Чотирирічна Тетяна вибралася зі свого ліжечка. Сон до неї не йшов, крізь стіну було чути, як мама стримує схлипування. Мама плакала, і Таня знала чому. Ввечері вони з татом сильно посварилися. Тато гучно закрив двері й пішов. У суперечці звучали незнайомі для дівчинки слова: «розлучення», «зрада» та ще щось, що вона не запам’ятала. Але головне Таня зрозуміла: у тата невдовзі з’явиться інша дитина.
Дитина — це ж такий маленький, якого приносять з пологового будинку. Але як він може з’явитися у тата? Для маленької дівчинки це було зовсім незрозуміло. Ще більше були незрозумілими мамині схлипування за стіною. Вона тихенько відчинила двері й зайшла у темну мамину спальню. Підійшла до ліжка.
— Мамо… — несміливо покликала дівчинка.
Жінка здригнулася, різко обернулася, її очі блиснули від сліз.
— Чому не спиш, доню? — намагалася взяти себе в руки мама.
— Я чую, ти плачеш, мамо…
Таня обережно забралася на ліжко, і мама, посунувшись, накрила її ковдрою.
— Я більше не буду плакати. Нумо спати.
— Мамо, а що таке розлучення?
Мати важко зітхнула. Дуже не хотілося пояснювати, але треба, адже Таня питатиме, чому тата більше немає вдома.
— Танюш, так буває: ми з татом тепер житимемо окремо. Це не означає, що він перестане бути твоїм татом. Він приходитиме, бачитиметься з тобою. Просто ми з ним більше не чоловік і дружина.
— А інша дитина? — не відступала Таня. — Я чула, у тата буде ще дитина. А як це?
Мама завмерла під ковдрою. Як пояснити це дитині?
— Буває так, доню, — почала вона здалеку. — Живуть чоловік і жінка разом. А потім чоловік знаходить собі іншу жінку й починає жити з нею. Отак сталося і з твоїм татом. Він зустрів іншу тітку… і тепер у них буде дитина.
— Через це ти плачеш? — пошепки запитала Танюша. — Бо не хочеш, щоб у тата з тіткою була ще дитина?
— Твій тато… він… — жінка мало не розплакалася знов, але зупинилася. — Я більше не буду плакати, доню. Засинай. Те, що сталося між нами з татом, тебе не стосується.
Таня, хоч і була ще зовсім малою, запам’ятала цю ніч і мамині слова. Мама обіцяла, що на ній це не позначиться. Але як могло не позначитися, коли все їхнє життя в одну мить перевернулося догори дриґом?
Батько пішов до іншої жінки. І хай би що там було, але він був годувальником родини. Заробляв добре. Після того як він пішов, мама опинилася в боргах. Аліменти не рятували. Жінці довелося шукати ще одну роботу.
Дідусь із бабусею, батьки Таніної мами, жили дуже далеко, в селі. На їхню допомогу годі було розраховувати. Але ж були ще інші бабуся з дідусем, батьки Таніного тата.
Покрутившись трохи й зрозумівши, що самій не впоратися, мама Тані, Ольга, зважилася звернутися саме до них, аби дізнатися, як вони ставляться до всієї цієї ситуації.
У баби Валі та діда Діми була величезна трикімнатна квартира, яка здавалася маленькій Тані справжніми хоромами. У тій квартирі було стільки затишних закутків, що дівчинка любила туди приходити й ніяк не могла збагнути, чому вони з мамою так довго сюди не навідувалися.
Ольга завела доньку й прямо в коридорі, навіть не роззуваючись, запитала свекруху, яка відчинила двері:
— Валентино Іванівно, думаю, ви знаєте, що сталося. Олег пішов від нас, ми розлучаємося. У нього інша жінка, і скоро у неї з’явиться дитина.
— Так, я все знаю, — сплеснула руками Валентина. — Якщо думаєш, що я це схвалюю, то ти помиляєшся. Але це сталося. І Олег — мій син. Я не збираюся обривати з ним стосунки. Ні з ним, ні з його новою жінкою.
— Це я й так зрозуміла, — криво усміхнулася Ольга. — Але мене цікавить інше. Чи можу я час від часу приводити Танюшу до вас? Я знайшла другу роботу вечорами, а залишати дитину саму не можу.
