Село дихало вогкою осінню, коли в хаті Степанівни зупинився старий годинник. Разом із ним зупинилося і серце старого Михайла.
Горе, що мало б об’єднати родину, натомість стало початком дивного, мовчазного змагання між двома сестрами — Ганною та Марією.
Обидві вже давно жили в місті, мали свої сім’ї та клопоти, але звістка про батькову пригнала їх до рідного порога швидше за вітер. І річ була не лише в любові до батька.
Перед очима кожної маячила добротна цегляна хата, літня кухня та чорнозем, що розкинувся за городом — спадок, який мати, за сільським звичаєм, мала відписати комусь одному.
З першої ж години розпочалися «перегони доброчесності». Ганна, старша, одразу ж захопила кухню.
«Мамо, ви сядьте, я сама все приготую на поминки,» — вигукувала вона, демонстративно витираючи очі кутиком хустки.
Вона замовила найдорожчий обід у сільській їдальні, постійно наголошуючи, що «тато заслуговує на краще».
Марія, молодша, не відставала. Вона кинулася прибирати в хаті, перемиваючи навіть ті кутки, куди не заглядали роками.
«Ой, матінко, подивіться, як я вікна вимила, щоб татові світло було відходити,» — щебетала вона, косячись на сестру.
Вона купила найпишніший вінок, вищий за той, що привезла Ганна, і поставила його на найвиднішому місці.
Степанівна сиділа на лаві, маленька й згорблена. Її очі, виплакані до прозорості, здавалося, не бачили цієї метушні. Вона лише кивала, коли до неї підбігала то одна, то інша донька з кухлем води чи теплою шаллю.
Битва за увагу
На кладовищі змагання досягло апогею. Коли батька опускали в землю, Ганна так голосно заголосила, що перекричала церковний хор. Вона тримала матір під праву руку, міцно стискаючи лікоть, ніби демонструючи всім присутнім: «Я тут головна опора».
Марія негайно вчепилася в ліву руку, ледь не відштовхуючи сусідку, яка хотіла підтримати стареньку.
Після прощання, коли гості розійшлися, почалися дні «великого піклування».
Ганна привезла з міста нову ковдру і почала розмову про те, що дах у хаті треба перекрити, і вона, мовляв, готова дати гроші, «якщо знатиме, що хата не піде в чужі руки».
Марія того ж вечора почала сапати город, хоча була вже пізня осінь, примовляючи, що земля любить руки, а вона — справжня господарка, не те що деякі «міські пані», які тільки ложкою махати вміють.
Сестри майже не розмовляли між собою. Будь-яка фраза перетворювалася на шпильку. — Ти, Маріє, відпочинь, — казала Ганна, — а то в тебе серце слабке, не дай Боже, ще одна біда в хаті. Я сама з мамою впораюся.
— Нічого, Ганнусю, я молода, витримаю. А ти краще за дітьми своїми поглянь, вони в тебе зовсім від рук відбилися, — відказувала Марія, здуваючи порошинку з материного плеча.
Гірка правда на дні скрині
Минуло сорок днів. Сестри чекали, що от-от мати заговорить про заповіт. І от одного вечора Степанівна покликала їх обох до столу. Перед нею лежав старий пожовклий конверт і ключі.
«Доньки мої, — тихо почала мати, і в її голосі вперше за цей час з’явилася сталь. — Я бачила все. Бачила, як ви кожну тарілку рахували, як вінки міряли, як ковдри купували, заглядаючи мені в очі, ніби я не мати вам, а суворий суддя».
Сестри опустили очі. Ганна почала було щось заперечувати, але мати підняла руку:
«Батько ваш все знав. Він знав, що мир між вами тримається лише на цій землі. Тому ми вирішили так. Хату і город я передаю громаді під облаштування недільної школи та притулку для одиноких стареньких, таких як я. Мені сільська рада виділила довічне утримання і догляд у маленькому флігелі, що біля сільради».
В кімнаті запала така тиша, що було чути, як за вікном шурхотить листя.
«А вам, — Степанівна відкрила конверт, — тато залишив по ощадкнижці. Там небагато, але якраз вистачить, щоб поставити йому гарний пам’ятник. Разом. Спільними зусиллями».
Сестри поїхали з села наступного ранку. Різними автобусами. Хата залишилася стояти пусткою, очікуючи на нове життя. Вони отримали те, на що заслуговували — рівність. Але втратили набагато більше: тепло рідного порога і сестринську любов, яку не купиш жодним клаптем землі.
Мати ж лишилася в селі. Вона часто приходила на могилу до Михайла і довго сиділа там у тиші, нарешті вільна від фальшивої турботи, яка була гіршою за саму самотність.
