– Свєтко, ми їсти хочемо! Годі вже лежати! – роздався над вухом незадоволений голос чоловіка.
Голова розколювалася, горло дуже боліло, ніс закладений! Спробувала встати – тіло наче ватне. Не дивно, що вона захворіла.
Тиждень стояла спека, а вчора, надвечір, пішов сніг із дощем. Весна… Таксі викликати не виходило, що в таку погоду й не дивно. Довелося з роботи добиратися маршруткою. 30 хвилин чекала автобус, який виявився повним. Якось втиснулася в салон, уже добре. Потім ще від зупинки пішки йти довелося не мало.
Хоча вона просила чоловіка забрати її по дорозі.
– Свєтуль, ми з Артемком заїхали до мами. Будемо пізно, – повідомив їй Віктор.
Як завжди..
Отже, додому Світлана потрапила пізно, вся промокла й замерзла.
Поглянула на час – 8 ранку. Субота.
– Вітюш, принеси термометр, будь ласка! – попросила жінка.
– Ти чого? Захворіла? – здивувався Віктор. – А як же сніданок?
– Давайте самі? – попросила дружина.
– Як самі? – не зрозумів чоловік. – А Артем?
– Хлопцеві вже 10 років! Та й ти дорослий мужик. Приготуйте яєшню? Нехай тобі син допоможе. Я ж його вчила готувати, він уже великий.
– Ти хлопця вчила готувати? – вигукнув чоловік.
– Так. А що такого? Він цілими днями в телефоні. Нічого не хоче робити. – знизала плечима Світлана.
– Ти зовсім хвора? Він же мужик! Чоловік не зобов’язаний готувати, як і вчитися цьому! Це ваше, бабське діло! – розлютився Віктор. – Так, гаразд! Ми до батьків поїдемо, раз тобі не до нас. Завтра ввечері приїдемо.
І чоловіки, швидко зібравшись, поїхали до батьків Віктора.
Світлана з труднощами встала, знайшла термометр, ввімкнула чайник і задумалася…
«Чому так сталося? Коли вона впустила той момент, коли чоловік міг спокійно приготувати не тільки собі, але і їй, коли під час хвороби вони піклувалися одне про одного? Коли все змінилося? Чому раптом різко всі домашні справи стали її обов’язком?»
Запікав термометр – 39,2.
Молода жінка випила ліки й пішла спати далі!
Трохи пізніше її розбудив телефон. Дзвонила мама:
– Свєтуль, а ти чого не відповідаєш? Я звикла, що ти вранці дзвониш – загубила тебе, – хвилювалася Вікторія Олександрівна.
– Мам, занедужала трохи. Випила ліки й знову заснула, – прохрипіла Світлана.
– Ага, трохи! А Вітька де? З Артемом у мамаші своєї знов? – бурчала мама.
– Поїхали з Артемом. Щоб не заразитися. – мляво відповіла дочка.
– Сама-то в це віриш? Щоб не заразитися… Скажи вже, щоб не перепрацюватися, а то раптом посуд доведеться помити самому! – злилася жінка.
– Ну, мам! – хотіла заперечити Світлана, але їй не дали. Та й вона сама все прекрасно розуміла.
– Не мамкай! Маю право злитися. Я тебе заміж віддавала, а не в рабство! Температуру міряла?
– Ага. Висока вранці була. Зараз полегше, наче. Тільки сил немає, – поскаржилася дочка мамі.
– Лежи! Зараз тато тебе забере. Буду на ноги піднімати! Не діло це – одній хворіти. Чекай, – і Вікторія Олександрівна відключила виклик.
Світлана тихенько встала, вмилася, зібрала необхідні речі, свій ноутбук, і вже готова була зустрічала батька.
– Ой! – схопився батько за серце, коли побачив доньку.
– Що, тату? Що з тобою? – перелякалася молода жінка.
– А! Це ти! – чоловік спокійно забрав у доньки сумку. – Я вже думав, смерть свою знайшов! Бліда блідюща!
– Тату! Ти навіщо так лякаєш? – усміхнулася донька. – Поїхали?
– Поїхали. Тримайся за мене. А то вітром здує, шукай потім тебе! – чоловік обережно допоміг доньці сісти в машину. – Зовсім худа, змучена якась. Ні, доню, мати права, наче в рабство тебе віддали. Ти пробач, звичайно, але виглядаєш ти так собі!
Молода жінка не стала сперечатися. Втомилася.
У батьків було добре, тепло, смачно й щасливо. Вікторія Олександрівна взялася за доньку серйозно й уже до вечора Світлані стало трохи краще.
Вона черговий раз подзвонила Вікторові, попередити, що не вдома, на що почула ліниве:
– Ось що ти хочеш мені сказати? Ліки я тобі привезти не зможу. Випив трохи пива з татом. А що? Субота ж! Ми футбол дивимося. Ой, мама хотіла з тобою поговорити, – і Віктор передав слухавку мамі.
– Світлано! Ти ж жінка! Не можна дозволяти собі розслаблятися й залишати своїх чоловіків голодними! Що важливо в родині? Тим паче для чоловіків? Щоб ситі, у теплі й щоб не заважали! А ти? Хворіє вона… Випила таблетку й усе! – уїдливо вчила її життю Ксенія Анатоліївна.
Мама, що проходила повз, почула ці слова й відібрала слухавку у доньки:
– Дорога моя свахо! Чоловік що? Немічний? Чи хворий? Або яким він має бути, щоб у теплі, ситим і не чіпати? – обурилася Вікторія Олександрівна.
