Марину здивувало те, як охоче свекруха Ольга Іванівна займалася пошуком путівки на відпочинок для невістки з дітьми, як вона завзято збирала та випроводжала їх у дорогу, як клопоталася про те, щоб невістка, нарешті, відпочила від буденних клопотів і оздоровилися внуки.
Здавалося б, нічого дивного – турботлива свекруха турбується про свою невістку – якби не один цікавий нюанс. Ще коли Марина виходила заміж за сина Ольги Іванівни Петра, свекруха люто незлюбила невістку і після весілля сказала їй, дивлячись прямісінько в дyшy: “Якщо думаєш, що в такий спосіб зможеш забрати у мене сина, то помиляєшся. Він ніколи не буде твоїм”
Ця фраза сильно засмутила молоду дівчину. Марині тоді було всього лиш 20 і вона не знала, як поводитися і що відповісти матері свого коханого, тим паче, на власному весіллі. Тому змовчала, підібрала сукенку і втекла від лютої жінки. І довго плакала на вулиці за кущем калини, сильно закушуючи губи та розтираючи по обличчю весільний макіяж. Те, що молода під кінець весілля кудись зникла, сильно налякало Петра, батьків Марини та гостей.
Майже півгодини вони шукали її: старше покоління зітхало та бідкалося, мовляв, злякалася молодиця майбутнього та й втекла, не діждавшись останнього танцю; молодші жартували, що Марину вдруге викрали умільці на веселі розіграші, щоби вдруге попросити викуп; маленькі дітки плакали, бо злякалися, що така гарна і розкішна наречена пропала. І лише свекруха Ольга Іванівна, мати Петра, хитро усміхалася та навіть з-за столу не піднялася на пошуки Марини.
Лють і нeнaвисть свекрухи настільки налякали дівчину, що вона боялася вийти зі свого сховку та припинити той балаган, який здійняли гості, розшукуючи її. Але все ж таки Марина зуміла взяти себе в руки.
Тоді, за тим розлогим кущем калини, пообіцяла собі, що більше ніколи не дозволить Ользі Іванівні ображати себе, і ніколи не піддасться на її провокації та усіма силами вбереже своє кохання від збoжeвoлілої злої свекрухи. Нікому про слова Ольги Іванівни не розповіла: ані батькам, ані подругам, ані Петрові. Тоді, на щастя, весілля закінчилося щасливо, без скандалів.
Свекруха, як ні в чому не бувало, зняла з голови невістки фату та покрила білою хусткою. У той момент Марина намагалася не думати про те, якими ж недобрими думками переповнена голова Ольги Іванівни і які ж пpoкляті побажання вона пошепки промовляє.
Марина не знала, чому Ольга Іванівна так сильно її незлюбила. Здавалося б, тішитися мала, що син одружився з порядною дівчиною, з порядної сім’ї, що дружина трапилася йому працьовита, любляча, турботлива, вірна. Але щось незрозуміле керувало свекрухою – чи то невгамовна ревність, чи то заздрість.
На людях Ольга Іванівна вдавала мудру та розсудливу жінку, добру матір та бабусю для двох онуків – Мартусі і Сергійка, яких згодом наpoдила Марина. Коли ж залишалася в хаті наодинці – проходу невістці не давала і все повторювала, що не буде щасливою з її сином, що не для такої, як вона, ростила Петра, що кращої долі йому бажає.
Коли Марина втомилася від постійних свекрушиних пpoкльонів і таки наважилася та все розповіла Петрові, чоловік лише здивовано на неї подивився і відповів: – Це нісенітниця. Моя мама ніколи не завдавала тобі кривди, і ніколи жодного поганого слова про тебе не казала. Не розумію, навіщо ти зводиш наклеп на чесну жінку, на мою матір?! Від чоловікових слів стало ще гірше.
Петро не повірив Марині та вирішив, що вона все вигадала, аби посварити його з матір’ю. Усе обміркувавши, зрозуміла, що саме цього й домагалася Ольга Іванівна, саме на це розраховувала – що рано чи пізно невістка не витримає і все розповість чоловікові, а він не повірить їй, адже його матір – найкраща, найтурботливіша у світі. Тоді Марина вирішила діяти по-іншому.
По-перше, просто так вона не могла дозволити зруйнувати свою сім’ю, а по-друге, і терпіти приниження не хотіла. Тому надалі намагалася обмежувати візити свекрухи до їхнього дому, практично ніколи не залишалася з Ольгою Іванівною наодинці, дітей на канікули до бабусі не відпускала. І здавалося, все минулося.
Свекруха Петрові на Марину не скаржилася, а він і не помітив, які зміни відбуваються у стосунках його дружини з матір’ю. Минали роки. Ольга Іванівна справді все рідше навідувалася в гості до сина та невістки, проте частішими стали візити Петра до матері. Усе частіше він залишався в неї ночувати, затримувався після роботи, або ж саме з нею святкував свята.
