Вечір у селі зазвичай пахнув матіолою та спокоєм, але в хаті Марії Степанівни сьогодні повітря було наелектризоване так, що, здавалося, от-от посиплються іскри.
На столі лежав розгорнутий витяг з реєстру, який син Андрій та невістка Олена отримали лише сьогодні вранці.
— Мамо, ви зараз серйозно? — голос Андрія тремтів від образи, він нервово стискав край скатертини.
— Що значить «чверть будинку»? Ми пів року тут спини гнули, ремонти робили, за вашим тиском стежили… Ви ж казали:
«Дітки, догляньте стару, хата ваша буде, я ж дарчу підпишу».
Марія Степанівна сиділа в кутку на дивані, дрібними ковтками пила воду і намагалася не дивитися синові в очі. Її план, який здавався таким надійним, розсипався, як картковий будинок.
Пів року тому Марія Степанівна зрозуміла, що сили вже не ті. Жити одній у великій хаті важко, а син з невісткою в місті мають свої клопоти й не поспішають навідуватися.
Тоді вона й придумала «солодку моркву». Вона знала, що за заповітом її покійного чоловіка, Василя, будинок майже повністю відходив його доньці від першого шлюбу — Іванці, яка давно виїхала за кордон.
Марії ж належала лише законна частка — одна четверта.
Але дітям вона про це не сказала.
— Оленочко, — пригадувала невістка слова свекрухи, — ти ж знаєш, я вас люблю найбільше. Переїжджайте, побудьте зі мною, підлатайте хату, а я на вас дарчу оформлю. Навіщо мені вона на тому світі? Буде вам і дача, і спадок.
І вони повірили. Олена взяла відпустку за власний кошт, Андрій щовихідних возив будматеріали. Вони перекрили дах на сараї, поставили новий паркан, поміняли старі вікна.
Олена щоранку варила дієтичні супи, купувала дорогі ліки й вислуховувала довгі розповіді про «хворі коліна».
Момент істини
— Тобто як це — Іванці? — Олена стояла посеред кухні, вперши руки в боки. — Тій Іванці, яка за десять років жодної листівки батькові не прислала? Мамо, ви ж знали! Ви ж прекрасно знали, що Василь Дмитрович залишив заповіт ще вісім років тому!
— Та я… я думала, ви не дізнаєтеся так швидко, — пролепетала Марія Степанівна. — Я ж хотіла, щоб ви поруч були. Якби я сказала про чверть, ви б і разу не приїхали картоплю посадити! А так я відчула себе людиною, потрібною…
— Людиною? — вигукнув Андрій. — Мамо, ви нас просто найняли як безкоштовну робочу силу, розрахувавшись фальшивою монетою! Ми вклали сюди всі заощадження, які відкладали на машину. Ми витратили пів року життя, возячись із вашими капризами!
— Я ж як краще хотіла, — Марія Степанівна витерла суху щоку хустинкою. — Щоб родина разом була.
— Разом на брехні? — Олена підійшла до столу і почала швидко записувати щось у блокноті. — Значить так. Ми не Іванка, ми подарунків робити не будемо. Ось список. Нові вікна — тридцять тисяч. Паркан — сорок. Ліки, продукти, бензин на поїздки — ми все порахуємо.
Рахунок за «любов»
Марія Степанівна сплеснула руками: — Ви що, з рідної матері гроші правитимете?
— Ми правимо компенсацію за вашу хитрість, — відрізав Андрій. — Оскільки ви власниця лише чверті, то й розпоряджатися могли тільки нею.
А обіцяли — цілу хату. Виходить, ви нас ошукали. Продавайте свою частку, віддавайте нам гроші за матеріали, або ми подаємо до суду.
— Судитися з матір’ю? Та що люди скажуть! — охнула стара.
— А що люди кажуть про матір, яка рідного сина навколо пальця обвела? — гірко запитала Олена. — Ви хотіли догляду? Ви його отримали. Тепер час платити за рахунками. Ми не благодійний фонд «Хитра старість».
