не цього року. Але відбудуємо. Камінь за каменем. Дошку за дошкою. Я приїжджатиму щовихідних. Ти тут житимеш і потихеньку робитимеш. Зима мине — почнемо дах. Весна — город. Літо — сад.
— Грошей немає.
— Заробимо. Я більше змін братиму. Ти щось знайдеш. Люди допоможуть. Дід Петро вже почав.
Микола довго мовчав.
— А якщо знову прилетить?
Олена подивилася на небо — чисте, зоряне.
— То знову відбудуємо. Скільки треба.
Наступного дня вони почали прибирати.
Спочатку винесли все сміття. Потім вирвали траву з хати — руками, бо коси не було. Потім вимели підлогу. Знайшли в коморі стару мітлу — цілу!
Олена мила вікна ганчіркою, намоченою в калюжі. Микола латав дірки в стінах глиною, яку копав біля річки.
В обід до них прийшов дід Петро з бабцею Одаркою. Принесли сала, хліба і пляшку.
— Ну, молоді, — сказала баба Одарка, — давайте за батьків ваших випʼємо. І за те, щоб хата стояла.
Випили. Закусили салом.
— А памʼятаєте, як ваша мати на весь район славилася борщем? — спитала баба Одарка.
— Памʼятаємо, — сказала Олена.
— То я вам рецепт залишу. І буряків принесу восени.
Дід Петро відвів Миколу вбік.
— Слухай, хлопче. У мене в сараї лежать дошки від старої хати. Бери. І шифер є, листів десять. Теж бери. Я один не потягну вже.
Микола тільки кивнув — горло перехопило.
Ввечері Олена поїхала. Обіцяла приїхати через тиждень.
Микола залишився сам.
Першу ніч після її відʼїзду він знову не спав. Але цього разу — не від горя. Від думок.
На ранок пішов до діда Петра — взяв дошки. Потім до сусіда Василя — позичив драбину. Потім до лісу — набрав гілок на віники.
І почав.
Спочатку залатав дах — хоч би тимчасово, картоном і плівкою. Потім вимазав стіни глиною. Потім почистив колодязь — витягнув три відра мулу й дохлу щуру.
Через місяць хата вже не текла.
Через два — зʼявилася грубка, її привіз волонтер з Вінниці.
Через три — город. Маленький, але свій. Картопля, буряки, морква. Дід Петро допомагав сапати.
Олена приїжджала щовихідних. Привозила продукти, інструменти, а одного разу — маленьке кошеня, руде, як сонце.
— Щоб мишей ганяло, — сказала.
Восени вони посадили часник. І цибулю. І посіяли жито на зелене.
А ще посадили три вишні — замість тих, що вирубали.
— Через пʼять років будемо варення варити, — сказала Олена.
— Через пʼять років будемо на весіллі в когось гуляти, — відповів Микола.
Він уже всміхався частіше.
Зима прийшла рано. Сніг засипав стежки. Але в хаті було тепло — грубка гула, Кіт спав на лежанці, а на столі стояла тарілка з дерунами.
Приїхала Олена. Привезла ялинку — маленьку, в горщику.
— Будемо садити навесні, — сказала. — Нехай росте.
Вони прикрасили її шишками й старими ялинковими іграшками, які знайшли в коморі — дивом вціліли.
Сиділи при свічках. Пили чай з мʼятою, яку сушили влітку.
— Памʼятаєш, як ми в дитинстві думали, що Новий рік — це коли сніг до неба й мандарини? — спитала Олена.
— Памʼятаю. А тепер мандаринів немає, але сніг є. І ти є.
Вони чокнулися чашками.
Навесні хата вже виглядала інакше. Стіни побілені вапном . Вікна вставлені старі, але цілі. Дах — новий шифер блищав.
Город зеленів. Курник відбудували — поки порожній, але вже стоїть.
А груша, стара груша, що пережила все, — зацвіла. Так рясно, як ніколи.
Олена приїхала на Великдень. Привезла паску, яйця, ковбасу.
Вони посвятили в церкві — вона працювала, хоч і без дзвонів.
Потім сиділи на ґанку. Сонце гріло.
— Ну що, брате, — сказала Олена. — Жити можна?
Микола подивився на хату, на город, на грушу в цвіту.
— Можна, — відповів. — І навіть треба.
Він узяв її за руку.
— Дякую, сестро.
— Це тобі дякую. Ти тут залишився. Ти не здався.
Вони довго сиділи мовчки.
А потім Олена сказала:
— Знаєш що? Я переїжджаю сюди.
— Ти що?!
— Так. Квартиру в Львові здала. Роботу знайшла віддалено. Буду тут з тобою. Разом легше.
Микола тільки кивнув. Сльози самі покотилися.
Того літа вони купили курей. Десять штук. Назвали їх усі — на честь родичів.
Баби Одарки не стало в серпні. Микола з Оленою стояли біля могили й плакали, як діти.
А восени зібрали перший урожай яблук — з тієї самої груші. Робили сидр. Пили з дідом Петром до пізньої ночі.
— Ваша мама раділа б, — сказав дід.
— Радіє, — відповів Микола. — Я знаю.
Через рік Олена познайомилася з хлопцем — волонтером. Приїжджав допомагати з будівництвом дороги. Залишився.
Весілля гуляли на все село. Хата була повна людей. Сміялися, плакали, співали до ранку.
Микола тримав тост:
— За тих, кого немає з нами. За тих, хто є. І за цю хату — яка пережила все. І нас пережила.
А ще через рік у них появилася дівчинка.
Назвали Марією — на честь мами.
Коли Олена вперше принесла її до хати, Микола взяв онучку на руки й сказав:
— Бачиш, Марійко? Тут колись трава росла по пояс. А тепер — твоя домівка.
Дівчинка засміялася.
І груша за вікном знову цвіла.
Валентина Довга
