Наталя не любила магазини меблів. Вона взагалі не любила шопінг, але коли свекруха заявила, що потрібно обновити диван, Наталя навіть не запитала, чому. Це було просто необхідно, і все. Вона завжди вважала, що новий диван — це не просто покупка, а велика відповідальність.
Куди ж його поставити? Чи підійде колір до стін? Чи зможе її чоловік нормально сидіти, не займаючи всю площу для сидіння?
Всі ці питання не здавалися такими страшними до того моменту, коли вона не побачила цей диван у рекламному буклеті. Червоний. Яскравий. Модний. Виглядав так, наче сам принц на білому коні вирішив провести свою відпустку саме на ньому.
В магазин Наталя йшла з ясною метою. Потрібно було купити цей самий червоний диван, щоб хоча б раз в житті зробити щось для себе, а не для її чоловіка.
Але якраз у той момент, коли вона зайшла в магазин, вона побачила свою свекруху.
Галина Іванівна, свекруха Наталі, була в магазині вже 15 хвилин. Вона стояла в центрі кімнати з диванами, оглядаючи їх з виразом справжнього експерта. В її руках був такий самий буклет, в якому Наталя бачила той самий червоний диван.
«О, ти що, дійсно сюди приїхала?» — запитала Галина, побачивши невістку. В її голосі була нотка зловтіхи. «Та я ж уже все вирішила!»
Наталя була вражена. Вона ж планувала купити цей диван для себе, для їх квартири, щоб зробити щось хороше і комфортне для родини! І тепер тут з’явилася свекруха, яка, здається, вирішила зробити так само.
«Що ви маєте на увазі, що все вирішили?» — запитала вона.
«Ну, як що? Я його вже забронювала, он він там стоїть! Ти можеш забути про цей червоний диван, не думаю, що він стане у твоїй маленькій квартирці! Я беру його, це буде ідеальний варіант для моєї вітальні!» — сказала Галина Іванівна, виразно підкреслюючи, що їй більше не потрібно нічого пояснювати.
Наталя була вражена. Вона не знала, як реагувати на таку безцеремонність свекрухи. Може, свекруха просто не зрозуміла, що Наталя теж хоче цей диван? А може, їй було все одно, що вона забере його першою?
В той момент, як Наталя намагалася зібрати свої думки, з іншого кінця магазину підійшла продавчиня. Вона з усмішкою сказала:
«Доброго дня, пані! Як я можу допомогти?»
І саме це питання стало каталізатором того, що сталося далі.
«Ні, пані, не допоможете. Я вже все вирішила!» — мовила Галина Іванівна.
«Як це ви вже все вирішили? Це не ваша квартира, я теж хочу цей диван!» — відповіла Наталя, не стримавши емоцій.
«Як це не моя? Моя!» — категорично заявила Галина Іванівна, а потім подивилася на продавця і почала розповідати йому, як давно вона мріяла про цей диван і чому він має бути у її домі.
В цей момент можна було побачити, як продавець почав нервово сміятися, намагаючись втримати ситуацію під контролем. Він навіть спробував з гумором сказати:
«Може, вам обом просто купити один? У нас є варіанти, де можна комбінувати кольори!»
Але тут це більше схоже було на намагання зняти напругу.
Здавалося, що це просто словесна перепалка, але це був тільки початок. Наталя не була згодна з тим, щоб свекруха забрала все, що вона планувала для себе. І Галина Іванівна теж не збиралася відступати.
«Ви що, серйозно? Я беру цей диван, і крапка!» — сказала Галина Іванівна, вже починаючи до нього прямувати.
Наталя не витримала. Вона просто відчайдушно взяла буклет і підняла його високо, щоб з’ясувати, чи дійсно є шанс купити цей диван.
І ось тут вони й зіткнулися — у боротьбі за червоний диван, який явно належав кожній з них за її власними критеріями. Раптом вони обидві схопили його за ручки, намагаючись витягнути його зі стелажа.
Здавалося, ніби цей диван став справжнім епіцентром усього цього хаосу. Їхні руки то потрапляли одна до одної, то знову відштовхувались. Переговори переросли в справжню битву. Розмови стали такими ж гострими, як і ті найгостріші кути на дивані.
«Ти що, з розуму зійшла? Я його першою побачила!» — вигукувала Галина Іванівна.
«Ви завжди забираєте все, що я хочу! Це мій диван!» — кричала Наталя.
В кінці кінців, після кількох хвилин емоційних перепалок і спроб забрати диван кожна до себе додому, продавець, здавалося, вирішив просто повернути їх на правильний шлях.
«Пані, розумієте, це диван не тільки для вас двох. Ми можемо доставити вам ще один! І у вас буде такий самий, і навіть обидві будете задоволені!» — сказав він, розмахуючи планшетом, де можна було зробити замовлення.
Після того, як продавець запропонував просте рішення – замовити ще один ідентичний диван – Наталя та Галина Іванівна на мить завмерли.
Повітря в магазині, здається, стало легшим, ніби хтось відкрив вікно і впустив свіжий вітер. Наталя опустила буклет, який досі тримала в руках, наче зброю, а свекруха відійшла від дивана, поправляючи зачіску, ніби нічого не сталося.
Продавець, молодий хлопець з бейджиком “Олександр”, посміхався, намагаючись приховати полегшення в очах. Він швидко клацав по планшету, заповнюючи форму замовлення.
– От бачите, пані, – сказав він, – у нас на складі є ще кілька таких моделей. Червоний колір зараз у тренді, але не проблема. Доставимо вам обом протягом тижня. А для вас, як для родини, можемо зробити знижку – 10% на кожну покупку. Це ж не щодня трапляються такі… ентузіастичні клієнти!
