Ще тиждень тому мій чоловік сміявся мені в обличчя, коли я казала, що втомилася.
Щоп’ятниці він ішов із друзями в гараж, а я до пізньої ночі чекала його з вечерею, прибираючи за ним і дітьми. Але все змінилося тоді, коли ми з подругами, доведені до відчаю, зважилися на божевільний крок.
Одного недільного ранку ми просто зникли, залишивши наших «годувальників» сам на сам із дітьми, побутом і порожніми холодильниками. Вони думали, що ми повернемося до вечора — готові просити пробачення. Вони помилялися…
Робітниче селище міського типу жило за своїми, давно встановленими законами. Одним із таких неписаних правил була «гаражна п’ятниця». Одразу після зміни на місцевому заводі металоконструкцій чоловіки, отримавши на руки зарплату, не поспішали додому. Їхній шлях пролягав до довгого ряду сірих гаражів на околиці селища, де в одному з них — у найзапасливішого, Антона, був облаштований своєрідний «клуб за інтересами».
Старий диван, стіл, холодильник і незмінна колода карт. Саме тут вони «знімали стрес», що накопичувався за тиждень. Додому вони поверталися далеко за північ — галасливі, вимагаючи гарячої вечері й тиші.
Марина, дружина Ігоря — одного з постійних відвідувачів цього клубу, — знала цей ритуал напам’ять. Щоп’ятниці вона вкладала дітей спати раніше, залишала на плиті каструлю з борщем і сідала біля вікна з книжкою. Але читання не йшло. Вона прислухалася до кожного звуку, чекаючи скрипу хвіртки й кроків чоловіка.
Ігор був добрим від природи, але міцні напої робили його іншою людиною — прискіпливою, гучною й абсолютно глухою до її втоми. Він міг розбудити дітей, почати з’ясовувати стосунки через дрібницю або просто впасти на диван у черевиках і заснути, залишивши після себе безлад.
Цього вечора все було, як завжди. Марина глянула на годинник — пів на першу. Діти, семирічний Пашко і п’ятирічна Оленка, давно спали. Борщ холонув на плиті. Вона вже задрімала в кріслі, коли у двері подзвонили. На порозі стояла її сусідка й подруга Оля — дружина того самого Антона, «господаря» гаражного клубу. Оля куталася в старий халат, очі в неї були червоні від сліз.
— Марино, у тебе є якась мазь? — тихо спитала вона, намагаючись не дивитися в очі.
— Олю, що сталося? Знову? — Марина впустила її в дім і прикрила двері. Вона помітила, що подруга погано виглядає.
— Дрібниці… дверима прищемила, — непереконливо пробурмотіла Оля, але її плечі затрусилися від беззвучного плачу. — Сказав, що я пересолила борщ. А я ж для нього старалася, до ночі чекала… Він, бач, втомився, має право розслабитися. А ми що — не втомлюємося? Ми що, роботи?
Марина обійняла подругу. У її власній душі клекотіла образа. Не на Ігоря, не на Антона — на всю цю задушливу, несправедливу систему, у якій їхня праця, їхні безсонні ночі й турбота не вартували нічого. Вони були лише обслуговчим персоналом для «втомлених» чоловіків.
— Досить, Олю. Досить це терпіти, — твердо сказала Марина, і в її голосі прозвучали нові, сталеві нотки. — Вони мають право розслаблятися? Чудово. Значить, і ми маємо.
У цю ж мить у хвіртці заскрипів замок. Ігор повернувся.
Оля кинулася до виходу, прошепотіла «я піду» і зникла. Марина залишилася сама зустрічати чоловіка. Він зайшов у дім, незграбно шаркнувши ногою об килимок.
— Чого не спиш? Чекаєш? — він спробував усміхнутися, але вийшло криво. — Є чого поїсти? Я голодний, як вовк.
Він пройшов на кухню, не знімаючи взуття, і з гуркотом відсунув стілець. Марина мовчки дивилася йому в спину. Усередині неї щось остаточно зламалося. Чаша терпіння, яку вона наповнювала роками, тріснула й розсипалася на дрібні уламки. Завтра все буде інакше. Завтра.
Наступного ранку, в суботу, селище прокидалося повільно. Чоловіки відсипалися після п’ятничних посиденьок, а жінки з самого ранку вже були на ногах: нагодувати дітей сніданком, прибрати вчорашній безлад, поставити прання.
