— Сестри бувають і такі. А я просто подумала, що вам обом потрібно відпочити.
— Дівчатка, ну подивіться, які чудові вихідні… Басейн, кедрова бочка, масаж. Ви ж рідні сестри! — благально протягнула Лідія Станіславівна.
— Мамо, ти серйозно? — обурилася Лада. — Ми з нею в одній кімнаті п’ятнадцять років вижити намагалися. А ти хочеш зачинити нас в одному спа-комплексі за містом?
— Ой, можна подумати, ти мені там сильно потрібна, — Світлана голосно сказала, навіть не відірвавши погляд від екрана телефона. — Я б краще з дівчатами поїхала. У нас свої плани. Але раз мама вже оплатила, давай я просто заберу цей квиток і поїду з Аліною? А ти зі своїм Вадиком вдома посидиш, книжку свою чергову почитаєш. Ти ж у нас це діло любиш, інтелектуалко.
— Сертифікат куплено на вас двох, — тихо, майже з розпачем промовила мати. — Я спеціально просила адміністратора вписати ваші імена: Лада і Світлана. Я хотіла зробити сюрприз до свят…
— Ну так зафарбуй моє ім’я, — Лада різко встала з-за столу. — Я не просила цей подарунок. Як, власне, я ніколи не просила й сестру. Ми це вже обговорювали. Сотні разів, мамо. Навіщо ти знову влаштовуєш цей спектакль із возз’єднанням сім’ї?
— Ладо! Як ти можеш таке говорити при ній?! — Лідія Станіславівна притиснула долоні до щік.
— Та хай говорить, — Світлана нарешті відклала телефон і відкинулася на спинку стільця, схрестивши руки. — Вона ж у нас королева драми. Найрозумніша, найправильніша. Задушлива до неможливості. Повітря від неї нема.
Лада заплющила очі на секунду й повільно видихнула. Вона прийшла сюди сьогодні тільки тому, що мама пообіцяла: Свєти вдома не буде, вона поїхала до подруги на всі вихідні. Виявилося, це була пастка, хитрий, відчайдушний материнський план із примирення дочок. План, який із тріском провалився.
Лада була старша за Світлану на чотири роки. І скільки Лада себе пам’ятала, вона завжди була сама. До появи сестри світ був простим, зрозумілим і належав тільки їй. А потім із пологового будинку принесли цей крикливий пакунок, і життя перетворилося на нескінченну суперечку за територію.
Вони не росли в бідності, ні. Батько працював провідним інженером, мати викладала в коледжі, у домі завжди водилися гроші на хорошу їжу, гарний одяг і літній відпочинок на морі. Не було й класичної конкуренції за батьківську любов: Лідія Станіславівна та її чоловік намагалися ділити увагу суворо порівну.
Проблема полягала в іншому. Їхня квартира була трикімнатною, але одна кімната слугувала вітальнею, інша — батьківською спальнею, а третя, найпросторніша й найсвітліша, стала їхньою спільною дитячою.
Половина Лади — це застелене без жодної складочки ліжко, корінці книжок на полиці, вишикувані за зростом і жанрами, ідеальна чистота на письмовому столі.
Половина Свєти — це неконтрольований безлад. Світлана була людино-ураган. Вона розкидала речі там само, де й знімала, її шафа не зачинялася через зім’яті футболки й джинси, а на столі завжди брудні кухлі, фантики від цукерок, журнали, якісь браслети.
Пакості молодша чинила самовіддано. У Лади була важлива контрольна з геометрії, вона сиділа за своїм столом, згорбившись під світлом настільної лампи, намагаючись зосередитися на теоремах.
— Вимкни це світло, воно мені заважає! — канючила Світлана зі свого ліжка, перевертаючись на інший бік і натягуючи ковдру на голову.
— Я готуюся до контрольної. Відвернися до стіни, — сухо карбувала Лада, не відриваючи погляду від підручника.
— А я спати хочу! — не вгавала та.
За хвилину Свєта скидала ковдру, демонстративно вмикала свій маленький магнітофон, і кімнату заповнювали ритмічні біти поп-музики.
— Вимкни негайно! — Лада схоплювалася зі стільця, відчуваючи, як від невдоволення тремтять руки.
— Ти мені заважаєш світлом, я тобі заважаю музикою! Усе чесно! — Свєта робила звук ще голосніше.
На шум завжди прибігала мати.
— Дівчатка, ну що знову почалося? Батько з роботи прийшов, відпочиває, а ви на весь дім сваритеся.
— Мамо, вона не дає мені вчитися! — Лада вказувала на сестру. — Подивися на її половину! Через Свєтку тут тхне лаком для волосся і брудними речами! Я не можу жити на цьому звалищі!
— Ладочко, донечко, — Лідія Станіславівна підходила до старшої, м’яко гладячи її по плечу. — Ну ти ж старша, ти маєш бути розумнішою, поблажливішою. Вона ж іще дитина. Нема в нас можливості виділити вам по окремій кімнаті, ну зрозумій ти. Потерпи.
— Чому я завжди маю бути розумнішою?! — обурювалася Лада. — Чому я маю терпіти? Я не просила вас її приводити! У мене було нормальне життя, поки вона не з’явилася!
Того вечора Лада демонстративно схопила подушку, стягла з ліжка ковдру й пішла на кухню. Вона застелила постіль на твердому лінолеумі, між холодильником і кухонним столом. Батьки вмовляли її повернутися пів ночі. Батько хмурився, мати плакала.
