— Що це за гніздо таке з вербою? Навіть нікому не показуй! — Надія Василівна застигла в дверях вітальні, сплеснувши руками так, наче побачила в центрі кімнати не декоративну композицію, а щонайменше купу будівельного сміття.
Олена, яка саме поправляла тонку атласну стрічку на весняному вінку, повільно видихнула. Вона знала: субота перестала бути спокійною рівно в той момент, коли в замку повернувся тещин ключ.
— Це великодній декор, Надіє Василівно, — спокійно відповіла невістка, не повертаючи голови. — Зараз так модно. Натуральні матеріали, мінімалізм, вербові котики…
— Модно? — Надія Василівна пройшла вглиб кімнати, демонстративно оминаючи «гніздо», ніби воно було заражене. — Модно — це коли чисто, прибрано і пахне пирогами. А це — сміття. Наче сорока нанесла гілок з лісу, ще й якихось яєць фарбованих туди накидала. Ти б ще соломи на підлогу натрусила для повного автентизму!
— Це не сміття, а дизайнерська робота, — Олена нарешті розвернулася. — Я витратила на це три вечори. Хотіла, щоб у хаті було свято, щоб весною пахло.
— Весною? Весною пахне хлорка і вимиті вікна, Олено. А від твого «гнізда» тільки пил буде сипатися. Мій син, бідна дитина, прийде з роботи втомлений, захоче на стіл тарілку поставити, а там — дрова. Ти про чоловіка думаєш чи про інстаграми свої?
— Ігор бачив, і йому сподобалося! Він сам допомагав мені ці гілочки закріплювати.
Надія Василівна приклала руку до грудей, наче її щойно вдарили в саме серце.
— Допомагав? Мій Ігор? Інженер з червоним дипломом крутив оці віники? Боже милий, зовсім ти хлопця з пантелику збила. Замість того, щоб на дивані відпочити після зміни, він сіно в’яже. Олено, май совість. Ти ж господиня, а не декоратор у театрі абсурду.
— Я господиня у своєму домі, — голос Олени зазвучав твердіше. — І я сама вирішую, що стоятиме на моєму столі. Якщо вам не подобається — можете просто не дивитися.
— Як це «не дивитися»? — обурилася свекруха, починаючи інспектувати полиці шафи. — Я мати! Я не можу дивитися, як мій син живе в курені. Ось, глянь! Пил на підвіконні! Звісно, коли тут гнізда вити, то на ганчірку часу не вистачає. А це що? Що це за обдерта дошка?
— Це обробна дошка з дуба, Надіє Василівно. Ручна робота.
— Це — шматок дровітні, — відрізала жінка. — У мене вдома скляні дошки, чистенькі, з квіточками. А це — розсадник мікробів. Ви її хоч миєте, чи теж «для стилю» тримаєте?
— Надіє Василівно, ви прийшли в гості чи з ревізією? Якщо хочете попити чаю — сідайте. Якщо хочете критикувати мої смаки — то краще зробимо це іншим разом. У мене багато справ.
— Справ? Яких? Ще одне опудало з лози зліпити? — Надія Василівна зняла пальта і рішуче попрямувала до кухні. — Чай вона пропонує… Я сама заварю, бо ти ще туди гербарію якогось накришиш. До речі, про чай. Чому цукорниця без кришки?
— Бо так зручніше!
— Зручніше пил збирати? Олено, я тобі дивуюся. Ти наче міська дівчина, а поводишся як… як лісник. Усе в тебе якесь криве, сіре, «натуральне». Де нормальні серветки з вишивкою? Де кришталева ваза, яку я вам на весілля дарувала?
— Вона в коробці на антресолях. Вона не пасує до нашого інтер’єру.
— Не пасує?! — Надія Василівна аж задихнулася. — Кришталь не пасує до квартири в панельці? Та це єдина дорога річ, яка у вас була! Замість того, щоб виставити його на видноті, ти поставила оце… гніздо зозулі. Люди прийдуть, на сміх піднімуть. Скажуть: «Дивіться, в Ігоря дружина зовсім здичавіла, гілки до хати тягне».
— Нехай кажуть що хочуть! — Олена відчула, як щоки починають палати. — Мені подобається. Ігорю подобається. Це наш простір. І якщо ви не можете поважати наш вибір, то навіщо ви взагалі приходите з цими вічними претензіями?