В хаті запала важка тиша. Марія Степанівна дивилася на свіжопофарбовані стіни, які тепер здавалися їй холодними й чужими.
Вона отримала те, чого хотіла — ремонт і увагу, але втратила найголовніше — довіру, яку не поверне жодна дарча у світі.
Тиша після сварки була недовгою. Вже наступного ранку під воротами зупинилося таксі, з якого вийшла жінка в дорогому пальті з великою валізою.
Це була Іванка. Вона не виглядала як розгнівана спадкоємиця, радше як людина, що приїхала поставити крапку в минулому.
Несподіваний візит
Коли Іванка переступила поріг, Олена якраз пакувала свої речі в сумки, а Андрій похмуро мовчав, дивлячись у вікно. Марія Степанівна, побачивши падчерку, зблідла ще дужче.
— О, то тут цілий з’їзд акціонерів, — іронічно зауважила Іванка, знімаючи окуляри. — Доброго дня, мачехо. Бачу, ви тут часу не гаяли — ремонт, нові вікна… Тато б здивувався такій активності.
— Іванко, ми якраз збиралися тобі дзвонити, — почав був Андрій, але та перервала його помахом руки.
— Не треба, Андрію. Я все знаю. Мені юрист надіслав копії запитів, які ви робили щодо будинку. Знаю і про заповіт, і про ваші старання. Тільки от питання: ви це для батька робили чи для квадратних метрів?
— Ми за мамою доглядали! — вигукнула Олена. — А вона нас обманула. Сказала, що все наше буде. А тепер виходить, що ми вклали тисячі доларів у твою власність!
Пропозиція, від якої не відмовляються
Іванка повільно обійшла кухню, торкаючись пальцями нових шпалер. Потім сіла за стіл навпроти Марії Степанівни, яка забилася в куток, мов миша.
— Значить так, — спокійно сказала Іванка. — Мені ця хата в селі не потрібна. У мене своє життя за кордоном, свій бізнес. Але дарувати її тим, хто міряє любов до матері ціною металопластикових вікон, я теж не збираюся.
— То що ти пропонуєш? — наїжився Андрій.
— Пропозиція проста. Ви виставляєте мені рахунок за ремонт. Чеки, накладні — все, що витратили. Я повертаю вам ці гроші до копійки.
Але за однієї умови: ви негайно забираєте матір до себе в місто, у свою двокімнатну квартиру. І доглядаєте її там до кінця днів, без жодних обіцянок про спадок. Просто тому, що вона — твоя мати, Андрію.
В кімнаті стало так тихо, що було чути цокання старого годинника. Андрій перезирнувся з Оленою. Взяти матір у місто? У тісну квартиру? З її характером і тиском? Без перспективи отримати будинок?
Гіркий фінал
— Ми не можемо… — пробурмотіла Олена. — У нас там місця мало, робота…
— Отже, компенсація за «марно витрачений час» вам важливіша за саму матір? — Іванка гірко посміхнулася. — Маріє Степанівно, ви бачите?
Ваша хитрість спрацювала проти вас. Ви хотіли купити їхню увагу обманом, а вони виявилися готові продати вас за чеки з будівельного магазину.
Марія Степанівна закрила обличчя руками й вперше за довгий час щиро заплакала. Вона зрозуміла, що в цій погоні за доглядом вона залишилася абсолютно сама: діти вимагали грошей, а падчерка пропонувала справедливість, яка не передбачала любові.
— Я нікуди не поїду, — прохрипіла стара. — Забирайте свої гроші, забирайте все…
— Гроші я виплачу, — підсумувала Іванка, підводячись. — Але будинок я виставлю на продаж. Свою чверть, мачехо, ви отримаєте грошима.
На старість і доглядальницю вам вистачить. А ви, — вона подивилася на Андрія та Олену, — забирайте свої речі. Сьогодні ж. Ваш «бізнес-проєкт» закритий.
Того вечора Андрій і Олена вантажили сумки в машину. Вони отримали назад свої кошти, навіть із невеликим відсотком, який накинула Іванка «за моральну шкоду».