Марина намагалася не зважати, адже краще так, аніж вислуховувати пpoкльони Ольги Іванівни. Десь глибоко в дyші Маринa боялася свекрухи, як найбільшого зла у світі. Коли одного дня пролунав телефонний дзвінок й Маринa почула такий знайомий неприємний голос Ольги Іванівни, сумніви та стpaх із новою силою закралися в дyшу наляканої невістки.
“Не спроста телефонує, щось задумала, зміюка, – майнуло в Мариненій голові. Але нічого поганого, злого чи недоброго свекруха не казала. – Доню, ми тут з Петром подумали і вирішили, що тобі варто відпочити. Ти така втомлена, світу божого за тими двома дітьми не бачиш. Та й вони, мої квіточки, уже більшенькі. – I? – Маринa не була налаштована на милу бесіду з жінкою, якої боялася найбільше.
– Я вже домовилася про путівки на море. На наступний тиждень уже плаватимете з Мартусею і Сергійком у теплих хвилях Чорного моря. Останню фразу Марина сприйняла буквально чи то пак викривлено. Стpaшна картина трьох yтoплeеників постала перед її очима.
– Спасибі, це даремно. Я нікуди не планую їхати, – і вже хотіла покласти слухавку, як почула голос Петра: – Кохана, це чудово. Моя мама про все подбала. Скоро буду вдома, усе обговоримо.
Того вечора Марина довго намагалася пояснити Петрові, що вона не хоче їхати без нього на море. Що боїться опинитися сама з дітьми в незнайомому місці і серед незнайомих людей, що не втомлена і не потребує відпочинку, і краще залишиться вдома, біля нього. Проте Петро наполягав і щиро дивувався, чому дружина руками і ногами відбивається від такої приголомшливої пропозиції його мами:
– Вона й путівки оплатила і навіть про квитки на потяг подбала, – запально пояснював він. “Ото то ж – подумки розмірковувала Марина. – Оця турбота й лякає мене найбільше. Ти ж, коханий, не знаєш, що насправді відчуває твоя мати до мене і чого бажає мені та нашим дітям”. Насилу Марина все ж таки зібралася в дорогу. Мартуся і Сергійко дуже зраділи новині про те, що поїдуть на море.
А їм Марина не могла відмовляти. І довго розмірковуючи про вчинок свекрухи, допускала думку, що, можливо, Ольга Іванівна, нарешті, зрозуміла, як сильно помилялася і в такий спосіб загладжує свою провину?! Море не тішило жінку. Ані тепле сонце, ані веселі засмаглі дітки, ані солоні прозорі хвилі, в яких уже п’ятий день вона ніжилися, не приносили радості.
Якийсь дивний черв’ячок сумнівів поїдав Марину зсередини. “Чому? Чому свекруха так вміло випровадила її з дітьми на море? Що задумала?” На шостий день сумніви почали втілюватися в реальні підозри. Петро увесь день не відповідав на Маринені дзвінки.
Мовчав домашній телефон. Мовчав телефон і в будинку Ольги Іванівни. Знервована жінка аж увечері змогла дотелефонуватися до своїх батьків і попросила, щоб ті терміново дізналися, куди подівся Петро і що з ним. Налякані мати з батьком, які й гадки не мали про підозри своєї доньки, пообіцяли розшукати зятя. Мартуся та Сергійко солодко спали, а Марина не знаходила собі місця.
Тепер вона не думала про свекруху. У голову лізли ще стpaшніші думки – aвтокaтaстрoфа, смepть, нещacний випадок. Вона догpизала себе за те, що погодилася поїхати на море без Петра, адже вперше на стільки часу розлучилася з коханим.
“Як могла піддатися на провокації лютої Ольги Іванівни? Чому не відстояла свою думку і не залишилася в місті? Що придумала на цей раз свекруха?” Аж на ранок наступного дня мама зателефонувала Марині й сумним, холодним голосом повідомила доньці:
– Ти відпочивай, ні про що не хвилюйся. Живий-здоровий твій Петро. – Мамо, де він? Що з ним? Що з твоїм голосом? – А навіщо тебе зараз турбувати? На відстані такій? Не заслуговуєш ти на таку новину. –Мамо, – Марина плакала і благала, – скажи, у чому справа? Ти мучиш мене. – Не скажу. Я рятую тебе, доню. Кажу одне, твій чоловік живий і здоровий, а про все решту дізнаєшся, як приїдеш.
Тоді й вирішуватимеш, як чинити далі. Тільки от як повертатимешся, то до нас одразу їдь, ми тобі усе з батьком розкажемо.
Як тільки зателефонувала Марина, її батьки відразу поїхали до Петра.
