Сестри близнюки Оксана і Поліна закохалися в одного хлопця. Проте, скільки б брехню не ховати, правда все одно вилізла назовні і вона була зовсім не такою, якою уявляли собі дівчата.
Коли в Ігоря та Ольги, подружжя Савченків, з’явилися дочки-близнючки, новоспечені мама та тато навіть не сумнівалися, що довгоочікувані діточки ростимуть як самі звичайні близнюки, тобто будуть у всьому схожі одна на одну. І почалося. Однакові сукні та панамки. Іграшки — обов’язково по дві однакові.
«Так, у мене близнючки», — із гордістю говорила Ольга знайомим і незнайомим людям, коли ті помічали чарівну схожість Оксани й Поліни.
Але коли дівчаткам виповнилося по 5 років, між ними раптом почала виявлятися відмінність. Наприклад, Поліна просто обожнювала все полуничне, а в Оксани з’явилася алергія на цю ягоду. Поліна могла годинами грати в ляльки, вигадуючи казкові історії, а Оксана віддавала перевагу машинкам. А коли дівчата пішли до школи, то різниця стала ще помітнішою. Оксана була старанною ученицею, тоді як Поліна могла й двійку запросто принести. Крім того, тепер сестри й одягатися хотіли по-різному. Одна більше любила сукні, а інша — джинси з футболками.
— Ну чого ти ревеш? — запитав її Ігор.
— Яка тобі різниця, що вони не схожі?
— А повинні бути схожі, — відповіла капризно Ольга.
— Хто сказав, що повинні? — незрозуміло усміхнувся Ігор.
— Я так мріяла завжди, — відповіла Ольга.
Але зробити із перемінами дівчаток мати нічого не могла. Втім, де в чому сестри й надалі залишалися схожими, а саме — вони були дуже дружні між собою, довіряли одна одній найпотаємніші секрети, стояли одна за одну, як то кажуть, горою.
Коли ж прийшов час визначатися з подальшим життєвим шляхом, ніхто не здивувався тому, що вони обрали зовсім різні напрямки. Оксана вирішила стати юристом, а Поліна пішла вчитися на візажистку.
А потім раптом якось несподівано в життя однієї з дівчаток прийшло кохання. Поліна сяяла й усього через тиждень після знайомства вже привела коханого на чаювання зі своєю родиною. Батьки, з надмірною прискіпливістю оцінювали її обранця. Вони одразу зрозуміли, що в доньки це серйозне почуття, й трохи хвилювалися за її майбутнє. Але Кирило їм сподобався. Він був розумним і серйозним і, між іншим, уже вивчився на юриста. Працював помічником нотаріуса в одній конторі. У нього не було шкідливих звичок. Він любив спорт. У нього вдома жила собака, вівчарка. І так, дуже швидко Кирило запросив родину своєї коханої знайомитися зі своїми батьками.
— Що ж, — сказав після цієї події Ігор. — Ми не будемо проти, якщо ви одружитесь.
А потім, коли залишилися самі, Ігор сказав своїй дружині ще дещо, а саме — поділився думкою про те, що серйозний Кирило чудово доповнює Поліну, що він ніби врівноважує її трохи такий буйний, мінливий характер.
— На мою думку, у них з любов’ю виходить такий баланс, — закінчив Ігор. — Загалом, про кращого зятя я не міг би й мріяти.
— Ось і добре, — кивнула Ольга. — А як думаєш, Оксані він теж сподобався?
— Ну що за питання? — хмикнув Ігор. — Тут усе ясно. Вона одразу ж подружилася з нареченим сестри.
Подружжя Савченків дуже добре знали своїх дочок, але в цьому вони помилилися. Ні, Оксана зовсім не хотіла дружити з нареченим своєї сестри, тому що вона закохалася в Кирила з першого погляду. І так, Оксана добре усвідомлювала, як неправильно, недобре це. Вона ж так любила свою сестричку й щиро бажала їй щастя, але зараз навіть не уявляла, що ж їй робити, як, умовно кажучи, наказати своєму серцю перестати кохати. Але потім вона твердо вирішила: на світі ще повно хлопців, отже, просто треба на цього конкретного не звертати уваги. І в неї це навіть ніби почало виходити.