Але коли машина рушила, ніхто з них не озирнувся на вікно, де за новою завіскою сиділа самотня жінка, яка так хотіла бути потрібною, що забула, як бути чесною.
Минуло два місяці. Хата в селі стояла з забитими віконницями — Іванка швидко знайшла покупців, але документи готувалися повільно.
Марія Степанівна переїхала в маленьку орендовану кімнатку в сусідньому райцентрі. Гроші, які вона отримала від падчерки за свою частку, лежали на банківському рахунку, але не приносили їй жодної радості.
Дзвінок з минулого
Андрій та Олена, повернувшись до міста, спочатку відчували полегшення. Гроші, повернуті Іванкою, пішли на купівлю вживаного кросовера, про який вони так мріяли.
Але щоразу, сідаючи за кермо, Андрій бачив перед очима матір, що плакала на дивані. Совість — штука тиха, але дуже вперта.
Одного вечора, коли Олена готувала вечерю, Андрій не витримав: — Слухай, вона ж там зовсім одна. Ти знаєш, що вона навіть телефон вимкнула? — Андрію, не починай, — відрізала Олена, хоча її голос уже не був таким впевненим.
— Вона нас обдурила. Ми пів року жили в ілюзії. — Ми жили в ілюзії, бо хотіли хату, Лєно. Давай чесно: якби не та обіцянка, ми б теж їздили до неї раз на місяць на годину. Ми всі там були «хороші».
Наступного дня Андрій поїхав до райцентру.
Зустріч без масок
Він знайшов матір у сквері біля аптеки. Вона сиділа на лавці, маленька, згорблена, і повільно годувала голубів крихтами батона. У новій хустці, але з очима, в яких згасло життя.
— Мамо… — тихо покликав він. Марія Степанівна здригнулася. Вона довго дивилася на сина, ніби не вірила, що він справжній.
— Приїхав… Ще щось винна? — гірко запитала вона. — Мамо, досить. Я приїхав не за грошима. Я просто… я не можу так.
Вони довго сиділи мовчки. Андрій розповів про машину, про роботу, а потім раптом запитав: — Навіщо ви так, мамо? Невже ви думали, що ми вас кинемо, якщо дізнаємося правду?
Марія Степанівна зітхнула, і цей зітхнення було важчим за всі її попередні скарги. — Думала, синку. Ви ж зараз усі такі заклопотані. У вас кар’єри, кредити, відпустки в Єгиптах. А я — старе дерево.
Хто захоче просто так біля нього стояти? Я хотіла прив’язати вас до себе хоч чимось. Думала, поки ремонт робитимете — звикнете, знову полюбите це місце, мене… Стара наївна жінка.
Новий початок
Андрій зрозумів, що ненависть випарувалася, залишивши лише сухий осад жалю. — Мамо, у нас є пропозиція. Не від Іванки, а від нас
. Ми з Лєною вирішили, що ці гроші, які ти отримала… давай ми їх не чіпатимемо. Нехай лежать тобі на старість. Але наступного тижня ми заберемо твої речі.
В місті біля нашого будинку здають невелику квартиру-студію. Ми будемо платити за оренду. Будеш поруч, будеш бачити внуків, а ми не будемо заглядати тобі в кишеню.
Марія Степанівна подивилася на сина, і в її очах з’явилася слабка іскра надії. — А Олена? Вона ж мене бачити не хоче. —
Олена теж людина, мамо. Вона просто не любить, коли її тримають за дурепу. Приготуєш їй свої фірмові голубці — і вона розтане.
Минув рік. Марія Степанівна тепер живе у місті. Вона не стала ідеальною тещею, а Олена не стала святою невісткою — вони все ще іноді сперечаються через дрібниці. Але тепер їхні стосунки тримаються не на примарних квадратних метрах, а на усвідомленні того, що родина — це не бізнес-план.
Гроші на рахунку так і лежать недоторканими. Марія Степанівна вирішила, що це буде її справжній подарунок онукам на повноліття. Цього разу — чесний, без жодних умов і хитрощів. Бо найдорожче в житті дістається не за заповітом, а просто так.
Тетяна Макаренко