— Претензіями? Це турбота! Хто тобі ще правду в очі скаже? Твої подружки, такі самі «дизайнерки»? Вони будуть усміхатися, а за спиною шептатися, що в тебе вдома як у занедбаному саду. Я бажаю вам добра! Я хочу, щоб мій син жив у затишку, а не в гербарії!
— Затишок — це не сервант з кришталем! Затишок — це коли тобі приємно повертатися додому. А мені приємно бачити ці вербові гілочки. Вони живі. Вони справжні.
— Вони сухі, Олено. Сухі й колючі. Як і твоя вдача останнім часом.
Надія Василівна демонстративно взяла ганчірку і почала терти стіл навколо нещасного вінка.
— Приберіть руки від мого столу! — не витримала Олена. — Ви прийшли сюди не прибирати, а псувати мені настрій. Якщо вам так муляє це гніздо — я його приберу. Але разом із вашим чаєм.
— Ти мені вказуєш на двері? — свекруха випрямилася, тримаючи ганчірку як бойовий прапор. — Через віник з верби ти виганяєш матір свого чоловіка?
— Я виганяю не матір, а безкінечні повчання. Скільки можна, Надіє Василівно? Те не так, се не так. Ми дорослі люди!
— Дорослі люди не бавляться в пташок, будуючи гнізда на обідньому столі! Дорослі люди купують нормальні речі!
— Це і є нормальні речі! Це еко-стиль!
— Це еко-катастрофа! Все, я пішла. Пийте свій чай самі, тільки дивіться, щоб гілка в око не вцілила, поки будете сьорбати. І не кажи потім, що я не попереджала!
Надія Василівна вихором вилетіла з кухні, грюкнувши дверима так, що кілька «котиків» з вінка таки посипалися на стіл. Олена залишилася стояти посеред тиші, дивлячись на свою роботу.
— Гніздо… — прошепотіла вона, обережно підбираючи пухнасті кульки верби. — Може, й гніздо. Але моє.
Вона підійшла до вікна, де в променях весняного сонця танцювали порошинки, і усміхнулася. За п’ять хвилин мав прийти Ігор, і вона точно знала, що він не помітить пилу на підвіконні, зате обов’язково скаже: «О, як гарно вербою пахне». І цього було цілком достатньо.
Ігор повернувся додому не сам — у руках він тримав великий паперовий пакет, з якого апетитно пахло свіжою випічкою. Помітивши почервонілі щоки дружини та розкидані по столу вербові котики, він одразу все зрозумів.
— Що, знову «інспекція» була? — м’яко запитав він, ставлячи пакет на стіл поруч із вінком.
— «Гніздо», Ігорю. Твоя мама назвала це гніздом і сказала, що я здичавіла, — Олена намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів. — Вона вважає, що ми живемо в курені, а твій диплом інженера несумісний із плетінням з лози.
Ігор зітхнув, підійшов до дружини й обійняв її за плечі.
— Знаєш, а вона права. Це справді гніздо. Наше з тобою. І мені в ньому набагато затишніше, ніж у її «музеї» з кришталем і крохмальними серветками, де страшно навіть дихнути, щоб нічого не розбити.
Він дістав із пакета ще теплу паску, прикрашену лаконічним білим глазуруванням та дрібними сушеними квітами.
— Дивись, я купив її в тій новій пекарні. Спеціально вибирав таку, щоб пасувала до твого декору. Мама б, мабуть, сказала, що вона «лиса», бо на ній немає кілограма кольорової посипки.
Олена мимоволі усміхнулася, притиснувшись до чоловіка.
— Вона пішла дуже сердита. Сказала, що я виганяю її через віник.
— Вона повернеться, Оленко. Охолоне і прийде знову, вже з кришталевою вазою під пахвою. Але ми її поставимо… ну, кудись дуже глибоко в шафу. А зараз давай пити чай. У нашому гнізді має бути тепло.
Олена глянула на вербовий вінок. Один котик заплутався в її волоссі, і Ігор обережно його дістав.
Конфлікт не зник назавжди, вони обоє це розуміли, але в цю хвилину аромат верби та свіжого хліба був сильнішим за будь-які докори. Великдень усе одно обіцяв бути світлим — попри всі «фе» Надії Василівни.
Юлія Хмара