Поліна почувалася найщасливішою дівчиною на світі. Вона готувалася до весілля, вже обрала сукню. І так, ще Поля вірила, що вони з Кирилом проживуть у любові та взаєморозумінні до кінця днів своїх. І тому для неї справжнім випробуванням стало побачити Кирила з іншою, вже через місяць після його знайомства з родиною. Дівчина поїхала у справах й випадково побачила свого нареченого в обіймах суперниці. Вони сиділи на лавці біля парку, пили каву в пластикових стаканчиках і про щось своє тихенько розмовляли. Вона впізнала одяг, впізнала колір волосся й взуття. Це була її сестра.
— Привіт, — сказала Оксана, повернувшись додому після інституту. — А ти чого така сумна? — звернула вона увагу на вираз обличчя сестри.
— Тому що мене зрадила найрідніша людина, — похмуро відповіла Поліна. — Як ти могла? — Підлетівши до сестри, вона схопила її за плечі.
— За що? Про що ти? — округлила очі Оксана.
Поліна яскраво розповіла про те, що бачила. Відпустила сестру, відійшла до вікна. Плечі її тремтіли.
— Як ти могла? Невже оце те, що заслужила наша родина? Знаєш, не думала колись скажу таке, але ти для мене не існуєш.
— Що? — Оксана аж повітрям подавилася. — Як ти можеш таке говорити?
— А не треба було в мене красти нареченого, — схлипуючи, обернулася близнючка.
— Постривай, ти… — Оксана завмерла, про щось серйозно задумавшись. — Тобто якби я закохалася в того самого чоловіка, що й ти, ти б від мене зреклася?
— А по-твоєму, це правильно? — Поліна провела пальцями по очах, витираючи сльози. Разом із ними розтерла туш, але вона не звернула на це уваги. — Та хіба будь-який чоловік того вартий, щоб через нього руйнувати родину, зрікатися найближчих?
— А хіба будь-який чоловік того вартий, щоб зраджувати довіру рідної сестри? — розмахувала руками Поліна. — Ні, я так більше не можу. Нехай тепер і наші мама з татом про все дізнаються. Цікаво, як вони на це відреагують.
— Поля, — сестра підвищила голос. — Ти все не так зрозуміла.
— А як це ще можна зрозуміти ваші обійми? — схлипуючи, обернулася близнючка. — Спробуй пояснити.
— Та просто… — тепер замахала руками друга сестра, — але ти ж мені й слова не даєш вставити.
— Ну то говори, будь ласка, вже, — безбарвним голосом прошепотіла Поліна.
— Це був брат-близнюк Кирила, — сказала Оксана.
— Що? — Поліна ледь не зомліла такого повороту. — Ти що таке говориш?
— Я зустріла його випадково, — із зітханням почала розповідь Оксана. — У місті взагалі я збиралася в музей, і раптом він іде. Я спершу подумала, що це Кирило, покликала його, а він мовчить. Добігла до нього, взяла за руку, розвернула. А він сказав, що його звуть Віктор. А потім той, хто представився Віктором, сказав, що я, мабуть, помилилася, бо так, у нього є брат, і він з ним неймовірно схожий, бо близнюки. От тільки ще вони багато років були в розлуці. Це якась заплутана родинна інтрига, — жестикулюючи від хвилювання руками, розповідала Оксана.
І далі розповіла сестричці про те, що Віктор щось накоїв коли був маленьким і його відправили жити за кордон. І от він роками жив далеко від них, але тепер повернувся й має намір відновити стосунки. Але не зараз, трохи пізніше.
— Фантастика! — вигукнула Поліна. — Треба розповісти все Кирилові.
— Ні, ні, — замотала головою Оксана. — Віктор просив мовчати. Він не хоче все ускладнювати. І мені здається, він має рацію, — додала вона. — Це ж їхнє життя. Не треба втручатися.
— Ну добре, — кивнула збентежена Поліна. — Постривай, — тут же оживилася вона. — Виходить, у тебе роман із Віктором. Але як? Коли ви встигли?
— Це називається кохання з першого погляду, — зніяковівши, але навіть із гордістю, відповіла Оксана.
Наступні кілька днів сестри провели як уві сні. Весілля наближалося, і вони цілими днями говорили, якщо не про хлопців, то про те, як же це буде здорово, що вони будуть дружинами близнюків.