— Та що тут думати! — відразу відповіла Валентина. — Звичайно, приводь Таню. Правда ж, Дімо? — озирнулася вона на чоловіка, який визирав із кімнати. — Таня, наша онучка, ми її любимо. Як би там у вас з Олегом не склалося, для нас нічого не змінилося.
Танюша стояла в коридорі, задерши голову й переводячи погляд з бабусі на маму. А з кімнати усміхався дід Діма й махав їй рукою. Дівчинка хутко скинула черевички та побігла до дідуся, вона встигла скучити за ним.
Після розлучення батьків Таня стала частіше бувати у баби Валі та діда Діми. Мама приводила її, залишала й навіть не заходила до квартири, з делікатності. Не хотіла зустріти там колишнього чоловіка. А він часом бував. І не сам, а зі своєю новою дружиною, у якої було помітно, що скоро з’явиться малюк. Та косо зиркала на Таню й удавала, ніби її взагалі не існує. Олег намагався говорити з донькою так само як і раніше.
Згодом в Олега й тієї жінки з’явився Стас. Спершу його не залишали у бабусі з дідусем без мами, але з часом і його почали приводити. І тут Таня відчула: Стасик її не любить. Мабуть, так налаштовувала його мама. З віком дівчинка почала це розуміти. Проте їй було приємно, що баба Валя й дід Діма ставилися до неї так само тепло, як і раніше.
Коли Тані виповнилося десять років, вона випадково підслухала розмову бабусі з татовою дружиною.
— Дівчинка достатньо доросла, щоб залишати її вдома саму. Не розумію, чому Ольга досі водить її до вас? — обурювалася та.
— А що тут незрозумілого? — здивувалася Валентина. — Таня, наша онучка. Така ж, як і Стасик. І ми не хочемо припиняти з нею спілкування. Для мене завжди радість, коли Танюша тут. Вона росте справжньою помічницею. Вже й підлогу навчилася мити.
— То вам що, більше немає кому підлогу вимити? — обурилася жінка. — Скажіть, я сама вимию. Але мені не подобається присутність цієї дівчинки у квартирі. Це неправильно! Ми з Олегом — чоловік і дружина. Стасик — ваш онук. Саме він повинен бути для вас головним. От скоро йому виповниться шість років. Що ви йому подаруєте? Ви ж витратилися на день народження Тані!
— Та не хвилюйся, — заспокоювала її Валентина. — Ми з чоловіком гроші відклали, Стасик отримає гарний подарунок. А що ми там Тані купили? Новий рюкзак до школи. Це й поруч не стоїть із сюрпризом, який ми готуємо для онука.
Таня стояла у передпокої й збиралася зайти на кухню, коли почула ці слова. Вона завмерла, а на останніх словах бабусі в серце закралася образа. Вона випадково зачепила вішалку, та впала.
Баба Валя виглянула з кухні, й обличчя її змінилося. Було прикро, що онучка все почула. Вона поспіхом завела Таню у спальню, зачинила двері й зашепотіла:
— Танюш, ти не зважай на ці балачки. Бачиш, яка татова жінка сувора? Я сваритися ні з ким не хочу. Хай ми й подаруємо Стасику щось дорожче, та ж щастя не в грошах! Любимо ми вас однаково.
Попри образу, Танюша всміхнулася. Бабуся не стала б її обманювати. Вони з дідусем справді люблять її не менше, ніж Стасика. Ну й нехай тому подарунок кращий. Яка різниця!
Так думала Таня в десять років і так само думала й далі. Навіть коли в тринадцять років на день народження отримала 500 гривень, тоді як Стасику бабуся з дідусем купили дорогий спортивний велосипед.
«Щастя не в грошах, а в ставленні», — переконувала себе дівчинка.
Вона й далі майже щодня приходила до батьків тата, навіть коли мама перестала працювати на двох роботах. Та й сама Таня могла залишатися вдома. Але бабуся з дідусем щоразу так їй раділи! До того ж їм була потрібна допомога. Підростаючи, Таня навчилася прибирати у великій квартирі так вправно, що баба Валя не могла натішитися онукою.
— Яка ж ти молодчинка, Танюша. Ні порошинки, ні смітинки, а підлога блищить! Я й сама так не впоралася б. Та й здоров’я не те, — хвалила бабуся.