– Чого немічний? Сімейний! Та й взагалі, чоловіки всі такі. – свекруха явно не очікувала почути сваху. – Вік, а ти там як?
– Як, як? … об косяк! Доньку свою на ноги піднімаю. Справжній же чоловік не в змозі подбати про дружину! Навіть ліки купити не може – пивка випив… Тоже мені! Дружина хворіє, а він зрадів, – свахи не любили одна одну. Правда, свекруха все ж таки побоювалася Вікторію Олександрівну.
– Що за дурниці. Хлопчики поїхали, щоб Світлану зайвий раз не турбувати. – фиркнула Ксенія Анатоліївна. – Знайшлася Цаця! Ліки їй, турбота! Здорова дівка, просто лінива. Забула про своїх чоловіків! А вони між іншим – родина! Нічого! Я подбаю про своїх хлопчиків! А донька ваша – зозуля!
Вікторія Олександрівна мовчки дивилася на телефон.
– Доню, а воно тобі треба? Ти ж молода ще! Це вже перебір, – мама була обурена до глибини душі!
І тут прийшло повідомлення від чоловіка:
«Свєт, скинь грошей? Не вистачає до зарплати. Я на Артема витратив. Між іншим, самому довелося оплатити всі гуртки й купити йому речі!»
«А всі платіжки за квартиру й продукти весь місяць оплачувала я. Нормально?» – осторопіла молода жінка від такого нахабноства.
«Все правильно. Квартира ж твоя! Скинь уже, давай? Я в магазин іду!» – нетерпляче від чоловіка.
«Грошей немає. Витратила на ліки» – збрехала.
«У сенсі немає? Дорого нам твоя хвороба обходиться! Попроси у батьків.» – надійшла неочікувана пропозиція.
«Попроси у своєї мами» – здивувалася Світлана.
«Ага! Вона не зрозуміє, куди я зарплату витратив» – Віктор.
«Я теж не розумію» – у відповідь.
«Я ж дорослий мужик. У мене ж є свої бажання й витрати. Я не зобов’язаний звітувати ні перед тобою, ні перед мамою! Я в магазині. Надсилай, давай!» – зле.
«Не надішлю!» – коротко.
Прочитавши у відповідь, що вона жадібна, невдячна, погана мати й дружина, і ще багато чого, Світлана, нарешті, відповіла мамі:
– Не треба, мам! Мені вже не треба.
Весь вечір і ніч чоловік із свекрухою писали по черзі їй гнівні повідомлення. Чоловік злився, свекруха «виховувала». Жінка просто вимкнула звук.
А в неділю вранці, коли родина снідала, чоловік їй подзвонив:
– Свєт, ми з Артемком поки у мами залишимося. Вона нас, на відміну від тебе, любить і піклується! Права вона була, коли умовляла не поспішати з весіллям. Ось її слова «не відомо ще, якою вона матір’ю буде» я даремно проігнорував. Ти ніяка мати! Зозуля! – і Віктор завершив дзвінок.
– Ось і чудово! Ось і добре! Доню, що скажеш? – уважно поглянув на неї Ігор Семенович.
– Я бачу тільки розлучення! – Світлана понуро дивилася на пишний омлет із зеленню. Вона все вирішила.
Але як же це важко!
– Чудово! Я поїхав. Буду пізніше. До обіду можу не встигнути. – гукнув батько, уже на виході з квартири.
– Світланко, давай зараз випий ліки, вимкни звук і йди спати. Тобі видужувати треба, – лагідно дивилася мама на доньку.
І Світлана так і зробила. Сьогодні неділя. Завтра на роботу. Можна й поспати.
Прокинулася молода жінка до обіду. Якраз батько приїхав.
– На. Це твої. Ті викинути можеш! – простягнув він їй новий пучок ключів.
– Чого? – нічого не могла збагнути Світлана.
– Замки у твоїй квартирі я поміняв, речі Віті й Артема зібрав і до свахи відвіз, – міркував батько. – Ти у нас поки поживеш? Гаразд? І до телефону не підходи. Безпечніше буде.
А на кухні поралася задоволена мама. Давно вони з батьком про це мріяли. Але не лізли – донька мала сама до цього дійти.
Світлана подала на розлучення.
Скільки критики їй довелося почути на свою адресу: «дурна, родину зруйнувала», «зозуля», «мати, ані дати, ані взяти», «невдячна» і це ще найневинніше…
Попри це, молода жінка була щаслива. Уперше за довгий час!
Розлучили їх швидко. Адже в них не було ні спільних дітей, ні спільно нажитого майна.
Просто через рік після весілля Віктор вирішив, що дешевше сина до себе забрати, ніж платити аліменти. Його колишня дружина була не проти.
Тільки от він забув у Світлани поради запитати. Та й попередити забув. І йому не важливо було, що Світлана з Артемом не знайшли спільної мови й хлопець старанно псував життя молодій жінці. Вітя забув, що дитині треба багато чого оплачувати й одягати, забув, що квартира, куди він сина привів, – Світланина. Про все забув. Навіть про дружину. А чого? Так зручніше… Він же чоловік! Батько!
А Світлана…. А що вона? Невдячна вона! От і все!
Але суд розставив все по своїх місцях!
Суд, який організував Віктор, забувши про все!
Віктор з сином живуть у мами, яка контролює їхні витрати й привчає до домашнього господарства. Все ж 3 чоловіки – це не 1! Важко.
А Світлана щаслива!
Купила собі автомобіль! Щоб не хворіти більше в погану погоду.
А що їй робити, у свої 27? Після важкого розлучення?
Правильно! Себе любити!