Марина, відправивши Ігоря «полежати ще годинку», швидко зібрала дітей і вийшла надвір. Її шлях пролягав до невеличкого скверу з дитячим майданчиком у центрі селища, де щосуботи традиційно збиралися мами з дітьми.
Там вона знайшла Ольгу і Світлану — дружину Віктора, ще одного «гаражного ветерана». Світлана якраз скаржилася, що її чоловік учора витратив половину авансу, і тепер їй знову доведеться позичати в матері до зарплати.
— А мій учора заявив, що йому потрібні нові вудки, — зітхнула Оля. — А те, що в доньки порвалися осінні чобітки, це, мабуть, неважливо.
Марина дочекалася, поки діти захопляться грою в пісочниці, й покликала подруг до лавки.
— Дівчата, у мене є пропозиція, — почала вона рішуче, без передмов. — Скільки ми ще будемо це терпіти? Їхні п’ятничні посиденьки, їхній егоїзм, їхнє таке ставлення? Вони вважають, що дім і діти — це виключно наша справа, а їхнє завдання — «пахати» на заводі й «відпочивати» в гаражі.
— А що ми можемо зробити, Марин? — втомлено заперечила Світлана. — Поговорити? Пробували сто разів. Сваритися? Пробували. Вони все одно робитимуть по-своєму. Так заведено.
— От саме. «Так заведено», — передражнила Марина. — А ми заведемо по-новому. Я пропоную зробити їм відповідний хід. Дати їм на смак спробувати наше життя.
Ольга й Світлана перезирнулися. В їхніх очах читалася невпевненість, змішана з цікавістю.
— Це як? — спитала Оля.
— Дуже просто. Завтра неділя. Ми з самого ранку йдемо. Усі разом. Залишаємо їм дітей, порожні холодильники й список справ на день. А самі їдемо в місто. У спа, в кафе, по магазинах. Просто відпочивати. Увесь день. Повернемося пізно ввечері.
Запала тиша. Ідея була настільки шаленою, що подруги не одразу знайшли, що сказати.
— Вони ж нам не дозволять, — прошепотіла Світлана, але в її очах уже спалахнув вогник цікавості. — Мій Вітька якось раз із сином годину посидів — так потім тиждень скаржився, що зморився.
— А мій навіть не знає, де каша стоїть, — нервово хихикнула Оля. — Він думає, що вона в каструлі сама з’являється. Але… знаєш, Марино, а це ж ідея! Нехай спробують. Нехай один день побудуть на нашому місці.
— От і я про це! — підхопила Марина. — Ми нічого поганого не робимо. Ми просто беремо свій законний вихідний. Вони ж беруть собі вихідний щоп’ятниці. Чим ми гірші? Скинемося грошима, які в кого залишилися, і влаштуємо собі свято.
План почав обростати деталями. Вони швидко обдзвонили ще кількох дружин із їхнього «клубу нещасних». Реакція була схожою: спершу нерозуміння, потім цікавість, а далі — рішучість. Усі вони втомилися. Відчайдушно втомилися.
До обіду «змовниць» було вже п’ятеро. Вони домовилися зустрітися завтра о сьомій ранку на автобусній зупинці на виїзді з селища. Кожна мала залишити чоловікові записку. Коротку й чітку: «Любий, я поїхала відпочивати. Сьогодні ти головний. Цілую».
Увечері, вкладаючи дітей спати, Марина відчувала, як по спині бігають мурашки від хвилювання. Ігор, уже прийшовши до тями, сидів перед телевізором.
— Марино, принеси чіпсів, — ліниво кинув він.
Марина мовчки принесла йому пачку.
— Ти чого сьогодні така мовчазна? Образилася, чи що, за вчорашнє? — він спробував її обійняти.
Вона м’яко відсторонилася.
— Я не образилася, Ігорю. Я просто втомилася. Дуже втомилася.
Він не зрозумів. Він ніколи не розумів.Але скоро зрозуміє. Завтра він усе зрозуміє.
Недільний ранок у селищі почався не співом птахів, а оглушливою тишею в п’яти будинках. Ігор прокинувся від того, що хтось наполегливо смикав його за руку. Він насилу розплющив очі. Над ним стояла п’ятирічна Оленка з розкуйовдженим волоссям.
— Тату, я їсти хочу, — вередливим голосом протягнула вона. — І Пашко мій конструктор зламав!
Ігор сів на ліжку, в голові гуділо. Він озирнувся — Марини поруч не було.