Галина Іванівна хмикнула, але в її голосі вже не було тієї гостроти. Вона подивилася на Наталю з якимось дивним виразом – сумішшю перемоги та… жалю? Ні, це, мабуть, уявилося. Свекруха завжди була впевнена в собі, як скеля.
– Ну гаразд, – мовила вона, – хай буде так. Але мій диван має бути першим у черзі на доставку. Я ж раніше прийшла!
Наталя закотила очі, але вирішила не сперечатися. Вона вже втомилася від цього всього.
Головне, що диван буде в її квартирі – яскравий, модний, саме такий, як вона уявляла. Для себе. Не для чоловіка, не для свекрухи. Хоча, звісно, чоловік, Петро, напевно, здивується.
Він завжди казав: “Наталю, ти ж не любиш шопінг, а тут раптом диван?” Але це буде її маленька перемога.
Вони оплатили покупки окремо. Галина Іванівна вийшла першою, кинувши на прощання: “Приїжджай у гості, невістко, покажеш, як твій диван виглядає в твоїй… хатинці.” Наталя тільки посміхнулася. “Хатинці”. Ну-ну.
Додому Наталя повернулася з почуттям легкості. Вона уявила, як диван стоятиме у вітальні, як вона сидітиме на ньому з чашкою чаю, дивлячись у вікно. Петро був на роботі, тож вона мала час підготувати сюрприз. Але коли він повернувся ввечері, все пішло не так, як планувалося.
– Наталю, що це за червоний монстр у буклеті? – запитав він, побачивши рекламку на столі. – Ти серйозно хочеш таке в нашу квартиру? Воно ж не пасуватиме до наших бежевих стін!
Наталя завмерла. Вона не чекала опору з його боку. Завжди думала, що Петро – на її боці, що він підтримає будь-яке її рішення. Але він сів за стіл, зітхаючи.
– Мама дзвонила. Каже, що ви посварилися в магазині через якийсь диван. І що вона теж купила такий самий. Що це за цирк?
– Це не цирк! – вигукнула Наталя. – Я хотіла щось для нас, для нашого дому. А твоя мама завжди втручається! Вона забронювала його першою, наче це її справа!
Петро потер скроні.
– Наталю, мама – це мама. Вона ж для нас старається. Може, не варто було так реагувати? Тепер обидві матимете однакові дивани. Смішно ж.
Але Наталі не було смішно. Вона відчула, як образа накипає. Чому Петро завжди на боці матері? Чому її бажання – це “цирк”, а свекрухине – “старається для нас”? Вона мовчки пішла в спальню, зачинивши двері. Тієї ночі вони не розмовляли.
Минув тиждень. Доставка прийшла вчасно. Червоний диван стояв у вітальні, яскравий і зухвалий, ніби кидав виклик усій квартирі. Наталя сіла на нього, намагаючись відчути радість, але в голові крутилися слова чоловіка. А потім подзвонила свекруха.
– Наталю, приходь у гості! Мій диван уже стоїть. Виглядає розкішно! І Петро хай приходить, розповім, як я його вибирала.
Наталя зітхнула. Вона не хотіла йти, але Петро наполіг:
“Треба миритися, кохана. Родина – це важливо.” Тож вони поїхали.
У квартирі свекрухи диван виглядав ідеально – у великій вітальні, з подушками в тон, ніби з журналу. Галина Іванівна сяяла.
– Бачите? Я знала, що це мій! А в тебе, Наталю, як? Не тисне в твоїй кімнатці?
Наталя стиснула зуби.
– Нормально. Дякую.
Але всередині кипіло. Чому свекруха завжди виграє? Навіть коли обидві мають те саме, її здається кращим. Петро сміявся з жартів матері, а Наталя сиділа мовчки.
Повернувшись додому, вона не витримала.
– Петре, чому ти завжди на її боці? Це наш дім, а не її!
– Наталю, не перебільшуй. Мама – старша людина, її треба поважати.
– А мене? Мене не треба?
Сварка тривала до ночі. Наталя плакала, Петро пішов спати на… новий диван. Ранком він вибачився, але осад залишився.
Місяці минали. Диван став частиною повсякденності – на ньому гралися діти дивилися телевізор, приймали гостей. Але кожного разу, коли свекруха дзвонила чи приходила.
“Мій диван кращий”, – ніби казала Галина Іванівна поглядом.
Одного дня Наталя вирішила змінити все. Вона перефарбувала стіни в теплий бежевий, додала подушки, зробила диван “своїм”. І коли свекруха прийшла в гості, здивувалася.
– Ого, Наталю, виглядає непогано. Може, і я так зроблю?
Наталя посміхнулася вперше щиро.
– Робіть, мамо. Головне, щоб усім було комфортно.
З часом конфлікт згас. Свекруха зрозуміла, що невістка – не суперниця, а частина родини. Петро став уважнішим. А диван? Він став символом – не боротьби, а компромісу. Наталя навчилася відстоювати своє, не руйнуючи стосунки. І хоча шопінг досі не любила, зрозуміла: іноді покупка – це не просто річ, а урок життя.
Родина зібралася на свято. Два червоні дивани в різних квартирах, але одна радість. Наталя сиділа на своєму, дивлячись на Петро та свекруху, і думала: “Може, це й не погано – мати суперницю. Вона робить тебе сильнішою.”
І так, без слів, вони стали ближчими. Бо в родині важливі не дивани, а люди, які на них сидять.
Наталія Веселка