Подорослішавши, Лада розуміла, як сильно вона тоді образила батьків своїми словами й вчинками. Вона бачила, що вони відчувають свою провину за неможливість дати дочкам особистий простір. Але тоді, в підлітковому віці, їй було не до їхніх почуттів.
Коли Ладі виповнилося вісімнадцять років, сестри перестали сваритися відкрито. На зміну бурхливим сваркам прийшла байдужість. Вони перетворилися на двох чужих людей, могли днями не розмовляти одна з одною, перебуваючи в одній кімнаті.
Свєта брала речі Лади без дозволу, бруднила їх і мовчки кидала назад до шафи. Лада у відповідь могла викинути косметику сестри, якщо та залишала її на її половині столу. Лада з заздрістю дивилася на своїх подруг в університеті.
— Уявляєш, ми з сестрою вчора до третьої ночі на кухні базікали про все на світі, — розповідала її однокурсниця Марина. — Вона мені найпотаємніше довіряє. Ми з нею дуже близькі…
Лада слухала це й відчувала лише роздратування. Навіщо Маринка з молодшою возиться? От особисто їй, Ладі, її найкраща подруга була у тисячу разів ріднішою, ніж дівчина, що спала на сусідньому ліжку все її дитинство. З подругою можна було обговорити, що не подобається, поділитися радістю, поплакати, а зі Свєтою можна було тільки ділити полиці у шафі і при цьому сваритися.
Як тільки Лада закінчила навчання і знайшла стабільну роботу, вона зібрала речі й з’їхалася зі своїм хлопцем Вадимом. Їхня невелика квартира на околиці міста здалася їй раєм. Там було тихо, речі лежали на своїх місцях, ніхто не вривався у ванну, коли вона приймала душ, і не сварився у телефон на весь коридор.
Відтоді минуло три роки. Зараз їм обом було за двадцять. Світлана так і залишилася жити з батьками, пурхаючи з однієї роботи на іншу, змінюючи хлопців і захоплення.
Лада будувала кар’єру аналітика, жила з Вадимом і планувала іпотеку. Сестри майже не спілкувалися. Лада вибудувала своє життя так, щоб мінімізувати будь-які контакти з сестрою. Перед тим як приїхати до батьків у гості, вона завжди телефонувала матері:
— Мамо, привіт. Свєта вдома?
— Ні, Ладочко, вона з дівчатами в кіно пішла.
— Чудово. Тоді я за годину заїду, привезу вам пиріг.
Якщо Свєта була вдома, Лада знаходила тисячі відмовок, щоб перенести візит. А якщо вже траплялося так, що вони опинялися за одним сімейним святковим столом на Новий рік чи дні народження батьків, це перетворювалося на випробування.
Вони сиділи на різних кінцях столу, не дивлячись у вічі, й перекидалися черговими фразами.
— Передай сіль, будь ласка.
— Тримай.
— Дякую.
На цьому їхнє сестринське спілкування вичерпувалося.
І ось зараз, дивлячись на нещасне обличчя матері й на сестру, Лада сердилася.
— Мамо, навіщо ти це робиш? — спитала вона. — Навіщо ти намагаєшся склеїти те, чого ніколи не було? Ми одна одну не сприймаємо. Ти чудово про це знаєш.
— Чому так вийшло, Ладо? Я не розумію… Ми ж вам усе віддавали. Нікого не виділяли. Є ж багатодітні сім’ї, діти у них виросли у важких умовах, і нічого, виростають, спілкуються, підтримують одне одного все життя. Останній шматок хліба ділять. А ви… виросли в достатку, в турботі. І живете поряд, як абсолютно чужі люди.
— Тому що ми й є чужі люди, мамо, — Лада розправила плечі. — Ми просто різні. Нас пов’язує тільки спільне прізвище і ця дитяча кімната.
— Ой, ну годі вже цієї психології з інтернету, — Світлана закотила очі.
— Мамо, не плач. Ну не любить мене твоя ідеальна старша дочка. Переживу якось. Забери свій сертифікат, сходи з татом. А ми з цією, — вона кивнула в бік Лади, — якось самі розберемося. Точніше, не будемо розбиратися взагалі. Нас обох це влаштовує. Правда, сестричко?
Лада подивилася на Світлану.
— Правда, — тихо відповіла Лада.
Вона взяла свою сумочку з підвіконня, акуратно засунула за собою стілець.
— Мамо, я піду. Вадим чекає, нам іще в магазин треба заїхати. Я зателефоную тобі завтра. Вибач за зіпсований вечір.
Лідія Станіславівна нічого не відповіла. Лада вийшла в коридор, швидко вдягла пальто й зашнурувала черевики.
Коли вона відчиняла вхідні двері, з кухні не долинало жодного звуку. Світлана мовчала, а мати тихо плакала.
Лідія Станіславівна ще не раз робила спроби зблизити дочок. Вона і зі Світланою, і з Ладою розмовляла, пояснювала, що вони одна в одної одні, але реакція завжди була однаковою: Лада сердилася, а Світлана казала, що сестри в неї взагалі немає.
Багато років потому, після того як батьки пішли, Лада і Світлана мовчки, через рієлторів, продадуть ту саму квартиру і поділять гроші рівно навпіл.
Після угоди вони розійдуться в різні боки біля дверей нотаріуса, навіть не кивнувши одна одній на прощання, щоб більше ніколи в житті не зустрітися.
