Олеся знала, що без пригод їй не обійтися. Вона відчула це вже з самого ранку у день свого весілля. Але на диво все йшло гладко, навіть підозріло гладко.
— Ну от така я людина, — бурмотіла вона собі під ніс, коли візажистка завершувала останні штрихи її макіяжу. — Завжди щось трапляється. Я б вже і рада, щоб у моєму житті було менше “сюрпризів”, та де там…
Весільний день минав бездоганно: церква була прикрашена квітами, гості виглядали святково, і навіть погода не підвела — сонце сяяло, як на замовлення. Олеся навіть почала хвилюватися, чи не занадто все ідеально.
— Щось не так, Настю, — прошепотіла вона своїй подрузі й свідкові, коли вони стояли перед рестораном. — Все ідеально, просто аж підозріло. Так не буває…
— Ну, ще не вечір, — Настя загадково посміхнулася. — Почекай, побачимо, що буде далі.
Олеся спробувала заспокоїтись. Можливо, вона просто вигадує і все дійсно буде ідеально. Але глибоко у душі вона знає: “Оце не може бути весіллям без пригод.”
Всередині ресторану все йшло за планом: музика грала, гості підіймали келихи з шампанським, тости лунали один за одним. Нарешті настав момент, коли Олеся мала кидати букет нареченої подругам.
— Ну що, дівчата, готові? — весело гукнула вона, тримаючи букет. Всі неодружені дівчата зібралися в очікуванні.
Олеся зробила кілька граційних кроків назад, підняла букет вище й змахнула рукою для кидка. Всі погляди були спрямовані на букет, який летів через залу… аж раптом пролунав несподіваний вигук.
— Ха! Спіймала! — пролунало від дверей.
Олеся завмерла та озирнулася. Вона навіть не одразу зрозуміла, що відбувається. Хто б ви думали спіймав букет? Не якась подружка. Не якась дівчина, що мріяла про своє весілля. Букет тримала її власна мама.
— Мамо?! — не стримала здивування Олеся.
Мама стояла посеред залу, щаслива й усміхнена, міцно тримаючи весільний букет у руках. Гості почали сміятися й аплодувати.
— А що? — знизала плечима мама. — Натяк зрозуміла. Ти вже доросла, маєш свою сім’ю. Ото замість того, щоб пхати носа у ваші справи, я маю налагодити власне життя.
Олеся поглянула на Настю, яка ледь стримувала сміх.
— Настя, ти знала, що так буде? — підозріло спитала вона.
— Я нічого не знаю, — захихотіла Настя, — але, здається, хтось тут справді готовий до нових починань!
— Ну, мамо, — Олеся нарешті почала сміятися разом із гостями. — Ми завжди раді будемо тебе бачити, але якщо ти будеш щасливою — це взагалі чудово!
— От і добре! — мама підморгнула дочці. — Бо в мене плани грандіозні!
— Ой-ой, які ще плани? — Олеся злегка спохмурніла, але знову жартівливо. — Тільки не кажи, що збираєшся вийти заміж за одного з гостей на моєму весіллі!
— А чому б і ні? — сміючись, відповіла мама. — Он, Петро, сусід, якраз сидить сумний. І що, хіба це не доля?
Петро, чоловік із сусідньої вулиці, почервонів і ніяково знизав плечима.
— Ну, то я піду його підбадьорю, — жартома сказала мама, і, підхопивши келих вина, пішла до Петра.
Олеся похитала головою, ледве стримуючи сміх. Настя вже не могла більше терпіти й розсміялася на весь зал.
— Ось тобі й “сюрпризи”, — хихикала Настя. — Ти ж сама сказала, що без них не обійдеться!
— Ой, так, це точно, — погодилася Олеся, спостерігаючи, як мама зав’язує якусь розмову з Петром. — Але, знаєш, якщо це її робить щасливою, то нехай!
Настя кивнула й обидві дівчини ще раз подивилися на гостей. Весілля продовжувалося, і хоча це було Олесине свято, зараз здавалося, що його кульмінація була не лише для неї.
— Ну, що, — знову заговорила Настя, підморгуючи, — може, до Петра скоро на весілля підемо?
Олеся гучно розсміялася, піднімаючи свій келих.
— А чому б і ні? Що б не сталося, головне, щоб усі були щасливі!
Так, весілля Олесі стало справжньою пригодою. І хоча вона не очікувала, що головним героєм цієї пригоди стане її мама, це було найкращою несподіванкою, яку тільки можна було уявити.
Тільки у неї з Петром нічого не вийшло. Дарма вона намагалася його зачарувати, чоловік навідріз відмовився одружуватися. Він тоді випалив мамі:
— Що? Дочку одружила, потрібно квартиру звільнити? Ні, до мене не переїдеш. Бачу я тебе наскрізь. Потім онуки твої підуть, а потім і хату у мене відбереш.
Мати стояла бліда, як стіна. Якби не гості поряд, вона б ще багато чого могла сказати, тільки не стала псувати мені свято. Вона мовчки вийшла подихати свіжим повітрям.
Можливо її щастя десь ходить в іншому місці? Можливо ще не на часі заводити нові стосунки? Жінка довго стояла у роздумах, поки до неї не вийшла баба Маруся. Вона винесла ще келих напою та запропонувала не забивати мізки думками про майбутнє, все ж таки, весілля.