«Напевно, на кухні», — подумав він і гукнув:
— Марино, зроби дітям сніданок! І кави мені!
У відповідь — тиша.
Роздратований, він підвівся й поплентався на кухню. Там на нього чекав сюрприз: порожня кухня і записка на холодильнику, прикріплена магнітиком. «Любий, я поїхала відпочивати. Сьогодні ти головний. Цілую».
Ігор перечитав записку двічі.
— Відпочивати? Куди відпочивати? У неділю? Це що, жарти якісь? — бурмотів він собі під ніс.
Він зазирнув у холодильник. Порожньо. Тобто не зовсім. Яйця, якийсь засохлий сир, молоко. Але готової їжі — жодної.
— Та-а-а-ату! — гукнув із кімнати Пашка. — Оленка мій планшет не віддає!
Ігор увірвався в дитячу. Діти вже каталися по підлозі, вириваючи одне в одного планшет. Він ледве їх розборонив. Голодна Оленка заридала ще дужче.
— Гаразд, зараз тато зварить кашу, — проричав Ігор, відчуваючи, як усередині закипає.
На кухні на нього чекало перше випробування. Він знайшов у шафці вівсянку, насипав її в каструлю, залив молоком і поставив на вогонь. За п’ять хвилин із каструлі повалив їдкий дим. Він забув зменшити газ — і каша перетворилася на чорну, пригорілу масу. Діти, відчувши запах гару, прибігли на кухню.
— Фу, який запах! — скривився Пашко.
Оленка знову заплакала. У розпачі Ігор зробив їм бутерброди з сиром і ввімкнув мультики, щоб виграти хоча б пів години тиші. Він спробував подзвонити Марині, але телефон був вимкнений.
Приблизно те саме відбувалося й у сусідніх будинках. Антон, «господар» гаража, прокинувся від крику однорічного сина, який вимагав змінити підгузок. Антон зрозумів, що гадки не має, як це робиться. Після кількох невдалих спроб, унаслідок яких і він, і дитина, і половина дивана виявилися забрудненими, він здався.
Віктор, чоловік Світлани, виявив, що в домі закінчився хліб. Він вирішив відправити десятирічного сина в магазин, але той заявив, що не піде, доки тато не допоможе йому з проєктом з «Я досліджую світ», який треба здати завтра. Проєкт полягав у створенні гербарію.
— Який ще гербарій? Де я тобі зараз листя знайду?! — кричав Віктор, але син був непохитний.
За годину всі п’ятеро «відпочилих» чоловіків вивалилися на вулицю, викочуючи візочки й ведучи за руки ниючих дітей. Вигляд у них був зім’ятий і розгублений.
— І в тебе записка? — спитав Ігор у Антона.
— «Поїхала відпочивати», — похмуро процитував той, гойдаючи візочок. — Вони що, змовилися? Це бунт!
— А моя ще й список справ залишила, — простогнав Віктор, показуючи аркуш. — Попрати, попрасувати, пропилососити, приготувати обід із трьох страв! Вона взагалі при тямі?
— Мужики, це помста, — здогадався четвертий, Коля. — Це за п’ятницю. Зізнавайтеся, хто вчора особливо відзначився?
Антон і Ігор винувато відвели очі. Вони стояли посеред майданчика, оточені власними дітьми, які тягнули їх у різні боки, щось вимагали, плакали й сміялися водночас. Вони були капітанами кораблів, що тонули. А команда складалася з маленьких, некерованих піратів.
А тим часом за сорок кілометрів від містечка, у великому місті, життя вирувало на повну. П’ятеро жінок, які вирвалися на волю, почувалися так, ніби народилися вдруге. Спочатку, сидячи в автобусі, вони нервово хихотіли й із тривогою позирали на телефони, які дружно вимкнули. Та щойно за вікнами з’явилися перші висотки, виникла ейфорія.
— Дівчата, я себе школяркою на екскурсії відчуваю! — вигукнула Світлана, притискаючись до вікна.
Насамперед вони поїхали до недорогого, але затишного спа-салону, на який давно задивлялися в інтернеті. Скинулися й купили комплексну програму: сауна, басейн, масаж. Коли Марина лягла на масажний стіл і сильні руки масажистки почали розминати її затерплі плечі й спину, вона ледь не заплакала від щастя. Вона й не пам’ятала, коли востаннє хтось дбав про неї. Усі ці роки вона лише й робила, що дбала про інших.