До чотирнадцяти років у житті Тані багато змінилося. Одного вечора, повернувшись від бабусі, вона застала маму не саму. Та розгубилася, адже була певна, що донька залишилася з ночівлею. Ольга, зніяковівши, представила гостя:
— Танюша, познайомся, це дядя Слава. Ми з ним зустрічаємося.
У чотирнадцять років Таня добре розуміла значення слова «зустрічаємося», та чоловік їй одразу не сподобався. Худорлявий, похмурий, він непривітно кивнув дівчині. Його тьмяні очі виразно показували, що появі доньки він не радий. Таня буркнула щось на кшталт «приємно познайомитися» й пішла у свою кімнату.
Так і пішло. Дядя Слава почав часто з’являтися в їхньому домі, а потім і зовсім переїхав. І відразу з’явилися претензії. Йому не подобалося, що вони з Ольгою сплять у залі, а в Тані — власна кімната.
— Було б справедливо, якби спальня була у нас із тобою. А дівчинка може й у залі переночувати, — бурмотів він.
Так і називав її — «дівчинка», дуже рідко — на ім’я. І говорив це демонстративно, при ній. Спочатку Ольга сердилася на співмешканця й кидала доньці винуваті погляди. Але поступово В’ячеслав таки переконав її про «несправедливість». І згодом у маминих очах з’явився не докір, а мовчазне запитання.
Таня швидко все зрозуміла. І якось, коли дядя Слава вкотре почав докоряти, сказала:
— Якщо хочете, займайте мою кімнату. Я можу спати й у залі.
Неприємно було дивитися, з якою полегшеною радістю мама вхопилася за її слова. Було видно: вона чекала цього давно. І якби Таня не запропонувала сама, Ольга рано чи пізно сказала б це першою. Так, потихеньку, дядя Слава робив усе, аби Таня почувалася зайвою у власному домі.
Ні, мама, звісно, любила доньку й ніколи не дорікала їй у чомусь. Але, видно, В’ячеслава вона теж любила, і дуже не хотіла його втратити. Тому всі його недвозначні випадки на адресу Тані намагалася згладжувати.
Дівчина все рідше бувала вдома. Ночувала то у подруг, то у бабусі з дідусем. А після дев’ятого класу вступила до технікуму й пішла жити у гуртожиток. Так було простіше. Хоч трохи й важко, що мама навіть не відмовляла її від цього рішення. Дядя Слава світився від щастя, відчуваючи себе повноправним господарем. А коли Таня все ж приїжджала, давав зрозуміти: вона тепер тут лише гостя.
У гуртожитку Таня подружилася із сусідкою по кімнаті й часто ділилася з нею найпотаємнішим:
— Розумієш, ніби й сім’я у мене є: мама, тато, баба Валя з дідусем Дімою. А все одно відчуваю себе другорядною. Для мами тепер головний дядя Слава, для бабусі й дідуся — Стасик. Здавалося б, люблять нас однаково, але у всьому матеріальна різниця дуже відчутна. Я розповідала тобі про подарунки на дні народження. І це я ще мовчу, що Стасові вони часто просто так дають гроші.
— Ага, а в тебе на вечерю одна булочка, — сміялася подруга. — Несправедливо, звісно. Але знаєш, з іншого боку, тобі ще пощастило – у тебе аж дві сім’ї. Без нічого точно не залишишся. А от у мене одна мама, та й та на квартирі. Я думаю піти офіціанткою ввечері працювати, щоб хоч продукти купувати.
— Серйозно? А що, так можна? — здивувалася Таня. — Слухай, я б теж пішла працювати, мені гроші потрібні.
Так і вийшло, що ще навчаючись у технікумі, Таня почала підробляти, добре розуміючи: у житті їй доводиться покладатися тільки на себе. Вона закінчила навчання, винайняла квартиру і відразу ж влаштувалася працювати перукарем у салон краси. У Тані чудово виходило, з’явилися постійні клієнти, чайові. Дівчина мріяла, що колись відкриє власний салон, але для цього треба було більше працювати й заощаджувати.
На той час не стало дідуся Діми, і бабуся Валя почала здавати. Вона дедалі частіше дзвонила онучці з проханням прийти до неї переночувати, бо почувалася погано. Таня завжди відгукувалася й бігла до неї.
Одного разу бабуся попросила Таню прийти не до себе, а у квартиру своєї двоюрідної сестри. Коли дівчина приїхала, баба Валя трохи зніяковіло провела її в невеличку кімнату, заставлену сумками з речами.