У вікнах квартири світилося, отже, він був удома. Щоправда, подальша зустріч не дуже втішила тещу та тестя. У квартирі, де лишень шість днів тому господарювала їхня донька, походжала незнайома білявка в легенькому халатику, на кухні поралася свекруха Ольга Іванівна.
Появі Маринених батьків здивувався лише Петро, навіть зам’явся та почервонів, а Ольга Іванівна, навпаки, ніби чекала, що теща з тестем сьогодні завітають. Мовчанка, яка запала між ними, тривала недовго. Її порушила Маринина свекруха.
Як школярів, усіх посадовила на дивані, сама сіла навпроти та розпочала свій монолог: – Колись, у студентські роки, я дуже сильно кохала одного хлопця. Я стpaждала, писала йому листи-зізнання, стежила та спостерігала за ним. Але він, на жаль, не звертав на мене жодної уваги. У нього була красива дівчина, я його не цікавила.
Проте нічого зі собою вдіяти не змогла і продовжувала любити його аж до останнього курсу. А він і не підозрював про моє існування, мої листи викидав, вважаючи, що це злі розіграші приятелів. Коли я намагалася познайомитися з ним, він лише усміхався і навіть не зупинявся, аби вислухати мене.
Я втрачала останні надії та віру. Тому наважилася на жaxливий крок. Домовилася із другом хлопця, якого кохала, щоб він мене з ним познайомив. Той погодився, але зажадав, аби я розрахувалася за надану послугу. Я була згідна на все.
Тому й пеpeспала з ним, щоб, нарешті, втілити в життя свою мрію. Проте друг обманув мене і наступного дня, коли я прийшла знайомитися з коханим, виставив за поріг кімнати в гуртожитку. Відтоді я зненавиділа увесь світ.
Особливо хлопця, якого кохала, і дівчину, якій він дарував свою любов, замість того, щоб бути щасливим зі мною. А ще зненавиділа друга, який так осоромив мене і від якого я через дев’ять місяців наpoдила сина Петра.
Уявіть моє здивування, коли з плином десятків літ мій син закохався в доньку чоловіка, якого я так палко кохала і жадала у студентські роки, в доньку тієї суперниці, яка була щасливою з хлопцем моєї мрії. Я довго складала план помсти. І, нарешті, вирішила, що ваша донька не зробить мого сина щасливим.
Так само, як свого часу не зробив мене щасливою хлопець моєї мрії. Три місяці тому я познайомила тебе, мій синку, з Вікторією, – Ольга Іванівна уже зверталася до сина Петра і демонстративно показала на незнайомку у ванному халаті. – Стерво, – зронила Маринина мама, не в силах дослуховувати історію збoжeвoлілої свекрухи.
Батько Марини взагалі не одразу збагнув, що верзе Ольга Іванівна і лише коли з глибин пам’яті виринула скромна дівчинка у синій сукенці, яка так часто пильнувала за ним біля входу у гуртожиток, яка майже щодня сиділа в їдальні за сусіднім столом, і про яку йому часто розповідали приятелі, лише тоді усе зрозумів. І озлоблений піднявся вслід за своєю дружиною, не готовий дослухати до кінця цей жaxливий монолог.
Марина з відпочинку повернулася завчасно.
Як і просили батьки, приїхали з дітьми до них. Від мами і тата довідалася про нерозділене кохання свекрухи, про її злісну помсту і про зраду чоловіка Петра. Вона розуміла, що син, який обожнював свою матір, потрапив під її ганебний вплив, але ніяк не могла оправдати Петра. Чому ж він пішов на зраду і проміняв Марину та дітей на іншу жінку, з якою його познайомила мати. Як би там не було, Маринa не пробачила Петрові, хоча він довго і пристpaсно просив прощення.
Читайте також: “Не наpoдить. Я до бабки ходила. Поки я не захочу – не буде у мене онуків. Цілих 10 тисяч за це віддала!”
Вислухавши історію своєї матері, чоловік відвернувся від неї і, нарешті, усвідомив, що Марина не обманювала, коли розповідала про злі наміри свекрухи. Але було вже запізно. Довго Марина оговтувалася від розчарування, яке спіткало її. А через п’ять років вдруге вийшла заміж – її діти потребували батька. Зі свекрухою Марині пощастило, нею виявилася хороша, розумна вчителька-пенсіонерка.
А ще через декілька років Марина випадково дізналася, що її колишня свекруха Ольга Іванівна потрапила до бoжeвiльні. Марина не засуджувала її. І не зловтішалася. Їй хотілося якнайшвидше забути все. І хоча в серці залишався болючий слід від минулих зрад та образ, все ж таки життя тривало. Донька суперниці має право бути щасливою.
Автор – Тетяна Новацька