Ольга, змивши в душі залишки вчорашньої образи, з насолодою занурилася в теплу воду басейну. Вона дивилася на подруг — розслаблених, усміхнених, з порожевілими від пари щоками — і бачила не змучених домогосподарок, а красивих, молодих жінок.
— А як там наші? — спитала вона, коли вони сиділи в кімнаті відпочинку й пили трав’яний чай.
— Думаю, пізнають усі радощі батьківства, — усміхнулася Марина. — Мій, напевно, досі кашу від каструлі відскрібає.
— А мій шукає, де підгузки лежать, — додала ще одна подруга, і всі розсміялися.
Цей сміх був іншим — не нервовим, а вільним, гучним сміхом щасливих людей. Вони говорили про себе, про свої мрії, про те, що хотіли б змінити у житті. З’ясувалося, що Світлана мріє піти на курси шиття, а Оля — вирощувати квіти на продаж. Усі ці бажання роками лежали поховані під горою побутових проблем і чоловічого егоїзму.
Після спа вони пішли до великого кафе в центрі міста. Сіли біля вікна, замовили собі по величезному шматку торта й капучино з пишною пінкою. Їли повільно, смакуючи кожен шматочок, і без угаву базікали.
— Знаєте, я щойно зрозуміла, — задумливо сказала Марина, — ми ж самі дозволили так із собою поводитися. Терпіли, мовчали, тягнули все на собі. Думали, що так правильно. А правильно — це коли тебе поважають.
— І люблять, — додала Оля. — По-справжньому. А не тільки тоді, коли вечеря на столі.
Потім був шопінг. Грошей було небагато, але справа була не в дорогих покупках. Вони заходили до магазинів, міряли красиві сукні, які раніше ніколи б не наважилися купити, крутилися перед дзеркалами, радилися одна з одною. Світлана купила собі яскраву хустку на шию, а Марина — флакон парфумів із запахом жасмину, який так любила. Це були маленькі символи їхньої свободи.
Вони гуляли вечірнім, залитим вогнями містом і відчували себе частиною цього великого, яскравого світу. Не додатком до чоловіка, не кухаркою і не прибиральницею, а самостійною, повноцінною особистістю.
— Час повертатися, — сказала Марина, коли годинник показав дев’яту вечора.
В автобусі дорогою назад вони їхали мовчки. Але це була не тривожна тиша, а тиша, наповнена думками й новою впевненістю в собі. Вони не знали, що чекає на них удома. Але точно знали: як раніше вже не буде. Ніколи.
Поки жінки насолоджувалися свободою, у домівках розгорталася драма, гідна голлівудського блокбастера. До обіду безлад сягнув свого піку.
Ігор, зневірившись нагодувати дітей хоч чимось їстівним, вирішив зварити макарони. Засипав їх у киплячу воду, відволікся на дзвінок такого ж нещасного Антона — і вода википіла, заливши всю плиту. На додачу Пашка, граючись у пірата, впустив на кухні банку з варенням. Липка маса розтеклася по підлозі.
У Антона справи були не кращі. Його однорічному синові набридло сидіти в манежі, і він навчився вилазити. Поки Антон намагався відмити кухню від каші, малюк, залишившись без нагляду, зробив своє головне відкриття дня. Він дістався ванної, де його увагу привернув великий рулон туалетного паперу. З дитячим захватом він розмотав його просто в унітаз, а потім помітив велику цікаву кнопку зливу. Натиснувши її раз, а потім іще, він із цікавістю спостерігав за виром, доки вода не почала переливатися через край. Коли Антон, почувши підозріле дзюрчання, схаменувся, з ванної вже біг веселий струмочок, а забитий унітаз продовжував викидати розбухлу паперову масу.
Але найепічніший провал чекав Віктора. Його десятирічний син, не дочекавшись допомоги з гербарієм, вирішив зайнятися іншою «важливою справою». Він знайшов батьків набір інструментів і вирішив «полагодити» пральну машину, яка, на його думку, надто голосно гуділа. Він відкрутив якийсь шланг — і залишки води хлинули на підлогу. Віктор, який у цей час намагався випрасувати собі сорочку й пропалив у ній дірку, влетів у ванну, послизнувся на мокрій підлозі.
О третій годині дня батьки-одинаки зібралися на дитячому майданчику. Вигляд у них був не дуже. Ігор — із плямою від варення на футболці, Антон — із мокрими штанами, Віктор — кульгав і тримався за поперек. Діти, відчувши слабкість дорослих, остаточно розперезалися й носилися майданчиком із дикими криками.