— Ось, я тепер тут житиму.
Баба Валя весь час відводила погляд, і Таня відчула щось недобре.
— Як це — тут житимеш? А твоя квартира? Що з нею сталося?
— Та нічого не сталося. Я подарувала її Стасику на вісімнадцятиріччя. Це ж серйозна дата, і подарунок мав бути особливим.
Таня ковтнула клубок образи, який миттєво підкотив до горла. Коли їй виповнилося вісімнадцять років, бабуся подарувала тисячу гривень. Говорити не хотілося, але все ж Таня продовжила розпитувати:
— Ну добре, переписала ти свою квартиру на Стаса. А сама як тут опинилася?
— Ти нічого поганого не подумай, Танюш, — заметушилася баба Валя. — Мене ніхто не виганяв. Стасик захотів жити з дівчиною, і я сама переїхала. Ну а що? Мені з сестрою веселіше.
— Не зрозуміла? Стасик захотів жити з дівчиною у величезній трикімнатній квартирі — і для тебе там місця не знайшлося?
— Кажу ж, я сама з’їхала. Вони молоді. Що мені у них під ногами плутатися? Танюш, ти б мені тиск поміряла, щось мені недобре, — швидко перевела тему Валентина.
Механічно, немов робот, Таня міряла бабусі тиск, пропускаючи повз вуха добрі слова бабусі у свою адресу:
— Ти в мене така розумничка, Танюшо. І на перукаря вивчилася, і прибирати вмієш, і готувати, і ліки знаєш які потрібні. Що б я без тебе робила? — промовляла баба Валя, намагаючись загладити неприємний осад у душі дівчини після новини про подаровану Стасу квартиру.
Таня мовчала й намагалася піти від бабусі якомога швидше. На вулиці вона ледь стримувала сльози. Прикро! Дуже прикро, як і багато разів у житті. Не можна сказати, що Тетяна сильно розраховувала на цю квартиру, але в глибині душі все ж сподівалася, що вона дістанеться їм зі Стасом порівну.
За день Валентина знову зателефонувала онучці:
— Танюшо, слухай, у мене для тебе новини, — сказала вона у слухавку. — Знаєш, ми з сестрою все-таки не уживемося. Забери мене до себе. Я ж знаю, що ти живеш на орендованій квартирі. Та нічого. Урешті-решт, ти ж моя улюблена онучка, тобі мене й доглядати. Доведеться мені жити з тобою.
— А от і не доведеться, — різко обірвала Таня. — Знаєш що, бабусю? Я мовчала все життя. Мовчала, коли Стас на дні народження отримував велосипеди й дорогі подарунки, а я — цукерки, рюкзаки та м’які іграшки. Мені було прикро, не приховую. Але ти завжди запевняла, що любиш нас однаково, і я цим себе втішала. А тепер — це занадто. Яка може бути мова про «однакову любов», якщо ти, не задумавшись ні на секунду, відписала всю величезну квартиру Стасові? Ніколи не думала, що це скажу, але я не збираюся тебе доглядати. Хай доглядає той, кому ти відписала квартиру.
З важким серцем Таня поклала слухавку, не дослухавши, що говорить на тому кінці бабуся. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як Тані зателефонував батько.
— Тетяно, ти що робиш? Ти чого бабусю образила? Вона там плаче, у неї тиск. Швидко їдь до неї й перепрошуй. Бабуся стільки в тебе вклала. Ніколи б не подумав, що ти така меркантильна. Вона ж могла перестати з тобою спілкуватися після того, як ми з твоєю матір’ю розлучилися, але ж не зробила цього.
— А знаєш що, тату, називай мене меркантильною, як хочеш, але з цього моменту для мене бабусі більше немає. Хай Стас біжить й допомагає їй.
Таня поклала слухавку і не роздумуючи, заблокувала номери бабусі й батька.
Минали роки. Таня відкрила невеличкий салон краси й жила своїм життям, без родичів. Спершу було важко, але вона навчилася покладатися лише на себе. І хоч іноді серце стискалося від спогадів про дитячі образи, Таня зрозуміла головне: справжня сім’я — це ті, хто цінує тебе щиро, не тільки на словах, але й вчинками. І тепер у неї була мрія, сили та віра у власне майбутнє.