— Наша мама напевно зрадіє, коли дізнається, — одного разу сказала Поліна.
— Придумала! — вигукнула Оксана. — А що, якщо нам, коли Віктор все владнає зі своєю родиною, привезти наших з тобою хлопців одночасно до нас на вечерю? Уявляєш, як здивуються батьки?
— Ні, це складно уявити, — розсміялася Поліна.
Минув час. Поліні було тепер дуже соромно через те, що вона підозрювала сестру у зраді, і вона пообіцяла собі, що завжди буде цінувати, поважати її і вірити їй. А потім якось раз Поліна з Оксаною зайшли у гості до родини Кирила. Його самого, до речі, у цей момент не було вдома, як і його батька. Мама ж займалася прибиранням.
— Вибачте, ми, здається, невчасно, — сказала Поліна, помітивши звалені на стіл і диван речі. Господиня розбирала величезну шафу у вітальні.
— Та що ви, дівчатка, якраз вчасно, — привітно усміхнулася та. — Якраз збиралася зробити перерву. То може, вип’ємо чаю?
Сестри погодилися, і от уже всі разом частувалися ароматним чаєм на травах, до якого мама Галина Іванівна виставила асорті з різних видів варення. На своїй дачі вона вирощувала й малину, і смородину, і аґрус. І тут вона, щоб розважити гостей, взяла в руки старий фотоальбом і почала показувати дитячі фото Кирила. Багато з них були дуже кумедними. Але потім раптом із альбому випала ще одна фотокартка. Вона не була закріплена, і коли господиня підняла її, то сестри побачили, що на ній зображено Кирила та ще одного хлопчика. Точна його копія.
— Ох, — зітхнула жінка. — Думала, все прибрала.
Її голос здригнувся.
— Це от… — вона важко ковтнула, а потім сказала, що тут сфотографовані вони, її діти, брати Кирило і Віктор. На знімку їм було років по вісім. — Знаю, це дивно, мабуть. Але мені легше стало пережити втрату, коли я прибрала фото Віктора. Я ж його й так пам’ятаю. Вона зітхнула, зітхнула набіглі сльози, але бачити фото часто було надто важко.
— Вибачте, але що сталося? — приголомшено запитала Поліна.
І тоді Галина Іванівна розповіла, що Віктора не стало, коли йому було вісім років. На човні вирішили покататися хлопці, коли в селі у рідні літо проводили. Без дорослих на річці опинилися. І закінчилося все погано.
— Але як це? — вигукнула Оксана. Вона була біліша за полотно. — Я ж бачила Віктора. Він же… він точно живий.
— У якому сенсі бачила? — насупилася Галина Іванівна. — Що ти таке говориш?
І тут роздався дзвінок у двері. Це повернулися Кирило з батьком. Ледь переступивши поріг, Поліна налетіла на хлопця з вимогою відповісти:
— Як це розуміти?!
— Кириле! — ахнула його мати. — Що ти накоїв? Навіщо? Що взагалі відбувається?
Микола Петрович теж вимагав пояснень, але перш ніж вони пролунали, Поліна все зрозуміла.
— Ти все вигадав? Так? — підступила вона до нього. — Ти збрехав, що брат живий, щоб удати з себе його? Вигадав історію про те, як Віктор вчився за кордоном, і заради чого все? Щоб ти міг спокусити мою сестру?
Кирило зітхнув, відвів погляд, потім кивнув. І взагалі-то Поліна була добре вихованою людиною, але тут замахала долонею і тут же відсмикнула руку. Ні, вона зрозуміла, що Кирило не вартий навіть цього.
— Ходімо, — взяла вона за руку сестру. — Ідемо. Я… — повернулася вона до батьків тепер уже колишнього нареченого. — Мені дуже шкода.
Весілля було скасоване. Батьки сестер, коли про все дізналися й співчували і Поліні, і Оксані. А у дівчат були сльози, багато сліз. Але потім вони вирішили так:
— Це життя. У ньому часом трапляється щось несподіване й погане. Головне, що вони є одна в одної, що вони дружні разом, одна родина, а все інше в них ще буде. І все налагодиться і буде добре.