— Я більше не можу, — простогнав Ігор, падаючи на лавку. — Я зараз збожеволію. Як вона з усім цим справляється? Щодня! І ще й на роботу ходить!
— Мій сьогодні кота мучив, потім квітку з підвіконня скинув, а потім намалював на нових шпалерах піратський корабель, — скаржився Коля. — Я йому кажу: «Ти що робиш?!», а він дивиться на мене чесними очима й каже: «Тату, це мистецтво».
— Відьми вони всі, інакше не скажеш, — підсумував Антон. — Це нелюдські здібності: прибирати, готувати, прати — і щоб діти були живі й дім не згорів. Я за пів дня ледь квартиру не спалив і сусідів не затопив.
Чоловіки сиділи на лавці, похиливши голови. Вперше в житті вони зіткнулися з реальністю, від якої їх дбайливо оберігали дружини. Виявилося, що борщ не з’являється в каструлі сам по собі, чисті сорочки не ростуть у шафі, а діти — це не просто милі створіння для вечірніх обіймів, а цілодобове джерело безладу, яке потребує нескінченного терпіння й уваги.
— А я ж учора я її сварив, — винувато зізнався Ігор. — Сказав, що вона вдома сидить і нічого не робить. Який же я ідіот.
— І що робитимемо? — спитав Віктор. — Вони ж скоро повернуться. А в нас удома — краще не бачити.
Над майданчиком зависла важка тиша. Вдалині з’явився рейсовий автобус. Чоловіки в перезирнулися.
— Вони їдуть! — схопився Ігор. — Швидко по домівках! Треба хоч якийсь порядок навести!
Вони гарячково похапали дітей, візочки, самокати й розбіглися хто куди. Вперше за багато років вони бігли додому не з гаража, а назустріч своїм дружинам — і цей біг був викликаний занепокоєнням.
П’ятеро жінок вийшли з автобуса й зупинилися на околиці селища. Вони йшли не поспішаючи, з гідністю, мов королеви, що повертаються у своє королівство після довгої відсутності. У Марини в руках був флакончик парфумів, у Світлани — яскрава хустка, в Олі — маленька орхідея в горщику.
— Ну що, дівчата, готові до зустрічі? — усміхнулася Марина. — Головне — тримаємо обличчя. Ми відпочивали. Ми мали на це повне право. Жодного почуття провини.
Вони розійшлися по домівках, кожна — з завмиранням серця.
Марина відчинила хвіртку й увійшла у двір. Тиша. Вона штовхнула двері до хати. У ніс ударив дивний запах — суміш гару, варення й дитячого шампуню. У передпокої на підлозі валялися черевики, куртка й зламана іграшка. Марина пройшла до вітальні.
Там на неї чекала сюрреалістична картина. Посеред кімнати, на килимі, сидів Ігор. Він намагався зібрати розкиданий конструктор. Діти, на диво тихі, сиділи поруч і допомагали йому. Побачивши Марину, Ігор схопився. Вигляд у нього був виснажений, волосся скуйовджене, на щоці — слід від варення.
— Марин… ти повернулася, — пробурмотів він.
Він підійшов, узяв її руки у свої й подивився в очі. У його погляді не було ані злості, ані докору. Лише безмежна, вселенська втома і щось іще… схоже на провину.
— Я… Марино, пробач мені, — тихо сказав він. — Я такий дурень. Я не уявляв… Я просто не знав. Це ж каторжна праця.
Пашка й Оленка підбігли до неї й обійняли за ноги.
— Мамочко, тато нам кашу не зварив! — радісно повідомила Оленка. — А потім ми варення розлили!
Марина оглянула дім, яким колись була її затишна вітальня, і не змогла стримати усмішки. Вона присіла й обійняла дітей.
Майже така сама сцена розігралася й в інших домах. Оля застала Антона, який колисав на руках сина. Він зашикав на неї, щоб не шуміла — чого ніколи раніше не робив. Потім мовчки показав на гору брудних підгузків і прошепотів:
— Як ти це робиш щодня і не сходиш з розуму?
До Світлани її чоловік Віктор підійшов із випрасуваною (хоч і криво) стопкою речей й сказав:
— Свєто, я тут подумав… Давай на вихідних я з сином сидітиму, а ти на свої курси підеш. Ти ж хотіла.
Світлана ледь не впустила сумку від здивування.
Але найбільший сюрприз чекав Марину. Коли діти заснули, і вона, втомлена, але задоволена, розбирала на кухні наслідки «чоловічого господарювання», до неї підійшов Ігор.
— Я все приберу, іди відпочивай, — сказав він.
— Не треба, я сама.
— Ні, я приберу, — наполегливо повторив він. — Марино, я серйозно. Я сьогодні багато чого зрозумів. Оця наша «гаражна п’ятниця»… це неправильно. Несправедливо щодо тебе.
Він узяв ганчірку й почав відтирати з підлоги липку пляму.
— Давай так, — запропонував він, не піднімаючи голови. — Більше ніяких гаражів. Давай по п’ятницях робитимемо «сімейний вечір». Замовлятимемо піцу, дивитимемося фільм. Усі разом. А в суботу я сидітиму з дітьми, а ти зможеш робити що захочеш. Зустрічатися з подругами, їздити в місто… Просто відпочивати. Ти згодна?
Марина дивилася на свого чоловіка — великого, сильного чоловіка, який тепер, стоячи навколішки з ганчіркою в руці, виглядав вразливим і щирим, як ніколи раніше. Вона підійшла й поклала руку йому на плече.
— Згодна, — тихо сказала вона.
Минув тиждень. Наступної суботи на дитячому майданчику знову зібралися жінки. Але атмосфера була зовсім іншою. Вони вже не скаржилися одна одній на чоловіків, а з подивом і сміхом ділилися новинами.
— Мій учора сам викликався мити посуд після вечері, — розповідала Світлана. — Сказав, що йому «нескладно». Я ледь не впала. А сьогодні зранку відвіз сина до своєї мами й заявив, що в мене є три години вільного часу.
— А мій увесь вечір читав в інтернеті про «ефективне батьківство», — сміялася Оля. — Тепер намагається впровадити «систему заохочень за хорошу поведінку». Поки що виходить не дуже, але він старається! І вперше в житті запитав мене, чи я не втомилася.
Марина усміхалася, слухаючи подруг. Її життя теж змінилося. У п’ятницю, як і обіцяв, Ігор не пішов до гаража. Вони справді замовили піцу, і вся родина дивилася мультфільм, затишно вмостившись на дивані. Це був найспокійніший і найщасливіший п’ятничний вечір за останні кілька років. А сьогодні зранку Ігор забрав дітей і поїхав із ними до парку, сказавши Марині:
— Відпочивай, ти це заслужила.
Вона присвятила цей час собі. Прийняла ванну з піною, нафарбувалася, одягла нову сукню й просто сиділа біля вікна з чашкою кави, насолоджуючись тишею. Вона почувалася відпочилою, красивою і, найголовніше, — цінною.
Коли Ігор повернувся з дітьми, він простягнув їй маленький букетик польових ромашок.
— Це тобі. Від нас, — сказав він, і навіть семирічний Пашка серйозно кивнув.
Увечері, коли діти заснули, Ігор обійняв її.
— Дякую тобі, Марино, — сказав він.
— За що?
— За той день. За цю встряску. Я був сліпим егоїстом. Я думав, що мій внесок у сім’ю — це просто приносити гроші. А виявилося, що твоя праця… вона в сто разів важча й важливіша. Я обіцяю, що більше ніколи про це не забуду.
Жінки на майданчику ще довго розмовляли, ділячись своїми маленькими перемогами. Їхній «бунт» не зруйнував родини. Навпаки — він їх урятував. Він змусив чоловіків подивитися на своїх дружин іншими очима, побачити в них не прислугу, а рівну партнерку, кохану жінку, чию турботу потрібно цінувати.
«Гаражні п’ятниці» в селищі не припинилися. Чоловіки збиралися, але двічі на місяць. Проте вони тримали себе у руках, розуміючи, що в неділю їм доведеться відпустити жінок, а самими з дітьми їм бути не хотілося. Чоловіки не стали янголами. Вони й далі могли розкидати шкарпетки чи забувати винести сміття. Але з їхніх стосунків зз’явилася повага. Вони зрозуміли, що сім’я — це спільна праця і спільна відповідальність.
А жінки засвоїли інший урок. Іноді, щоб тебе почули, треба перестати говорити пошепки. Іноді потрібно просто взяти свій законний вихідний, щоб нагадати всім — і насамперед собі — що ти теж маєш право на відпочинок, на радість і на просте людське щастя. І ця нова традиція — цінувати себе — виявилася найважливішою.
